Ми ще заспіваємо “Щедрика” у своїй хаті! Як родина Демидась принесла різдвяні традиції у Чорнобаївку і тепер колядує для ЗСУ

Сьогодні Чорнобаївка частіше з’являється на сторінках новин про фронт, ніж у різдвяних історіях. У мирному селищі, де раніше ходили з вертепом і чекали на Святого Миколая, тепер чути гуркіт артилерії та дронів.

Однак для родини Демидась, яку велика війна випровадила з власного дому, Чорнобаївка й досі звучить інакше — тихою молитвою, колядками і дитячим сміхом. Саме тут отець Богдан разом із дружиною Оксаною роками будували громаду Української Греко-Католицької Церкви: починаючи з богослужінь у власній вітальні, із дитячих голосів, які вчилися співати колядки, і з віри, що традиції із заходу України можна принести у південні села, наче різдвяну зірку з вертепу.

Тепер сім’я, у якій зростають четверо доньок, живе далеко від Чорнобаївки. Але їхня коляда не змовкає — нині вона допомагає фронту.

Журналістам сайту “Білозерка.info” вдалося поспілкуватися з творчою родиною, яка знайшла прихисток у Польщі. І скільки тривала розмова, стільки Демидасі поверталися спогадами до Чорнобаївки — місця, де росли їхні діти, де було багато пісень, творчості й простого людського щастя. Місця, яке тримає і куди так хочеться повернутися знову.

Побудували церковну громаду з нуля

У подружжя Демидась четверо доньок: Марті — 17, Анастасії — 16, Оленці — 14 і найменшій Соломійці — лише 4 роки.

І Богдан, і Оксана родом із Тернопільщини. У Чорнобаївку вони приїхали у 2009 році, коли після закінчення семінарії молодого священника скерували на служіння до маленької парафії на Херсонщині.

“Тоді нашій старшій Марті був лише рік, — усміхаючись, каже Оксана. — А за кілька місяців, уже тут, народилася Настя”.

Оксана пригадує, як херсонське село здавалося їм зовсім іншим світом:

“Ми помітили, що люди тут простіші, відкритіші, але до традицій не надто привчені. Наприклад, нам було дивно, коли запитували: «А коли ви будете паску святити?». Не «коли служба», а саме коли з кошиком приходити”.

Греко-католицьку громаду Демидасі в Чорнобаївці будували з нуля. Перші служби відправляли прямо у своїй хаті, де вже бігали двоє маленьких дітей.

Згодом громаді виділили землю, і у 2012 році там звели та освятили невелику каплицю.

“Найважче було жити поруч із московським патріархатом, який тоді домінував у селі, — розповідає Оксана. — Як нас тільки не називали — і сектантами, і сатаністами. У деякі моменти було навіть моторошно”.

Спочатку прихожан у громаді УГКЦ було небагато, але з часом на служби почали приходити не лише переселенці із заходу України, які привчали до української церкви своїх дітей і онуків, а й місцеві жителі.

До повномасштабної війни в Чорнобаївці мирно співіснувало кілька релігійних громад — ПЦУ, УГКЦ і євангельські християни-баптисти.

“Ми дружили між собою, робили спільні заходи для людей, — каже отець Богдан. — Лише московські батюшки ховалися у храмі. Після деокупації всі їхні священники, що служили у Чорнобаївці , повтікали разом із окупантами на Лівий берег…”

Вертеп Демидасів у Чорнобаївці пам’ятають усі!

Окрім служіння, подружжя Демидась працювало у школі: Богдан — учителем музичного мистецтва, Оксана — учителькою початкових класів. Обоє мають по дві вищих освіти. Але, здається, міцні національні традиції в цій родині — це не просто звичай, а справжній стиль життя.

“Ми самі з дитинства колядували і щедрували. Я ще з четвертого класу ходив із вертепом! Тому й наших дівчат привчали до цього змалечку”, — каже о. Богдан.

Священник пригадує, як зустрічаючи у Чорнобаївці перше Різдво дивувалися, чому тут немає таких театралізованих вертепів, як на Тернопільщині?

 “Першого року до нас прийшли колядувати діти й наче віршик розказали: “Коляд, коляд, колядниця, добра з медом паляниця”. А один хлопець ще й не таке видав: “Коляд, коляд, коляда, дід на бабу спогляда, а баба з розгону — дайте самогону”. Тоді ми й кажемо: “А тепер давайте тепер ми вам заспіваємо! І вони так зачаровано нас слухали!”

Оксана пригадує як зустріла Святого Миколая у костюмі Діда Мороза.

“Та який же це Святий Миколай! — дивувалася тоді  вона. — Святий Миколай — єпископ, і одяг у нього відповідний”.

Потроху місцеві діти почали цікавитися різдвяними традиціями. У 2013 році родина вперше організувала свято Святого Миколая: просто звільнили одну кімнату в хаті від меблів, прикрасили її, розіслали запрошення. Прийшли і сусіди, і знайомі, і всі охочі.

“Дітки були в захваті!” — каже Оксана. — А потім вирішили й вертеп створити!  – підхоплює розмову старша донька Марта. — Ми не знали, як нас сприймуть, бо це були маленькі діти від 3 до 9 років, але готувалися дуже серйозно. Переробляли одяг, фантазували, створювали костюми вертепних персонажів  — царів, ангелів, пастушків та інших. Спочатку колядували для громади нашої церкви, а потім ходили по заправках, магазинах і домівках. Пам’ятаю, один дідусь навіть розплакався від нашої коляди — просто через те, що ніколи такого не бачив”.

“У наступні роки наш вертеп розрісся. Нас запрошували в Херсон, у Музиківку, Степанівку. Якось довелося навіть бус наймати”, — говорить Оксана.

Вона пригадує, як проводила День матері на власному подвір’ї. Прикрашали його живими квітами, бузком і півниками, які назбирали по сусідах, ставили імпровізовану сцену. Разом із ПЦУ та баптистами організовували Дні сім’ї , християнські квести для дітей та зустрічі для дорослих. Навіть створили міжконфесійний ансамбль, де співали й грали священники та пастори.

“Якось ансамбль виступав просто навпроти московської церкви, в центрі села. У людей був культурний шок!” — усміхається Оксана.

Реліквія з рідного дому

Перед повномасштабним вторгненням, у лютому 2022 року, родина Демидась поїхала на Тернопільщину. Тоді аймолодшій донечці Соломійці було лише півроку, тож хотіли показати дитя бабусям і дідусям.

Назад до Чорнобаївки отець Богдан повертався сам. У повітрі відчувалася тривога: війна вже стояла на порозі.

“23 лютого я залишив сім’ю і поїхав у Чорнобаївку, а 24-го почалася війна. Колега з Антонівки запропонував виїжджати. Ми посадили в авто друзів і знайомих й вирушили в дорогу”, — згадує Богдан.

Жахів окупації він не бачив. Повернувся до Чорнобаївки лише у грудні 2022-го, після звільнення. Каплиця майже не постраждала, вцілів і їхній дім, в якому він знайшов записку від українських воїнів:

“Сподіваємося, що «Щедрика» ви заспіваєте уже вдома!”.

Тепер цей клаптик паперу — цінна реліквія з рідного дому.

“Ми виїхали, а Чорнобаївка —  в думках та серці!“

“Зараз я час від часу приїжджаю до Чорнобаївки. Везу гуманітарку, збираю своїх вірян. Живу на дві країни. Польща — Україна, Тернопіль — Чорнобаївка. Натомість за моєї відсутності служби в каплиці проводять монахи з Херсона, — каже священник. — Але моя парафія  залишається у Чорнобаївці та Музиківці, і знаю, що проведу там ще не одну службу. Бо так вже виходить: ми виїхали, а Чорнобаївка в думках та серці!”

Ще на початку війни родина Демидасів переїхала до Польщі — у маленьке село Старий Шелькув. Разом із ними виїхала й дівчинка з Чорнобаївки — донька їхньої куми.

А ось куму, хресну Соломійки Олю, війна не відпустила…

“Спочатку вона поїхала з нами в Тернопіль, але згодом повернулася в Чорнобаївку, бо працювала там директором комунального підприємства й залишила маму. Орки примушували її до співпраці, Оля відмовилася і зрозуміла, що треба виїжджати. Та коли рушила в дорогу — її авто наїхало на міну. Всі вижили, вона загинула. Тепер Соломійка каже: “Мамо, моя хресна на небі…”, — тихо додає Оксана.

“Співаємо – і наче серцем поруч з тими, хто боронить!“

У 2022 році сестрички Демидась колядувати не змогли — від хвилювань та тривоги забракло сил.

“Той рік був дуже важкий. Ніхто не знав, що далі. Але вже у 2023-му ми зібралися, приїхали на Тернопільщину — і пішли колядувати”, — пригадує Марта.

Відтоді третій рік поспіль дівчата беруть участь у всеукраїнській акції “Різдвяні пташки”, яка об’єднує вертепи та гурти колядників для збору коштів на потреби 80-ї бригади ЗСУ. Її започаткували священики УГКЦ отець Роман Гром та військовий капелан бригади отець Іван Гальо. Ініціатива забезпечує бійців дронами, РЕБами та спорядженням.

“Торік збирали на РЕБи, у 2025 — на дрони. Цьогоріч сума була рекордна — 80 тисяч гривень! Частину коштів передали «Різдвяним пташкам», частину — волонтерам на Херсонський напрямок для закупівлі теплових гармат”, — розповідає Марта. — Ми співаємо — і наче серцем поруч з тими, хто боронить! А ще я дуже хочу заколядувати в Чорнобаївці! Там пройшло наше дитинство, там усе нам рідне, і люди так тішилися нашій коляді. Інколи ми співаємо онлайн для сусідів та знайомих — але це не те”, — додає вона, пригадуючи, як на Різдво вдома застеляли стіл вишитою скатертиною, підлогу сіном і зустрічали гостей.

Навіть у Польщі Демидасі не припиняють співати. Їх запрошують до храмів та на інтеграційні заходи.

“Якось дівчата співали польські колядки на благодійному концерті, та раптом поляки попросили: «А заспівайте своєю, українською!» Це було дуже зворушливо”, — ділиться Оксана.

Старші доньки Демидасів навчаються одночасно в українській та польській школах і займаються вокалом та музикою. Марта закінчила скрипку і тепер освоює фортепіано, Настя грає на бандурі, Олена — на фортепіано, а маленька Соломійка вже співає й обіцяє освоїти гітару та барабан.

Та усі вони мріють повернутися додому.

“У Чорнобаївці наші люди, наша церква!”, — наголошує отець Богдан. “І там ми маємо заспівати «Щедрика» у своїй хаті!” — щиро додає Оксана.

А доки до Чорнобаївки тисячі кілометрів, лунають мелодійні, чисті дівочі голоси. Різдвяні пісні, колоритні родинні традиції та щира молитва тепер стали для родини Демидась ще й опорою і можливістю триматися за життя. Життя, яке було у них раніше, і яке вони так мріють повернути…

Ірина Квітка

Цей матеріал став можливим завдяки проєкту «Голоси України», який є частиною програми SAFE, що реалізується Європейським центром свободи преси та медіа (ECPMF) у партнерстві з ЛЖСІ в рамках Ініціативи Ганни Арендт та за підтримки Федерального міністерства закордонних справ Німеччини. Партнери програми не впливають на зміст публікацій редакції та не несуть за нього відповідальності.