Микола Любченко: «Без людей староста — це лише посада!»

У мирних громадах, далі від лінії фронту, місцеве самоврядування навіть під час війни може планувати, розвивати територію, вибудовувати стратегії майбутнього. Але в селах, що опинилися у зоні бойових дій, ця система перетворюється на передову — оборони, порятунку і людяності.

Тут староста — не просто посадовець. Це людина, яка першою разом з людьми біжить до зруйнованого будинку, витягує поранених з-під завалів, ховає загиблих, ночує в укриттях та залишається поряд тоді, коли ніхто інший уже не може доїхати.

У зоні бойових дій кожен ранок починається з тривожних питань: хто вижив, кому терміново потрібні ліки, яка хата палає після нічного прильоту?

Томина Балка, Новодмитрівка та Розлив — три села старостату Білозерської громади, де війна стерла межу між службовим обов’язком і людським болем. Тут староста Микола Любченко щодня виборює для своїх людей найцінніше — можливість жити.

Напередодні Дня місцевого самоврядування ми поспілкувалися з Миколою Миколайовичем.

Керівником ніколи не був

Микола Любченко родом із Новодмитрівки. Його дитинство минало між рідним степовим селом і далекими поїздками з батьками до Тюмені. Сувора Північ, важкі заробітки, російська школа, що не підходила хлопцю, який не хотів жити чужим життям… Серце тягнуло додому — на Херсонщину.

Після восьмого класу він остаточно повернувся і продовжив навчання у Томинобалківській школі.

Далі була строкова служба у військово-морських силах, робота в міліції у складні дев’яності, навчання на Херсонському факультеті Запорізького юридичного інституту, робота на залізниці та на підприємстві Херсона.

На заводі йому пропонували стати майстром, але Микола відмовився — не хотів керувати людьми так, щоб мати владу над їхньою зарплатою і долею.

Під окупацією

Коли розпочалося повномасштабне вторгнення, він разом із місцевими атовцями пішов у територіальну оборону. Їх прийняли, зібрали військові квитки, але за кілька днів Миколу та ще одного атовця відправили додому. На всіх просто не вистачило зброї. «Ми повернулися — і вже в селі намагалися тримати оборону та допомагати ЗСУ», — згадує Микола.

Під час окупації він разом з двома чоловіками вилазив на горище адмінбудівлі. Спостерігали за переміщенням ворожої техніки, передаючи інформацію СБУ та ЗСУ. Але дуже скоро небезпечно стало навіть удома.

«Я знав, що рано чи пізно вони прийдуть. Рахувався в селі штатним єгерем, мав мисливську зброю. Та й деякі односельці одразу почали здавати своїх».

Коли росіяни зайшли в будинок, він саме видаляв з телефона фото, відео та розвіддані. Наталя, дружина, дуже хвилювалася — і це було помітно.

— «А пачему руки дрожат?» — запитав один із окупантів.

— «Так ви ж не в гості прийшли…» — сміливо відповіла вона.

Окупанти почали гортати світлини — риболовля, ліс… На щастя, далі дивитися не стали.

Зброю забрати не наважилися — Микола пригрозив зламати гвинтівку у них на очах. Набої забрали, але не всі — частину він встиг сховати.

Селяни від окупантів надивилися всього: ті стріляли в чоловіків, ходили по вулицях п’яні, «віджимали» в людей транспорт.

«Йшли постійні обстріли про їхніх складах БК, тому орки ходили по селу та лютували, намагаючись знайти причетних. А згодом я зрозумів – у селі багато хто передає інформацію нашим…», — каже Микола.

«Я не міг покинути людей!»

Нестерпно стало, коли загарбники почали проводити псевдореферендум. Микола знав – це межа: російський паспорт він не візьме, тож разом із дружиною виїхав через Василівку, діставшись Вінниці.

Там одразу пішов у ТЦК, та без військового квитка, який у перші дні війни забрав ротний, його не захотіли ставити на облік. Намагався зв’язуватися зі знайомими із Миколаєва та Білозерки, щоб таки потрапити до війська.

Та коли повернувся до села, неодноразово отримував пропозицію очолити Томинобалківський старостат.

«Погодився не одразу, через пів року.  Врешті зрозумів: відмовитися — означає кинути людей напризволяще», — каже Микола.

Так він став відповідальним за три села: Томина Балка, Новодмитрівка і Розлив.

Перші місяці працював пліч-о-пліч з волонтерами: організовував роздачу допомоги, фіксував потреби, збирав добровольців на розчищення будівлі сільської ради, яка згоріла ще до війни, займався відновленням інфраструктури.

Початок 2023 року був морально найважчим. У селах лишалися «ждуни». Микола продовжував фіксувати тих, хто співпрацював з окупантами. Були серед них й ті, з ким у мирному житті ходив на полювання.

«Я питав: як ти можеш? Хочеш жити в Росії — просто їдь!» – говорить староста.

Іноді люди самі розбиралися з колаборантами: якось у такий двір прилетіла граната.

Життя під обстрілами

Потім почалися нові випробування — обстріли артилерією, РСЗВ, «Градами», «Смерчами».

Будинок старости накривали не раз. 26 жовтня цього року в хату прицільно прилетів «Смерч». Дому не стало.

А через п’ять днів — 31 жовтня — Микола Миколайович поховав дружину. Сім років його Наталочка боролася з онкологією…

«Від горя мене рятують люди. Я не можу показати свій розпач — їм теж важко. А хто я без людей? Ніхто. Ми всі тримаємось один за одного».

Сьогодні староста змушений жити у шкільному укритті. Разом із людьми встановили там електропанелі, принесли ліжка. Є пункт незламності, Starlink, місце, де можна сховатися.

«У мене немає для вас цікавих історій, — після паузи в розмові тихо каже староста. — У пам’яті — лише трагічні».

Новодмитрівка. Багатодітна сім’я… Батьки залишилися в хаті, а дітей відправили в підвал. Прилетіло туди, де ховалися діти…

«Два хлопчики. Один загинув. Іншого ледве витягли…».

Томина Балка. Жінку разом з ДСНС викопували із зруйнованого згорілого сараю. Літнього чоловіка після влучання «Градом» розірвало на частини.

«Підіймаємо понівічене тіло, кладемо у автомобільний причіп та веземо в морг… Хіба таке можна забути?»

Микола й сам має чотири контузії. До лікарів не звертався за браком часу. Каже, потрібно було виконувати свої обов’язки і надавати допомогу населенню.

ДСНС і швидка в ці села понад рік вже не їздять — надто небезпечно.

Микола вивозив поранених власною машиною. Тепер має авто від військової адміністрації. Ним перевозить поранених, допомогу, невеликі гуманітарні вантажі. Днями отримав сучасний РЕБ — захист від дронів.

Староста щиро вдячний голові Білозерської військової адміністрації Ігорю Острівному та всій команді, яка підтримує старостат у найважчі часи.

Самоврядування у війні

У фронтовому селі самоврядування — це про вчасно доставлений хліб, ліки, листи ОСБ, щоб забити вікна після обстрілів.

У Томиній Балці працює один магазин, ще один підприємець торгує з дому. Благодійники з ADRA і «Джем» ризикують життям, час від часу привозячи найнеобхідніше. Ремкомплекти для відновлення осель після обстрілів надає БО «10 квітня».

«Є місцеві хлопці, які навчилися ремонтувати електролінії, лагодити оселі. Є соціальний працівник, працює пункт незламності і ЦНАП. Наші дівчата, попри обстріли, сплели чимало сіток для ЗСУ…

Місцеві волонтери – мешканці сіл старостату, ризикуючи своїм життям, безкорисно, власним транспортом розвозять людям допомогу. Тут усе тримається на людях! Не знаю, чи було б життя без них!», — каже староста.

Попри все, Микола Любченко залишається в селі, тримаючи свій фронт.

У Томиній Балці нині досі мешкає 256 людей, у Новодмитрівці — 55, у Розливі — 50. Є і діти. Практично кожен будинок у старостаті пошкоджений, до 30 осель зруйновані і проживати в них неможливо.

«Ми живемо в хаосі обстрілів: день-два тиша, а потім — артилерія і РСЗВ тричі на день.

Тримаємось, як кажуть, на адреналіні і тому, що віримо: настане час, коли ворога виженуть з України, з лівого берега, і на Херсонщину повернуться люди й життя».

Коли зовсім важко, Микола їде до доньки Аліни у Миколаїв. Там підростають його онуки — Артур і Аміночка.

«Донечку теж потрібно підтримати, зять служить у Нацгвардії, вдома буває рідко. На початку повномасштабної війни вони виїхали з окупованих Олешок. Спочатку знайшли притулок на Вінниччині, а тепер перебралися ближче до дому і винаймають квартиру у Миколаєві.  Обійму їх, відчую мить щастя — і назад у пекло, до наступних вихідних. Бо односельці чекають!» – каже Микола Миколайович і скромно додає:

«Може, від мене не така вже й велика користь, але я для людей, як та остання інстанція — трохи рятувальник, трохи волонтер, трохи психолог».

Щодня староста та мешканці Томинобалківського старостату доводять: навіть під обстрілами можна залишатися спільнотою, що тримається разом. Можна берегти одне одного. Можна жити, коли здається, що це неможливо.

І поки тут, на прифронтовій землі, є люди, які не бояться відповідальності та не зраджують своїм обов’язкам, — війна не здолає найголовнішого: нашої здатності бути людьми і нашої здатності бути громадою.

Ірина Квітка

Цей матеріал став можливим завдяки проєкту «Голоси України», який є частиною програми SAFE, що реалізується Європейським центром свободи преси та медіа (ECPMF) у партнерстві з ЛЖСІ в рамках Ініціативи Ганни Арендт та за підтримки Федерального міністерства закордонних справ Німеччини. Партнери програми не впливають на зміст публікацій редакції та не несуть за нього відповідальності.