Над операційною – брезент, під ним рятують людей: історія хірургині Наталії Гринчук із Білозерки

Над операційним блоком Білозерської лікарні немає даху. Його замінює брезент. Корпуси посічені уламками, над територією висять ворожі дрони. Медичний транспорт стає мішенню для атак… Проте лікарня продовжує працювати.

Тут приймають пацієнтів і оперують під звуки вибухів, щоразу дивляться у небо і постійно шукають способи, як утримати медичний заклад на плаву.

Серед тих, хто не дозволив лікарні зупинити роботу, – хірургиня та директорка закладу Наталія Гринчук. Вона народилася в Білозерці. Тут минуло її дитинство. Тут вперше замислилася про майбутню професію, саме сюди повернулася після навчання.

Навіть на початку повномасштабної війни, коли багато людей шукали можливість виїхати, Наталія такої мети собі не ставила. Навпаки. Вона мала непереборне бажання залишатися вдома.

Дівчинка, яка любила малювати

У дитинстві Наталя росла у великій люблячій родині. Батько все життя працював далекобійником, мама – у Білозерській районній бібліотеці.

Її дитячі роки були сповнені простими речами, які стали найдорожчими спогадами: поїздки на море, походи по гриби до Цюрупинського лісу, футбол із друзями, сімейні подорожі, активний відпочинок у наметах…

Особливо запам’яталася поїздка на Хмельниччину до родичів бабусі у село Зайчики.

– Там був неймовірний ліс. Я була ще малою, але досі його пам’ятаю. Він мене так вразив! – пригадує Наталя.

Ще маленькою вона захопилася малюванням. Цю любов жінка несе крізь життя, а ще полюбляє вишивати і працювати з бісером. Наталія досі зберігає вдома колекцію іграшок із “Кіндер-сюрпризів”, які  купувала їй бабуся, коли забирала з дитсадка. Тоді здавалося, що так буде завжди.

Спочатку Наталка мріяла стати медсестрою, згодом – поліцейською. Навіть подавала документи на фізико-математичний факультет. Зрештою медицина таки перемогла.

“Дідусь вірив у мене найбільше!“

Найважчого пацієнта у своєму житті хірургиня пам’ятає зовсім не через складність операції. Ним виявився її рідний дідусь. Адже саме він з бабусею фактично виховали Наталю, поки батьки працювали, тому саме з ними пов’язані найтепліші спогади її дитинства.

Незадовго до повномасштабного вторгнення літній чоловік тяжко захворів. Наталя намагалася його врятувати у своєму  відділенні, в хірургії обласної лікарні.  І надія була!

– Але  після проведеної мною ж операції, він помер від наслідків ковіду… Я ніколи не забуду ті жахливі дні, коли світ перевернувся, розділившись на “до” і “після”, — зізнається лікарка.

 Та попереду чекало нове випробування — війна.

П’ять хвилин до роботи

Після школи Наталя вступила до Херсонського медичного коледжу, який закінчила з відзнакою.
Потім навчалася в Запорізькому державному медичному університеті, проходила інтернатуру в обласній лікарні.

Навчання не давалося легко. Медична освіта вимагала майже повного занурення. Доводилося вивчати величезні обсяги інформації, спати по кілька годин і буквально жити навчанням.

– Я могла заснути будь-де: у маршрутці, у черзі, сидячи на лавці, – щиро сміється Наталя.

Свого часу вона навіть розглядала професію патологоанатома, але після практики остаточно зрозуміла: її місце – в хірургії. Працювати планувала саме в Білозерці.

– Бо дім поруч. П’ять хвилин – і ти на роботі.

На початку повномасштабної війни вона сама прийшла до лікарні та запитала, чи потрібна допомога. Спочатку відповіли, що ні, та згодом зателефонували.

12 квітня 2022 року став її першим робочим днем у Білозерській лікарні. І першим чергуванням.

Перша ампутація

Ніхто не готувався до реалій та викликів, які принесла війна. До лікарні почали привозити поранених цивільних із Станіслава, Томиної Балки, Софіївки, Кізомиса, Велетенського, Дніпровського, Ромашкового та інших населених пунктів громади. Багато травм були мінно-вибуховими.

– Ми спочатку навіть не знали, як лікувати такі поранення, – говорить Наталія.

Саме тоді молода лікарка виконала свою першу ампутацію. Завідувач хірургічного відділення потрапив до реанімації з гіпертонічним кризом, а пацієнта потрібно було рятувати.

– Першу ампутацію я провела разом із санітаркою. Ці емоції пам’ятатиму завжди!

Так починався її шлях хірургині на війні.

“Лікарю, працюйте. Я подивлюся”

Не один тривожний спогад лікарки пов’язаний з окупацією. Якось вона сиділа у своєму кабінеті та заповнювала медичну документацію. Раптом до приміщення зайшов російський військовий. Поклав поруч автомат, пістолет і сів навпроти.

– Роботайте, доктор, роботайте, а я посмотрю.

За кілька хвилин до кабінету вбігла медсестра.

– Терміново! Пацієнтці погано!

Наталя кинулася до палати, та лише там зрозуміла: колеги просто вигадали спосіб врятувати її від озброєного окупанта. Пацієнтка з тазиком у руках пошепки сказала

– Я симулюю. У вас усе нормально?

Коли ж лікарка повернулася до кабінету, російський військовий уже пішов. Згодом  Наталя вивозила маму та молодшу сестру через Крим за кордон. На одному з блокпостів окупанти звернулися до неї без жодних пояснень:

– Доктор, а куда едете?

Тоді вона із острахом зрозуміла: росіяни добре знали, хто де живе і хто ким працює. Перед відступом вони приїжджали до її будинку.

– А гдє доктор?

На щастя, лікарку вчасно попередили. Вона встигла виїхати…

Кілька днів перечекала в Херсоні, доки російські окупанти втекли з правобережжя Херсонщини. За роки війни подібних історій назбиралося чимало. Але кожна з них залишила після себе однакове відчуття – страх нікуди не зникає. Просто доводиться жити і працювати поруч із ним.

Жінку врятувала монета

Через руки Наталії пройшли сотні пацієнтів. Кожного вона пам’ятає по-своєму. Особливо врізалася в пам’ять історія родини, яка намагалася проїхати через окуповану територію. Коли автомобіль не зупинився на вимогу російських військових, ті відкрили вогонь із кулемета. Чоловік за кермом отримав тяжкі поранення. Попри зусилля лікарів, врятувати його не вдалося, а жінка дивом вижила. Одну із куль зупинила монета, яка лежала в її гаманці.

Найстрашніша ніч

Понад пів року тому російський снаряд влучив у будинок неподалік дому Наталії. Один із чоловіків кинувся перекривати пошкоджені комунікації. Тоді стався повторний удар. Його дружина зателефонувала Наталі. Серед ночі лікарка вибігла з дому. Лив дощ. На дорогах лежали обірвані дроти, чорніли вирви від вибухів.

– Це був той момент, коли я відчула справжній тваринний страх! – зізнається хірургиня.

Під час бігу вона впала в яму й заплуталася в обірваних проводах. Добре, що вони не були під напругою. Але зупинятися не могла: допомоги чекала людина. Чоловіка вдалося дістати з-під завалів, доправити до лікарні та надати допомогу. Потім його перевезли до обласної лікарні. Та врятувати не змогли.

– Я розуміла, що зробила все можливе. Але все одно думала, що могла зробити ще щось…

“Ми надаємо допомогу, а над нами висить дрон“

Сьогодні Білозерська лікарня працює на межі своїх можливостей. У закладі лише дев’ять лікарів. І всього два хірурги – Наталя та завідувач відділення, якому вже 74 роки.

Лікарня гостро потребує травматолога, щоб не вести людей до Херсона, а допомагати швидко і на місці. Усі корпуси медичного закладу пошкоджені: по ним били з артилерії, мінометами та фугасними снарядами. Над операційним блоком немає даху. Його замінює брезент.

Одного разу до приймального відділення привезли чоловіка з тяжкими травмами кінцівок. Щойно пацієнта занесли всередину, поруч із місцем, де стояв автомобіль, вибухнув фугасний снаряд.

– Ми надаємо допомогу, а над нами висить дрон і дивиться.

Дрони особливо полюють за медичним транспортом. Коли одну з машин атакував безпілотник, врятувати людей вдалося лише завдяки спеціальному радару та швидкій реакції водія. Автівку втратили. Не першу.

– Ще донедавна на наших машинах були великі червоні хрести й напис “Медична допомога”. Було видно, що ми перевозимо пацієнтів і медиків. Але на нас усе одно полюють.

У команді важливий кожен

Попри небезпеку частина медиків продовжує їздити на роботу з Херсона та Миколаєва.

– Я сама тепер живу і в Білозерці, і в Херсоні. Мої колеги залишилися, бо це теж їхній дім. Я вдячна абсолютно всім. Їхня праця колосальна.

Про команду Наталя згажує часто. Каже, що в Білозерській лікарні немає найважливішого працівника. Важливі всі. Саме тому заклад досі працює.

Окрім роботи хірургинею, Наталя Гринчук керує лікарнею. Постійні дзвінки, пошук ресурсів, домовленості, питання безпеки — тепер це її щоденна реальність.

Після війни…

Коли розмова заходить про майбутнє, Наталя говорить не лише про медицину. У неї є ще одна мрія: відкрити притулок для тварин. Війна залишила без господарів сотні собак і котів. Багатьох із них вона прихистила сама. Зараз удома, окрім власних улюбленців, живуть і врятовані “сироти”.

– Якби я мала багато грошей, відкрила б притулок для тварин, – щиро каже лікарка.

А про дім Наталя відповідає так, наче відчуває кожен його подих.

– Ти заїжджаєш і відчуваєш, що тобі спокійно, затишно. Тобі добре дихати. Навіть зараз, коли небезпека!

До війни в Білозерці працювали школи, дитячі садки, бібліотека, суд, прокуратура, стадіон, парки. Сьогодні багато що пошкоджене або зруйноване. Та вона переконана: усе відродиться. І починати потрібно з лікарні.

– Якщо не буде лікарні, громада значно зменшиться. Люди поїдуть.

Коли слухаєш Наталю, розумієш, чому вона залишилася в Білозерці. Молода жінка, лікарка, що рятує людей у фронтовому селищі досі бачить майбутнє там, де війна щодня нагадує про себе вибухами, дронами і руйнуваннями.

Тому вона і говорить про лікарню, яку потрібно зберегти. Про людей, які мають повернутися додому. Про дітей, які будуть знову безтурботно бігати вулицями селища.

І саме дитячий сміх тішить її найбільше. Саме ця сонячна мрія допомагає жити і працювати.

Щодня. Операція за операцією…

Ірина Квітка