“Ми працюємо на адреналіні” – парамедик Михайло Безсмертних з Білозерки

Війна показала все, на що здатна людина. Виявила справжню цінність підтримки й професіоналізму. І чітко розмежувала дружбу й зраду, порятунок і смерть.

Для Михайла Безсмертних – виконувача обов’язків старшого фельдшера та керівнику Білозерської станції екстреної медичної допомоги – цей час став щоденними викликом і додав адреналіну. Інакше, переконаний 26-річний парамедик, працювати на “швидкій” у прифронтовій зоні просто неможливо.

Журналістам “Білозерка.Інфо” вдалося поспілкуватися з білозерчанином, який, залишаючись удома, рятує інших і вперто тримається за рідну землю. Далі чесна розповідь про небувалу мужність, втрати і силу команди.

“Дорога на “швидкій”

Кілька років поспіль у журналі обліку викликів Білозерської станції екстреної допомоги рясніли записи про вогнепальні поранення й мінно-вибухові травми – сторінка за сторінкою. Так було до червня 2025 року, коли росіяни вдарили по приміщенню самої Білозерської станції.

Михайло був тоді на зміні. Разом із колегами він устиг сховатися в підвалі, проте час від часу вибігав, щоб урятувати ліки та обладнання. Один автомобіль вийшов з ладу, на інший упала частина стелі гаража, де спалахнула пожежа.

Після цього Білозерську “швидку” евакуювали до іншого більш безпечного пункту громади.

“Ось так і виходить: саме з цього села я починав, і знову тут”, – усміхається Михайло й пригадує, як у 2019 році, після закінчення Херсонського медичного коледжу, разом із другом горів бажанням працювати на Білозерській станції, але місць у Білозерці тоді не було.

 “Так почалася моя дорога на швидкій. А мій друг тепер воює”, – каже він.

Медична справа для хлопця стала покликом, який, здається, передався на генетичному рівні.

Його бабуся – татова мама, яку Михайло ніколи не знав, бо вона померла ще до його народження, – 30 років пропрацювала медсестрою у Херсонській лікарні.

Батько, Володимир Олександрович, був військовим льотчиком, а після служби викладав предмет “Захист Вітчизни” у Білозерській школі №1, яку закінчив і Михайло.

 “Тато схиляв мене до військової справи. А коли побачив, що мені подобається медицина, просив: “То йди хоча б військовим медиком”. Але в армію тоді мене не тягнуло”, – пригадує хлопець.

Мама, Ірина Анатоліївна, працювала в банку.

 “Я дуже не любив точних наук і не мав наміру з ними стикатися в житті. Але тепер, у час старшинства, доводиться багато рахувати”, – усміхається парамедик.

На жаль, батька Михайла вже немає – він помер під час окупації внаслідок хвороби. А мама живе у Білозерці й неймовірно хвилюється за єдиного сина.

“Ми жили на роботі”

У перші дні повномасштабної війни Михайло разом із колегою працював на пункті в Миролюбівці, звідки півтора місяці не могли виїхати. Поруч точилися бої, росіяни готували наступ на Миколаїв, а “уазик” швидкої був темно-зеленого кольору – його легко могли сплутати з військовим автомобілем. Фельдшери розуміли: якщо виїдуть на дорогу, їх можуть просто розстріляти.

 “Ми жили на роботі, консультували, приймали хворих, лікували тих, хто міг дістатися сам. Одним із перших випадків було поранення – молодому хлопцю російські військові прострелили ногу. Дістатися до нього ми не могли, тож консультували рідних телефоном, рятуючи ногу дистанційно. А коли згодом колегам вдалося вивезти нас до Білозерки, я нарешті почав там працювати. Здавалося, збулася моя мрія – але ж не такою ціною…” – замислено говорить Михайло.

Він добре пам’ятає, як працювали медичні бригади до повномасштабного вторгнення.

“Діти з температурою, вимірювання тиску, крапельниці та ін’єкції. Цікаво, але стабільно, – пригадує Михайло. – Я навіть їздив у Станіславський пункт – на той час там мешкало багато людей із хронічними серцевими хворобами. Мені хотілось “набити руку”.

Тепер усе по-іншому. Про таку практику навіть після “хрещення” ковідом медики не думали і не гадали.

“Ти не можеш відпрацювати і в одну мить відключитися!“

Працювати в окупацію було надзвичайно складно через постійні перевірки. Щоб дістатися пацієнта, часто потрібно було проходити до десяти ворожих блокпостів. На кожному перевіряли документи, а іноді й грабували, забираючи ліки та перев’язувальні матеріали.

Між тим люди чекали: зі стресами, тиском, аритміями та іншими хворобами, породженими страхом.

“Пам’ятаю, як ми приїхали на місце, де росіяни розстріляли цивільних, що їхали в автівці, а потім переїхали їх танком. Про цей випадок багато писали у соцмережах. Але бачити все наяву… Обоє мертві, чоловік затиснений – витягти не змогли. Я знайшов телефон загиблої і подзвонив її мамі…” – з болем згадує Михайло.

Він відверто дякує викладачам коледжу, які вчили:

“Не можна пропускати через себе все, інакше не допоможеш наступному. Але й забути не виходить – коли лягаєш спати, перед очима поранені, убиті, відірвані кінцівки… Ти не можеш відпрацювати і одним разом відключитися! Ментальне здоров’я підірване, психіка вже не та. А от страх… Кажуть: лише дурень не боїться. Але мені здається, ми під час війни стали трохи схожі на дурнів”.

“Найважче, коли гинуть діти!“

Після звільнення правобережної Херсонщини почалися обстріли через Дніпро: Станіслав, Кізомис, Білозерка…

 “Добре, що я живу на краю селища, по дорозі на Станіслав. Траплялося, бригада підбирала мене просто з дому. Вихідний чи ні – не мав права залишатися вдома, коли після обстрілів потрібно негайно рятувати поранених. Хапав турнікети – і вперед. Якось у полях важко поранило військових. Разом із поліцією ми шукали їх з 10-ї ранку до 8-ї вечора. Іншим разом три години безперервно рятували поранених, – згадує Михайло. – Снаряд від “граду” вибухнув на подвір’ї літньої жінки. Вона знаходилася у коридорі будинку. Я почав оглядати потерпілу і  зрозумів, що травма несумісна з життям… А тут знову обстріл. Ми просто впали біля тіла загиблої – я, водій, сусід… Згодом оговтались та мчали по іншій адресі: після атаки були нові поранені, яких потрібно було рятувати”.

Зупиняючи розмову, Михайло важко промовляє:

“Я не маю власних дітей, але коли вони ранять і вбивають діток, це неймовірно важко. Не можу забути трирічного хлопчика, якому уламками посікло руку… І… дев’ятирічну дитину, яку росіяни вбили під час обстрілу села ще під час окупації. Після того виклику я довго не міг заспокоїтися… Бо страх, як  боліло…”.

Команда, яка тримає

Михайло зізнається, що зараз усі спеціалісти станції працюють на адреналіні. З 11 осіб лише трьом вдалося уникнути контузій і поранень, серед них – і він.

 “Нами керує адреналін. Навіть не знаємо, як перейдемо на звичайний ритм життя. У нас вже залежність: коли поспішаєш і робиш усе, щоб врятувати людей – наче живеш на повну, по-справжньому. Так було, коли ми з колегою Григорієм Пелихом стабілізували поранену жінку. Вся машина була в крові, а ми працювали злагоджено, розуміючи один одного без слів. І нам вдалося довезти її до лікарні. А момент, коли потерпілий зустрічає тебе на ґанку лікарні і дякує за порятунок – здається найвищою нагородою”, – ділиться відважний медик.

Витримати такий ритм і реалії війни Михайлові допомагає колектив. Він без вагань розповідає про взаємопідтримку і дружбу, що панує на станції.

 “Повірте мені, такої дружби, як у нас, здається, ніде немає. Я знаю, бо спілкуюсь із колегами з інших пунктів. У дні визволення, коли у нас не було ні води, ні газу, ні світла, ми збиралися разом і готували їжу на мангалі – суп чи борщ. Усі разом: наш тодішній керівник Юрій Миколайович, водії, фельдшери… Хіба такі друзі дозволять згаснути?!” – говорить білозерчанин.

Наразі Білозерська станція обслуговує Черешеньки, Зорівку, Киселівку, Знам’янку, Надеждівку, Миролюбівку, Правдине, Молодецьке, Кірове, Нову Зорю, Посад-Покровське і Солдатське.

А от села вздовж траси Херсон–Олександрівка, що постійно піддаються обстрілам артилерією та дронами, наразі без доступу швидкої. Звідти людей забирає поліція, передає медикам або везе до лікарень Херсона.

“Мирне херсонське небо! Ось мій вайб!“

Між тим, навантаження Михайла Безсмертних чимале: він працює на 1,5 ставки парамедика, виконує обов’язки старшого фельдшера та керівника станції.

“Коли мені запропонували цю посаду – я, звісно, думав. Але відступати нікуди, претендентів більше не було. Всі лише зраділи, що це буду я. А взагалі я інтроверт, – зізнається парамедик. – Люблю тишу, спокій, дім”.

“Хіба таке можливо у Білозерці, де мешкаєте?” – дивуємося.

 “Можливо. Я навчився дистанціюватися. Звісно, прислухаюся до дронів, ховаюся, коли вибухи поряд. Але більше мене турбує самоаналіз: чи зміг у тій чи іншій ситуації все зробити як належить, чи нічого не упустив. Про все це ми говоримо й у колективі – так легше і спокійніше”.

Парамедик з теплом згадує довоєнні виїзди:

“Друга чи третя година ночі, а ми їдемо на виклик. За вікном спокійне херсонське зоряне небо. Проблискують маячки автівки. У душі – упевненість, що все буде добре. Це мій вайб… А тепер з нами відбулися такі метаморфози, що звернення через температуру у дитини викликає подив. Подив, що просто плаче дитина, а не важкопоранений від вибуху!”.

“Я намочив би манту!“

Наприкінці розмови Михайло усміхається:

“Пам’ятаєте, як у школі після щеплення нам казали не мочити манту? Та от: якби я знав, що то були найщасливіші часи у житті, я б її таки намочив!”

Він – наймолодший керівник та парамедик на усій правобережній Херсонщині. Працює на cтанції екстренної медичної допомоги всього сім років. Але чотири з них на війні. І це, каже, ніби все життя: нескінченний потік адреналіну, болю, втрат і віри.

Та коли Михайлові Безсмертних пропонують іншу роботу, навіть у лікарні, або питають, чи не хоче часом змінити місце проживання та професію, лише знизує плечима:

“Оце вже ні! Я залишусь вдома і  на швидкій. Бо тут – моє життя. Тут я можу рятувати”.

Ірина Квітка