“Ми ще тут не нажилися!” Про зелений рай, дім, який став фортецею, і сміливість залишатися у Білозерці. Історія Наталії Біловіцької-Мозговець

Вона досі купує дерева. Коли над Білозеркою літають російські дрони, Наталія Біловіцька-Мозговець планує, де посадить наступний ялівець. Коли вибухами вибиває вікна, думає, яку ще теплицю можна добудувати.

У Білозерці про Наталію кажуть: ця жінка настільки любить землю й рослини, що просто не має часу занепадати духом.

За чотири місяці до повномасштабної війни Наталія та Вадим Біловіцькі-Мозговець здійснили свою найбільшу мрію – купили будинок у Білозерці. Хотіли жити серед саду, вирощувати овочі й виноград, будувати теплиці, зустрічати в гостях доньок та онучок.

Натомість отримали окупацію, обстріли, дрони над головою і життя, у якому кожен новий день починається з надії, що сьогодні вдасться зробити трохи більше, ніж учора.

Своєї мрії вони не зреклися…

Коли Наталія знаходить можливість поспілкуватися, наша розмова швидко виходить за межі теми городини. Говоримо про дім, який вона називає маєтком. Про землю, що допомагає не втратити себе. Про людей, яким допомагає і які допомагають їй. І про любов до Білозерки, яка виявилася сильнішою за страх.

“З такою фортецею можна й війну пережити”

У дворі Наталії цвітуть троянди, достигають огірки, піднімаються помідори, пахне петрушка. Тут навіть теплиці мають свій характер, а кожна нова рослина – свою історію. За кількасот метрів чути вибухи з лівого берега Дніпра. Над Білозеркою літають дрони. На городі часом доводиться ховатися від обстрілів, але Наталія все одно садить.

– Я біля землі дихаю. Тут усе народжується. З’являється паросток, потім квітка, потім плід. І разом із ним душа оживає! – каже вона.

Свій дім вони з чоловіком Вадимом шукали довго. Після п’ятнадцяти років життя і роботи за кордоном квартира в Херсоні почала тиснути. Настав момент, коли дуже захотілося мати свій дім. Свою фортецю.

Подружжя переглянуло чимало будинків по всій Херсонщині. І лише за чотири місяці до повномасштабного вторгнення знайшло той самий – у Білозерці.

– Я була у цьому селищі лише один раз – проїздом, коли їхали у Дніпровське. Пам’ятаю, ще тоді дивувалася, як гарно й охайно тут обробляють землю. Просто пишалася нашими людьми. А коли ми приїхали дивитися будинок, то закохалася. У цей дім, у подвір’я, у землю, – пригадує Наталія.

12 листопада вони переїхали.

Будинок здавався ідеальним. Майже 110 квадратних метрів, просторі кімнати, кухня, всі зручності, великий цокольний поверх, твердопаливний котел. Із гаража можна було спуститися вниз, навіть не виходячи надвір. І цілих 19 соток землі з виноградниками й грядками!

Вадим тоді пожартував: “Із такою фортецею можна й війну пережити”.

Тоді вони ще не знали, наскільки пророчими виявляться ці слова.

“Будемо копати!”

Господарювати почали із запалом. Усе вже давно було розплановано в мріях.

Купили грибниці для вирощування вешенок у підвалі. Одразу висадили дванадцять тринадцятирічних ялинок, щоб подвір’я швидше стало затишним.

Наталія із захопленням розглядала охайні грядки між рівними арками винограду, які залишили попередні господарі.

Після п’ятнадцяти років життя в Італії вона привезла додому десятки ідей.

– Спочатку мене дивувало, як там люди облаштовують свої подвір’я. Потім почала придивлятися, вчитися. Хотілося зробити так само красиво вдома.

Чоловік лише усміхався.

– Я копати не буду, – сказав одразу.

– Будемо копати разом, – засміялася тоді Наталія. – Бо як інакше щось змінити?

І вони взялися до роботи.

Подружжя виростило двох доньок. Аліна живе в Києві, Тетяна – у Бельгії. Підростають дві онучки – Сара і Віра.

Діти давно виросли. І, здавалося, життя нарешті стало спокійнішим, розміренішим, таким, про яке так довго мріяли.

Новий, 2022 рік зустрічали у своєму новому домі. Вадим казав: “Може, тут буде трохи нудно. Ми ж у центрі Херсона жили”.

Та нудно не було. Люди в Білозерці виходили на вулиці, запускали феєрверки, вітали одне одного. Подружжя дивилося на своє нове життя і не могло натішитися. Їм подобалося це селище. До Херсона – рукою подати, а тут – свій дім і своя земля.

“Чому немає птахів?”

23 лютого 2022 року вони прибирали подвір’я. Було напрочуд тепло. Наталія ходила двором у безрукавці. Попрацювала, а потім вона сіла на гойдалку. І раптом зрозуміла, що не чує птахів.

На Херсонщині їх завжди багато… Особливо коли тепло. Лелеки, орли, цчаплі… А тоді була повна тиша.

– Жодної пташки… Мені стало моторошно. Але чоловікові нічого не сказала. Ми говорили про інше: як добре було б, якби до нас приїхали гості. Посмажили б картопельки, м’яса…

Наступного ранку о 4:30 задзвонив телефон.

– Наташо, вставайте! Війна!

– Яка війна? Що ти таке придумала? – не повірила Наталія родичці.

Вадим лише перевернувся на інший бік.

– Та не чудіть…

“Ти що, Путіну здалася?”

Наталія побігла вмикати телевізор. Саме в цю мить пролунав потужний вибух. Будинок затрусився. То був перший удар по Чорнобаївському аеропорту.

– У мене затремтіли руки. Почалася паніка. Ми тиждень не вимикали телевізор. Я не могла прийняти того, що сталося.

Згодом у небі з’явилися гелікоптери. Вони летіли так низько, що Наталії здавалося, можна роздивитися пілотів. У бік Миколаєва тягнулася чорна смуга диму. Потім дорогами пішла військова техніка. Одного разу вона не витримала. Збігла на цокольний поверх. Сіла. І розридалася.

–  Я плакала й повторювала: “За що? Чому це з нами?”

Вадим не перебивав. Дав дружині виплакатися, а потім сказав лише одну фразу:

– Ти що, Путіну здалася?

– І я одразу витерла сльози. “Ні, – кажу. – Не здалася”.

Чомусь саме ці слова чоловіка закарбувалися в її пам’яті назавжди.

 “Все буде добре! Наші не пропустять!”

Після кількох місяців окупації вони вийшли на подвір’я зовсім іншими людьми. Будинок вистояв. Вистояли й Біловіцькі-Мозговець.

Перші дні великої війни їхній дім став прихистком. До Наталії та Вадима приїхали тітки Наталії з Комишан і Херсона.

– Я весь час повторювала: “Не хвилюйтеся, все буде добре. Наші не пропустять”. Ми всі вірили, що це ненадовго.

 Тітки трохи пожили у них, а потім повернулися додому. Та війна тільки набирала обертів. Поки Білозерка була окупована, Наталія майже не виходила за ворота. Доглядала лише те, що вже росло.

Виноград того року вродив так, ніби й не було війни. Грона важили до півтора кілограма, а між виноградниками зеленіли грядки.

– Сусіди казали: “Та в тебе такий гарний салат, його вже на ринок треба”. А який ринок? Піднімаю голову, а дорогою їде БТР, повний озброєних росіян. Одразу задкувала додому, – говорить Наталія.

“Я завжди шукала хороші новини”

Російські військові облаштувалися зовсім поруч.

– Ми бачили, як вони заїжджали, як ставили техніку, як робили склад боєприпасів. Навіть свою “ганчірку” повісили. А я все одно казала: “Все це тимчасово!” І таки ми діждалися часу, коли вони тікали! – емоційно говорить жінка.

Подружжя урятувало те, що були в Білозерці новими людьми.

– Ми недавно сюди переїхали. Місцеві колаборанти нас не знали. А чоловіка я від орків ховала…

Та навіть у найтемніші місяці окупації життя знаходило спосіб нагадати про себе. Перед Великоднем знайомі подарували Біловіцьким-Мозговець двох кроликів. Потім народився перший виводок. За ним – другий.

– Я фотографувала маленьких кроленят і відправляла дітям. Це були ті дрібні радості, за які можна було триматися. А ще я щоранку шукала серед усіх новин хороші. А як знаходила – бралася до роботи.

Коли Білозерку звільнили, Наталія не пам’ятає, чи плакала.

Згадує інше. Як обіймала наших військових. Як Вадим влаштував для них баню, щоб хлопці могли по-людськи помитися після боїв. А вже через два дні після деокупації вони поїхали до Миколаєва по ялівці, аби посадити на подвір’ї алею визволення Херсонщини. І одразу взялися будувати теплицю.

– Ми так скучили за роботою. Купили плівку. А 14 травня, на мій день народження, вже посадили огірки. Це було таке щастя!

Перед самою війною вони виростили 250 кущів розсади. Через окупацію висадити її не змогли. Усе загинуло.

– Це так важко – дивитися, як у тебе на очах згасає життя, – тихо каже Наталія.

Не пережили війни й дванадцять ялинок, які вони посадили біля нового дому. Їх укрив чорний порох від вибухів. Та замість того, щоб  жалкувати за втраченим, подружжя знову почало копати й садити.

Купили мотоблок. Вадим розібрав частину виноградних арок. На їхньому місці з’явилися ще дві теплиці.

– Я їздила до доньки за кордон. А коли повернулася, Вадим уже все зробив. Стою, дивлюся – теплиця така гарна. Огірочки, петрушка, цибулька… І в мене ніби душа знову ожила.

Та коли здавалося, що найстрашніше вже позаду, росіяни підірвали Каховську ГЕС. У Кардашинці, на лівому березі, залишалися родичі Вадима.

Вони якийсь час жили на горищі, а потім разом з іншими людьми вибиралися човном. Коли озирнулися, над водою виднівся лише верх будинку. Попереду й позаду були постріли – росіяни розстрілювали людей, які рятувалися від великої води. У сусідньому човні загинула жінка, її чоловік був поранений.

– Нашим вдалося вижити! Звісно, ми прийняли їх у своєму домі, який вистояв і не був підтоплений, – каже Наталія.

Саме тоді вони вперше наважилася продавати свої огірки. Каже, якби не невістка, самі про це й не подумали б.

– Вона сказала: “Ваші огірки такі гарні – хрусткі, тонкошкірі. Чому ви їх не продаєте?” Ми повезли їх до АТБ. Розкупили одразу. Потім спрацювало сарафанне радіо. Люди почали телефонувати, замовляти. І я зрозуміла: те, що ми робимо, потрібне не лише нам.

Квартальна вулиці Білозерської

Мало-помалу Наталія і Вадим познайомилися із сусідами. Війна об’єднала людей. Разом із Ніною Карачковою та Любою Черноус почали допомагати тим, хто цього потребував.

– Ми возили й роздавали гуманітарну допомогу. Майже щодня сідали у свій автомобіль і їхали туди, де були потрібні.

Волонтери привозили по 500 порцій гарячої їжі. Біловіцькі-Мозговець розвантажували її, а потім розвозили людям, які не могли прийти самі.

Згодом Наталія взяла на себе ще одну відповідальність.

– Після прильоту біля дому виїхала квартальна Люба Черноус. Ніна Карачкова ще залишалася, але коли її син пішов до війська, переїхала до дітей на Хмельниччину. Так сталося, що я мусила стати квартальною.

Тепер вона відповідає за одну з вулиць. Тут 56 будинків. Усі вони пошкоджені війною. Колись на вулиці жили понад сто людей. Сьогодні залишилося лише двадцять вісім.

– Розвожу гуманітарну допомогу, допомагаю стареньким, вирішуємо адміністративні, побутові й соціальні питання. Людей поменшало, але ті, хто залишився, потребують постійної допомоги.

Рожева теплиця

Та попри все, найбільше сил Наталії дає земля. Після визволення біля будинку одна за одною виросли три теплиці. Зараз у них ростуть 75 кущів огірків, помідори, капуста, синенькі, солодкий і гіркий перець, петрушка, цибуля.

Четверту теплицю вже планують – хочуть вирощувати ранню картоплю. Кабачки Наталія висадила навіть у відра.

– Вадим сміється: “Тобі вже землі мало?” А вони так гарно вродили!

Найбільше Наталія любить рожеву теплицю. Каже, вона схожа на дівчинку в ажурній сукні – з білими вікнами й рожевою плівкою.

– Коли ми її поставили, то пожартували: “Ну що, господине, приймаємо тебе до себе”.

Навесні їхнє подвір’я оживає цвітом. Спершу розквітають тюльпани. Потім нарциси. За ними – троянди. І лише на мить здається, що війна десь далеко. Насправді ж за межами цього зеленого раю – вибухи, дрони й постійна небезпека.

– Страх є, – зізнається Наталія. – Копаємо картоплю – летять дрони. Ховаємося. Летять уламки. Вікна вже вилітали, цоколь підтопило. Але ми навчилися жити обережно.

Вона не раз потрапляла під обстріли, коли возила огірки до Херсона. Та каже, що Бог береже і їх, і дім, який став для родини справжньою фортецею. Але одного дня війна таки нагадала про себе по-іншому. Наталія почала швидко втрачати сили.

– Одна знайома старша жінка якось сказала: “Наталю, ти ніби затухаєш”. Коли перевірили цукор, він був 36. Лікарі врятували мене й поставили діагноз – цукровий діабет другого типу. Сказали, що це наслідок сильного нервового перенапруження.

Тепер Наталія щодня приймає таблетки й дотримується дієти. Та переконана: найкращі ліки для неї – робота на землі.

“Треба жити!”

Коли сил бракувало найбільше, підтримала донька Тетяна. Вона зателефонувала й сказала: “Мамо, за будь-яких обставин треба вміти жити. Піднімайся, зроби зачіску. Ти ж сильна!”.

А Вадим щоранку буквально витягував дружину з новин.

– Казав: “Ну що ти там сидиш? Ходімо до грибниці. Ходімо до виноградника!”.

Саме він збудував усі теплиці. Саме він щоразу знаходив потрібні слова. Тепер їхні огірки знають далеко за межами Білозерки. Ще торік подружжя мало свою ятку на ринку в Херсоні. Тепер їздити туди небезпечно, та покупці є.

Люди телефонують самі. Замовляють. Беруть і місцеві магазини.

– Ми їдемо людям хліб завозити, а заодно й огірки. Сарафанне радіо працює краще за будь-яку рекламу.

Наталія з вдячністю згадує людей, які допомогли їм вистояти. Тоня Дятел допомогла з плівкою для теплиці. Тетяна Ляшенко, яка продає їхні огірки в магазині, відмовилася робити на них будь-яку націнку.

– Нам дуже щастить на добрих людей.

Біля будинку й сьогодні живуть дві собаки, ходять кури, достигають овочі. А сам дім Біловіцькі-Мозговець між собою  називають маєтком.

Ще до повномасштабної війни вони навіть придумали для нього власну назву, склавши її зі своїх ініціалів. На запитання, чи не думали вони виїхати з Білозерки, Наталія лише усміхається.

– Ми не їдемо, бо віримо. Не просто у мир. В перемогу! Іншого шляху не може бути. Треба тільки терпіння. І щоб Господь давав сили.

Вона дивиться на свій квітучий двір, на теплиці, молоді дерева, грядки, у які щодня вкладає стільки праці й любові.

І тихо, та упевнено каже:

– А ми ще тут не нажилися!

Ірина Квітка