Вразливі верстви населення… Якось черство і холодно знайшли визначення людям похилого віку, інвалідам, багатодітним сім’ям. За цим визначенням – тисячі сумних і довірливих очей, які пронизують наскрізь надією на порятунок і спасіння. На щастя, ці очі побачили! Люди з доброю душею присвятили своє життя порятунку і спасінню. Інакше жити вони б не змогли.
Схопивши речі, швидко побігти до підвалу вона ще в змозі, але коли поряд старенька людина, зробити це практично неможливо… Отже, вихід один: спокійна розмова без наголосу про події за вікном. А в душі тиха надія на порятунок…
Таких розмов з початку війни не порахувати. Ірина Іллюк навчилася заспокоювати людей ще під час роботи в Степанівському психоневрологічному диспансері. Але то інша історія. Минуло три роки з тих пір, коли жінка змінила місце роботи і пішла шляхом своєї мами Лідії Петрівни Шимчук.
За освітою Ірина – медик. Тож її підопічним значно пощастило, тому що поряд – фахова людина, яка знає, чим полікувати і тіло, і душу.
Першим на новій роботі було завдання облаштувати побут, вивчити всі плюси і мінуси, щоб полегшити перебування і пересування в будинку чи на подвір’ї. Тому з часу вступу на посаду у підопічних Ірини Григорівни завжди чистенький двір та порядок у будинку. А те, що вони не можуть себе обійти самостійно – ще не кінець життя. Ірина впевнено їх переконала і вони щиро в це повірили.
Попри небезпеку, яка загрожувала південному регіону, жінка залишилася вдома. Мама просила поїхати та вивезти сина, але вона не змогла покинути ні неньку, ні стареньких беззахисних підопічних. Якби вона поїхала, хто б доглядав за ними? Такі люди не здатні на зраду, заради свого благополуччя.
Так і минали довгі дні в окупації. Важкі дні… Часом хотілося кричати від знемоги і розпачу, та не дозволяла собі, бо не сама у цій біді. Попри все, жодного разу не було паніки. У серці завжди була непохитна віра у Перемогу.
В окупації ліки, продукти і все, що було необхідне для існування знаходилися, завдяки людському милосердю. Односельці ділилися між собою, розраховували на свої сили. Коли звільнили Білозерку, просто розплакалася, як дитина. Жінкам це властиво після довготривалого стресу. Стало легше жити, хоча й досі є багато різних обмежень.
Зранку, навантажена продуктами, пляшками з водою, Ірина їде велосипедом через усе селище до людей, які чекають її з самого світанку. Часто під обстрілами, від злості швидше крутить педалі, щоб не постраждати від осколків. Їй треба бути дуже обережною, бо за спиною має шістьох стареньких людей, життя яких давно залежить від неї.
Коли з сином Ірини сталася біда, довелося на якийсь час поїхати на західну Україну. Хлопчик зламав руку і потрібна була кваліфікована медична допомога. Поки соцробітниця була відсутня, її підопічних доглядала мама.
Хочеться запитати у цієї родини, якого розміру у них серця? Усіх пригорнуть, допоможуть, зігріють! Низький уклін цим людям!
Із самого початку війни Ірина була готова до найгіршого, але продовжувала жити у звичному режимі. В її стані змінювати щось просто неможливо. Коло обов’язків надто велике і жоден з пунктів замінити нічим. Допомоги не просить, лише знеболювальні ліки для своїх підопічних.
Якщо цю історію прочитають люди, здатні допомогти, сподіваюся, що питання медикаментів для стареньких, яких уже не беруться лікувати, зніметься саме собою. Їм просто треба полегшити життя, якого залишилось не так багато. На жаль…
Хто знає, чим будуть займатися онуки Лідії Петрівни…
Але я впевнена, що ці дітки матимуть таке ж добре серце, як мама та бабуся.
Олена Бутковська
Публікація підготовлена в рамках проєкту “Відновлення надання соціальних послуг у звільнених громадах Херсонської області”, що реалізується ГО “Білозерський центр регіонального розвитку” за підтримки проєкту Агентства США з міжнародного розвитку USAID “Зміцнення громадської довіри (UCBI)”. Зміст публікації є виключною відповідальністю ГО «Білозерський центр регіонального розвитку» і не обов’язково відображає погляди партнерів