“Ми відкопували товар після обстрілів і працювали далі”: історія родини Семенчуків зі Станіслава

У дворі в Лиманах, що на Миколаївщині, шумить птиця. У сараї пахне кормом і свіжою тирсою, а на подвір’ї щохвилини хтось щось несе, вантажить, насипає чи годує.

Тепер тут живуть і працюють Марина та Михайло Семенчуки – подружжя зі Станіслава на Херсонщині, яке після втрати дому й бізнесу змогло почати все спочатку. Допомагає їм у цьому вся велика родина: мама, вітчим, брат, невістка, діти. Тут робота не закінчується майже ніколи, бо кожен має свої обов’язки.

Ще кілька років тому в Семенчуків був власний просторий дім у Станіславі, ветаптека в центрі села та велике господарство – понад три тисячі качок, курей і курчат. Вони розширювали справу, будували нові сараї й мріяли створити власну птахоферму.

Але прийшла велика війна.

Окупація, підвал, КАБи ,“Молнії”. Зруйнована ветаптека, постійні обстріли, переїзди з одного орендованого будинку в інший.

Тепер Семенчуки – вимушені переселенці на Миколаївщині. У Лиманах вони знову продають комбікорми й ліки для тварин, вирощують птицю, тримають свиней і поступово відновлюють бізнес, який втратили через війну.

Про те, як це – залишитися без дому, жити великою родиною під одним дахом і все одно не відмовлятися від своєї справи, говоримо з підприємицею, мамою трьох синів і засновницею сімейного бізнесу Мариною Семенчук.

Кохання і спільна справа

Вони познайомилися на футболі. Марина прийшла повболівати, а Михайло того дня грав на полі. Звичайне сільське знайомство – просте й непомітне – з часом переросло у закоханість, а згодом і в сім’ю.

Тоді ніхто з них навіть не уявляв, що через роки любові та щастя доведеться разом витягувати з-під завалів власний бізнес, пережити окупацію, втратити дім і починати життя заново.

До повномасштабного вторгнення родина Семенчуків жила у власному будинку в Станіславі на Херсонщині. Марина відкрила ФОП, Михайло працював ветеринарним лікарем, а вона займалася організацією сімейної справи.

Спочатку людей приймали вдома. А у 2020 році подружжя викупило приміщення у центрі Станіслава й відкрило там ветаптеку. На той час у родині вже підростали двоє синочків.

— З дітьми допомагала мама, ми виходили працювати по черзі, – згадує Марина.

Усе їхнє життя було пов’язане з тваринами та птахівництвом. Біля дому стояли великі сараї, де тримали понад три тисячі качок, курей і курчат на продаж. У ветаптеці продавали комбікорми та ліки для птиці, великої рогатої худоби, свиней, котів і собак.

— Але головним напрямком нашої справи стало саме птахівництво, – каже жінка.

Перед самою війною Семенчуки взялися розширювати господарство.

— Ми мріяли створити велику птахоферму. Побудували просторий сарай – майже на весь город.

Війна, підвал і сто кроків у невідомість

24 лютого 2022 року всі плани Семенчуків обірвалися в один день. Коли почалася повномасштабна війна, Михайло вивіз Марину з дітьми. Вони виїхали через Олександрівку – останнім “зеленим коридором”.

— Наступну колону розстріляли, – тихо говорить Марина, яка тоді разом із двома дітьми опинилася спершу на Миколаївщині, а згодом на Тернопільщині.

Михайло ж повернувся у Станіслав. Разом із родиною він залишився працювати далі: у ветаптеці був товар, а люди, попри окупацію, тримали господарство й потребували кормів та ліків.

Одного дня до їхнього дому прийшли російські окупанти.

— Чоловік із друзями тоді різав свиню. Вони одразу запитали: “Хто тут Михайло?” Було зрозуміло, що хтось здав. Під дулом автомата наказали принести чорний пакет.

Михайло подумав, що окупанти вимагатимуть свіжини. Сам виніс пакет. Але його натягнули чоловіку на голову, посадили в автівку й відвезли до підвалу. Згодом він дізнався, що це був підвал Станіславської школи.

— Кожні пів години вони приходили, душили його пакетом і питали, чи працює на ЗСУ, чи робить операції пораненим військовим.

Увечері він почув, як окупанти говорили про те, що його хочуть  вивезти в Херсон, або ж… розстріляти. Та згодом  його вивели надвір і наказали: “Йди вперед і рахуй сто кроків”.

Він ішов із пакетом на голові, збивався, рахував знову. А коли зняли пакет, сказали: “Якщо виїдеш із села – тобі кінець”. Після цього Михайло вирішив – треба виїжджати за будь-яку ціну.

Це було на Великдень. Поки російські військові святкували, він на свій страх і ризик виїхав до Херсона, а далі довго й важко евакуйовувався через Василівку. Разом із ним виїхали й люди похилого віку, які попросили допомоги, – і їм вдалося вибратися.

Марина тим часом повернулася з Тернопільщини до чоловіка. Деякий час вони жили в Южному, де через волонтерів передавали медикаменти, корми і… ліки – уже не для тварин, а для людей, які залишалися в окупації.

А в самому Станіславі мама Марини з вітчимом продовжували працювати, тримаючи справу на місці.

“Ми забивали вікна і знову відкривалися“

Коли правобережну Херсонщину звільнили, Семенчуки повернулися у Станіслав уже наступного дня.

— Дорога була всіяна мінами, але ми про це навіть не думали. Бо дуже хотіли додому.

Вони одразу взялися відновлювати бізнес. Люди з сподіваннями на краще поверталися у село, знову заводили господарство, тож потреба у кормах і ліках для тварин була великою. Так ветаптека у Станіславі відкрилася вдруге.

Понад два роки родина жила й працювала під постійними обстрілами. Спочатку звикали до артилерії, “виходів”, ховалися у підвалах.

— Але коли почали літати дрони — стало вже зовсім небезпечно, — каже Марина.

Перший обстріл у 2023 році зніс дах ветаптеки. Родина накрила приміщення брезентом, позабивала вікна — і продовжила працювати. Потім прилетів КАБ.

— Ми ховалися від потужних вибухів і думали: чи є ще наша ветаптека?!  — пригадує Марина. — Тоді вибухнуло в центрі села, потрощило магазини. Дісталося і їхньому приміщенню. Вікон не було, дах зірвало. Але ми знову позабивали вікна ЮСБ, накрили все брезентом і таки відкрилися.

Щоправда, дітей тоді вирішили вивезти у Лимани на Миколаївщині.

— Я залишала хлопців на вагітну невістку — дружину брата, а сама поверталася у Станіслав допомагати своїм.

Згодом у ветаптеку влучила “Молнія”. У той день там працювала мама Марини.

— Слава Богу, люди прибігли й загасили пожежу. Але мама отримала контузію.

У 2024 році Марина дізналася, що вагітна.

— Ми не планували вагітність, але всі дуже раділи. Думали: може, дочекаємося дівчинки. Народився Коля. В нас, видно, футбольна команда, — сміється жінка.

Навіть тоді Марина не оформляла декрет і продовжувала працювати. А згодом родина остаточно переїхала до села Лимани на Миколаївщині. У Станіславі залишатися стало нестерпно важко й небезпечно.

— Чому Лимани? Бо ближче додому, – просто відповідає Марина.

Три переїзди і новий початок

Птицю зі Станіслава перевозили поступово. Частину продавали, частину — рятували й везли із собою. У Лиманах Семенчуки винайняли великий будинок із сараєм і почали облаштовувати нове життя. Втім, спокою там теж не було.

За час життя у Лиманах родина переїжджала тричі. Спочатку орендували будинок у жінки, яка жила за кордоном. Але з часом вартість оренди почали постійно піднімати.

Згодом Семенчуки забрали до себе батьків Михайла — їхній дім у Станіславі знищив приліт. Потім переїхали мама Марини Любов Миколаївна та вітчим Леонід Дмитрович — їхнє житло теж розбило обстрілами.

Разом із Мариною жили також брат Микола, його дружина Олена та маленька донечка Єва. Під одним дахом зібралося 12 людей.

— Але місця якось вистачало всім, — говорить Марина.

Найважче переїзд переживав батько Михайла.

— Він дуже хотів додому. Так затужив, що серце не витримало, — з болем каже жінка.

У Лиманах чоловік захворів і помер.

Одного разу Марина пустила переночувати односельчанку зі Станіслава з родиною, яка евакуйовувалася до Києва. Про це дізналася донька господині будинку.

— Вона прийшла й сказала: “Ви що, хочете сюди всю Херсонську область перевезти?” І фактично вказала нам на двері.

Та родина не залишилася сама. Добрі люди безкоштовно прихистили маму та вітчима Марини. А подружжя з тьома синами, разом із сім’єю брата, згодом переїхали в інший будинок, який нині винаймають безкоштовно.

У Лиманах Марина подалася на грант від БФ “Щедрик” для відновлення бізнесу.

— Я подала заявку на діючий бізнес, який був знищений війною. І виграла, – з усмішкою каже підприємиця.

За грантові кошти родина змогла орендувати приміщення й закупити товар. Дещо вдалося привезти навіть зі Станіслава.

— Ми буквально відкопували товар після обстрілів. Упаковки були порізані осколками, побиті. Але люди все розуміють і купують.

Тепер до Семенчуків їдуть люди з Галицинового, Прибузького, Балабанівки і навіть Миколаєва. Родина продає комбікорми, ліки для тварин і птицю. Курчат та качок закуповують у Вінниці, Чернігові, Полтаві та Одесі.

Паралельно з’явився ще один напрямок роботи.

У Галициновому Семенчуки познайомилися з фермером Тарасом Петровичем. Тепер Михайло разом із ним тримає свиней. Родина вирощує їх, переробляє м’ясо, коптить сало.

— Мама пече ковбаси, сальтисон, печінкову ковбасу, — розповідає Марина.

У родинному бізнесі працюють усі разом: Марина, її чоловік Михайло, мама Любов Миколаївна, вітчим Леонід Дмитрович, брат Микола Андрійович та невістка Олена.

— Ми всі живемо і тримаємося разом.

“Якщо яйця вже зібрали – треба розкласти назад“

Перші Маринині помічники — троє синів.

14-річний Дмитро навчається онлайн у Станіславському ліцеї й допомагає по господарству.

— І птицю годує, і воду носить, і підміняє нас, коли треба.

У п’ятирічного Сашка теж є свої обов’язки – він дуже любить збирати яйця.

— Якщо хтось збере їх без нього – ображається. Бувало, ми навіть розкладали яйця назад, щоб він знову “зібрав”, – сміється Марина.

А трирічний Микола, має свої “важливі” справи: сумувати не дає нікому. Із дому родина вивезла найцінніше – фотографії дітей, ікони, котика й маленького песика. А їхня німецька вівчарка залишилася у Станіславі.

— Ми не змогли її зловити. Вона не йде від дому. Там усе розбите, але стіни ще стоять, — каже Марина.

Їхній будинок під обстрілами.

— Востаннє чотири дрони скинули на дах. Ще дві “Молнії” летіли у двір під навіс, але не загорілося.

Попри все, Марина говорить про майбутнє спокійно й упевнено.

— Ми не опускаємо рук, тримаємося однією стінкою. Під час війни наша сім’я стала ще ближчою, — каже вона.

Навіть тепер, коли їхній дім зруйнований, а життя довелося починати заново, Семенчуки не називають себе людьми без дому. Бо впевнені: одного дня вони просто повернуться у Станіслав. І розгорнуть свою справу — і там, і в Лиманах.

Ірина Квітка