“Найстрашніше – це втратити дім!” Реалії життя у прифронтовій Білозерці

У Білозерці вже не лишилося вулиці, яка б не чула свисту снарядів. Окупанти регулярно б’ють по колись спокійному, квітучому селищу біля розкішного Білого озера. Зруйновані будинки, вибиті вікна, уламки у воротах і дахах стали тут буденністю, частиною життя.

Видається, що тутешні люди вже звикли жити на межі — між молитвою, страхом і небажанням покинути своє. Але це лише здається. Адже щодня тут гримить війна. І за якихось півтора десятка кілометрів — лінія фронту.

Звичайне життя тут — посадити помідори, напекти пиріжків, полагодити дах і встигнути сховатися, коли над головою зависає ворожий дрон, — стало щоденним проявом сміливості. Люди тримають господарство, працюють на городах, ремонтують хати після кожного “прильоту”, підтримують одне одного й шукають сенс у простих речах.

Про війну, що вдерлася в кожен двір, — дві історії непохитних білозерчанок.

Валентина Богун: “Лише тут мені по-справжньому живеться!”

Валентина Дмитрівна живе на вулиці Тайговій. Каже, “куток їхній невеликий — 9–10 хат”, і хоч сюди прилітає, її сусіди залишаються вдома.

— З нашої вулиці лише одна жінка виїхала, а всі інші тримаються, допомагаючи одне одному: ремонтами, прибираннями, продуктами, городиною. Я от сусідів на свої пиріжки люблю запрошувати, а вони за будь-якої можливості запитують: “Тьотю Валю, чим вам допомогти?” Оце й тримає, — з усмішкою розповідає жінка.

Валентині Дмитрівні — 74, але вона добре пам’ятає, як у 17 приїхала вступати до Одеського університету на факультет іноземних мов. Росіянка за національністю, уродженка Воронезької області. Тут, на Одещині, уже жив її старший брат. Обрала для фаху нетипову іспанську — і вступила. Після закінчення вишу потрапила за розподілом до Білозерської школи №1, де провчителювала 10 років.

Працюючи, залишилася у селищі: знайшла тут друзів, створила сім’ю і прижилася так, що Білозерка стала справжнім домом. А згодом, несподівано навіть сама для себе, змінила професію і стала єдиною на той час жінкою-таксисткою у Білозерці.

— Шоферувати і ремонтувати наші автівки — а мали ми і “Москвич”, і ВАЗ — мене навчив мій чоловік Григорій Іванович. За роки я так наловчилася, що хіба двигун розібрати не наважувалася. А от колеса бортувала самотужки, без проблем, — пригадує жінка.

Наша співрозмовниця розповідає, як рано її спритний чоловік потрапив в аварію і отримав інвалідність. Але навіть у такому стані допомагав Валентині в усьому — вони навіть тричі возили людей аж до Грузії. Один раз ледь звідти вибралися, коли росія вторглася, і дороги перекрили.

— Чоловік мій рано помер від недуги. Мені довелося самій добудовувати нашу хату. Але, знаєте, не пам’ятаю, щоб я тут почувалася одинокою — навіть зараз, у такі часи. Маю добрих сусідів, свій город, квітник, двох собак… і своє небо над головою. Хоч і гримить, і гуде над нами не раз…— говорить Валентина Дмитрівна.

На пенсії жінка зайнялася городництвом — вирощувала свої овочі й носила продавати до “Танку”. Каже, жила, як усі: працюючи і сподіваючись на краще. Тому й не вірила в те, що буде війна, а потім — що вона надовго.

З особливим трепетом жінка розповідає, як в окупацію чекала ЗСУ. Начебто не надто чіплялися “руські” до старших людей, а все одно жилося з ними, як у тюрмі. Зазомбовані, нелюдяні, ходили по цій землі, наче то все їхнє, а потім тікали, як ті миші, — куди бачили. А те почуття щастя, коли у селі з’явилися наші, Валентина Дмитрівна не забуде ніколи. Каже, тоді навіть сльози видавалися солодкими.

— Раніше я не вірила у це лихо. Казала: “Та яка там війна?” А тепер щодня молюся Богу за ЗСУ…

Валентина зізнається: чоловікова племінниця Оля кличе в Одесу. Каже: “Місце знайдемо”. Але жінка не погоджується їхати з дому. Мовляв, її бойовий характер клята війна не змінила. Тому й вірить у наше військо і в те, що перемогу зустріне у Білозерці.

Хоча теперішнє життя у селищі називає таки важким:

— Отак прокидаюся вранці — і одразу в телефон, до новин. Якщо небезпеки немає — йду на город: помідорки полоти, цибульку… Хоч ноги болять, але з палкою добираюся. Але ж тут більша проблема — глянь: а над головою вже гримить. “Тікай, Валю! Може, й не встигну!” Ховаюся в хаті, хоч вона, бідолашна, вся труситься від обстрілів. А буває, доходить уже до того, що й до обстрілів починаєш звикати. І це по-своєму лякає. Бо від нервів згодом здає здоров’я: ось і дало мені на коліна, на спину, та й щитовидку хвору маю — зараз на гормонах, — розповідає жінка.

Пригадує й останній страшний “прильот” поряд:

— Били вони в газове господарство. Попало до сусіда, а у моїй хаті вікна повилітали. Десять вибухів тоді було. Все трусилося, і я трусилася. Собака під шафу заліз — він так боїться обстрілів, що кожен звук чує. Якщо на городі — під ноги ховається. Це вже знак, що треба тікати, — розповідає про своє щоденне життя жінка.

Від депресії Валентину рятують друзі-сусіди — Саша Колощук, Оля Балабанова, Саша Шевченко. Вони підтримують її у найважчі моменти, підбадьорюють і допомагають. А ще жінка дуже любить квіти —  троянди, лілії. Лише жаліється, що лілії цьогоріч не дуже вродили, такі маленькі, тендітні:

— А хіба їм не страшно, тим квітам, як і людям? — емоційно каже Валентина.

За її словами, вижити допомагає й громада — разом із волонтерами надають продуктові набори: борошно, крупи, олію, воду.

— Коли мені повибивало вікна в хаті, сусіди миттєво зробили ремонт і закрили вікна USB. Та й наша квартальна Тетяна Єльник в усьому  допомагає — привозить продукти, підтримує, за що їй щира дяка.

Недалеко від дому Валентини Дмитрівни працює магазин “Сашенька”. З великим ризиком підприємці привозять людям усе необхідне. Вона щиро сподівається, що гірше вже не буде. А наостанок розмови зізнається у своєму найбільшому бажанні — дожити до перемоги й побачити, як у рідній країні запанує мир.

— Я залишусь тут. Люблю дім, люблю рідну Білозерщину! І як би не було страшно — лише тут мені тепер по-справжньому живеться: у своїй хаті, зі своїми людьми.

Світлана Балакало: “Якщо є дім — значить, є за що боротися!“

Білозерчанка Світлана Степанівна Балакало влаштувала своє життя і долю у селищі багато років тому. Вони обоє з чоловіком — нетутешні: Світлана — із Миколаївщини,  Іван — з Вінниччини.

Тут Іван працював водієм у радгоспі “Батумський”, а Світлана — на консервному комбінаті. Так і познайомилися, закохалися, одружилися, а невдовзі отримали від радгоспу затишний будинок. Облаштували ошатний двір, розвели господарство — до війни тримали курей, качок, гусей, була навіть корова.

А перед повномасштабним вторгненням обоє працювали на місцевій СТО: Світлана Степанівна — охоронцем, Іван Олександрович — водієм. Тепер станція вщент розбита: лише зайшовши до селища, окупанти   її одразу розграбували, а згодом і взагалі знищили.

На початку війни подружжя залишилося без роботи, трималися на господарстві, яке згодом, через тотальну небезпеку, довелося збути. Тепер залишилися лише кури, качки й трохи городини.

У родини четверо дітей: дві доньки й два сини. І хоча всі вони вже дорослі, та хвилювань у батьків не меншає.

— Коли прийшли “визволителі”, ховали дітей удома. Окупанти приходили з перевірками, дивувались кількості телевізорів у хаті та іншим речам, які ми нажили своєю важкою працею. А одного разу собака на них загавкав. Один кричить: “Розстріляти!” А я йому: “Чужі прийшли — той і гавкає пес. У чому він винен?” І стала між ними. Не посміли.

Дві доньки Світлани у 2023 році виїхали з малими дітьми до Польщі. Довго трималися, дочекалися ЗСУ, але через постійні обстріли ховалися в підвалах, і онуки почали хворіти. А подружжя залишилося в Білозерці.

— Вже й вікна повилітали на терасі й на кухні, і стеля падала. Але латаємо і живемо. Тому що вдома і стіни допомагають! — каже жінка.

Її чоловік Іван Олександрович, ризикуючи життям, працює у КП “Водограй” — під обстрілами, разом з іншими відчайдухами, займається благоустроєм рідного селища.

— Одягає бронежилет, каску — і вперед! Коли їхнє підприємство обстрілювали, дивом залишився живий. Снаряд пробив стелю й… не розірвався! — з хвилюванням говорить Світлана.

Вона й сама нещодавно пережила серйозну недугу: на нервовому ґрунті защемило нерв — так, що чотири місяці не могла ходити. Допоміг брат Сергій, який під обстрілами привозив їй ліки та все необхідне, медики, сусіди, квартальна Тетяна Єльник. І тепер Світлана знову на ногах.

Разом із чоловіком вони вирощують городину, мають трьох своїх і чотири чужих коти, дві собаки, і ще кількох тварин підгодовують — тих, що залишилися без господарів.

— Я ж гіпертонік, тиск маю високий. Але тепер хоч можу вийти на подвір’я та на город. Правда, це завжди небезпека — бо русскі накривають артилерією, дронами. Нещодавно неподалік нашої вулиці горіло поле — люцерка зайнялась. Усі разом бігли тушити, бо могло перекинутись на будинки. Це було моторошно! — розповідає Світлана.

Та все ж вона впевнена: вдома — краще.

— І мені є з чим порівнювати. Мої свати досі на лівому березі — уже два роки не виходять на зв’язок! — з сумом додає жінка.

Щоб хоч трохи відволіктись від реалій важкого життя, Світлана знайшла собі захоплення — шиє різного розміру подушечки й вишиває до них наволочки. Виходить гарно: маленькі, більші, з квітами та візерунками.

— Бо треба ж мати щось світле в цьому пеклі!

А ще вона продовжує саджати на своєму подвір’ї квіти — троянди, півонії, ромашки…

— Під час війни я стала більш ранима й замкнута. Але з сусідами навпаки — ще більше згуртувалися. Здається, на нашій Київській ми всі стали зовсім рідними людьми, — розповідає жінка.

Але з сумом говорить, що через обстріли майже половина мешканців вулиці вже виїхали. Та попри все, пригадуючи день визволення Білозерки, Світлана вірить у краще:

— Ми вже знаємо, як це — коли заснув із русскими, а прокинувся з нашими! Як це — бігти селом і, відчуваючи біль у горлі, кричати: “ЗСУ в Білозерці!” Тому не сумніваємося: попереду — мир і вільне дихання на своїй землі, — каже жінка і підсумовує: — Ні, ми не нарікаємо. Люди навчилися все робити на автоматі. Коли над головою дрон, то вже не панікуємо. Просто тиснемося до стіни або ховаємось. Найстрашніше для нас — це втратити дім. А якщо він є — значить, ще є за що боротись.

Білозерка під обстрілами!..  Тут кожен день — як виклик долі. Та після розмови з мешканками селища здається, що залишатись тут — означає мати силу. Силу триматися за кожен шматок землі, за кожну стіну, за кожну троянду, що цвіте під вибухами. І ніхто насправді не знає як правильно. У життя свої сенси. Лише у цинічних ворогів немає людяності і правил.

Ірина Квітка