“Ми не залишимося на самоті”. Інтерв’ю з начальником Білозерської СВА Ігорем Острівним про життя громади під обстрілами та майбутню відбудову

Білозерська громада Херсонщини вже четвертий рік живе під постійними російськими обстрілами. Попри складну безпекову ситуацію, тут продовжують відновлювати критичну інфраструктуру, підтримувати жителів і планувати майбутню відбудову. Про масштаби руйнувань, міжнародну допомогу, повернення людей та бачення майбутнього громади ми поговорили з начальником Білозерської селищної військової адміністрації Ігорем Острівним.

– Після деокупації правобережжя Херсонщини з чого довелося починати відновлення Білозерської громади?

– Коли громаду звільнили восени 2022 року, ми побачили, що практично все було знищене або вивезене російськими військовими. Комунальні підприємства повністю спустошені. Не залишилося навіть найпростішого інструменту – вивезли все, починаючи від техніки й закінчуючи звичайними тачками та віниками. Починати довелося фактично з нуля. У громаді тоді залишалося близько 14 тисяч жителів із понад 22 тисяч, які проживали тут до повномасштабного вторгнення. Люди залишалися вдома, і ми розуміли, що повинні забезпечити їх найнеобхіднішим.

Першочерговими стали відновлення водопостачання, ремонт свердловин, насосного обладнання, водогінних мереж. Для цього потрібно було знайти техніку, будівельні матеріали, обладнання. Самотужки зробити це було неможливо.

Це була спільна командна робота. Дуже допомагала Херсонська обласна військова адміністрація, яка залучала міжнародні організації та донорів. Потім уже ми безпосередньо працювали з ними на місці, укладали меморандуми про співпрацю, визначали найнагальніші потреби громади.

Водночас хочу подякувати всім українцям, які допомагали нам навіть невеликими внесками. Саме з таких, здавалося б, невеликих справ і складалося наше відновлення.

– Що стало найбільшим викликом після підриву Каховської ГЕС?

– Для Білозерки це був надзвичайно важкий період. Було підтоплено понад 150 домоволодінь. Самотужки впоратися з такими наслідками ми просто не могли.

На допомогу прийшла вся Україна. До громади їхали люди з різних областей, прибувала техніка, волонтери, гуманітарні місії. Нам привозили ліжка, матраци, ковдри, подушки, посуд, продукти харчування – фактично все, що було необхідно людям, які втратили майно або змушені були залишити свої будинки.

Ми тоді ще раз переконалися, наскільки згуртованими є українці. Цю підтримку ми відчуваємо й сьогодні.

– Чи залишаються міжнародні партнери поруч із громадою зараз?

– Впевнений, що ми не залишимося наодинці. За ці роки у нас склалися дуже міцні партнерські відносини з міжнародними організаціями, які допомагають громаді від початку деокупації. Також уже другий рік працює державна програма “Пліч-о-пліч”. Ми підписуємо меморандуми з громадами-партнерами, які підтримують нас у різний спосіб.

Це може бути фінансування ремонту соціальних об’єктів або укриттів, передача засобів радіоелектронної боротьби, допомога матеріалами чи організація відпочинку для наших дітей. Форми підтримки різні, але головне – ми відчуваємо, що про нас не забувають.

Звісно, війна триває вже п’ятий рік, і бачення майбутнього змінилося. Якщо раніше всі чекали, що відбудова почнеться вже завтра, то зараз ми розуміємо: цей процес буде значно складнішим і довшим.

– Наскільки реалістичним ви вважаєте повернення людей після завершення війни?

– Це питання сьогодні хвилює кожну громаду, особливо прифронтову. Я добре розумію людей старшого покоління. Якби була можливість, я й сам хотів би повернутися на лівобережжя, у свій дім, побачити рідних, яких не бачу вже п’ятий рік. Щодо молоді все значно складніше. Багато молодих сімей уже облаштували своє життя в інших регіонах України або за кордоном. Вони знайшли роботу, їхні діти ходять до шкіл, з’явилися нові друзі, нове оточення. Чесно кажучи, сьогодні дуже важко прогнозувати, скільки людей захочуть повернутися.

Водночас для громади надзвичайно важливо, щоб поверталася саме молодь. Якщо повернуться лише люди старшого віку, говорити про повноцінне відродження громади буде складно. Саме тому питання повернення населення – це не лише відповідальність місцевої влади. Потрібна комплексна державна політика. Ми на своєму рівні можемо планувати розвиток, але є речі, які неможливо реалізувати без підтримки держави.

Люди повернуться тоді, коли побачать перспективу. Для молодих сімей потрібні безпечні умови життя, робота, школи, дитячі садки, лікарні, якісні дороги, відновлені електро- та газомережі.

І найголовніше – усе це стане можливим лише після повного розмінування території. На сьогодні обсяг робіт настільки великий, що навіть важко передати словами, скільки вибухонебезпечних предметів залишається як у самій Білозерці, так і в старостатах громади.

– Якими є масштаби руйнувань у Білозерській громаді сьогодні?

– Якщо брати офіційну статистику, то до початку повномасштабної війни в громаді було понад вісім тисяч домоволодінь у 24-ти населених пунктах.

Станом на сьогодні близько 50% житлового фонду пошкоджено або зруйновано. Ступінь руйнувань різний: є будинки, які можна відновити, а є такі, що повністю знищені. Найбільше постраждали Дніпровський, Кізомиський та Томинобалківський старостати. Дуже серйозних руйнувань зазнала й сама Білозерка. На жаль, ситуація не покращується, адже громада продовжує жити під постійними обстрілами.

Щодня по території громади фіксуються десятки ударів із різних видів озброєння – артилерії, реактивних систем залпового вогню, а також постійні атаки дронів. Через це кількість пошкоджених будинків, на жаль, продовжує зростати.

– Що змінилося в роботі програми компенсацій за зруйноване житло?

– На сьогодні держава надала можливість людям, чиї будинки зруйновані більш ніж на 80%, отримувати житлові сертифікати. Найбільшою проблемою було не саме оформлення документів, а проведення обстеження будинків. Через постійні обстріли члени комісій просто не могли виїхати на місце. Це звичайні люди, і ніхто не має права вимагати від них ризикувати життям.

Ми неодноразово порушували це питання перед державними органами. У результаті було знайдено рішення: тепер для фіксації руйнувань можна використовувати безпілотники. Дрон проводить відеозйомку об’єкта, після чого комісія має можливість ухвалювати рішення на підставі отриманих матеріалів. Це значно прискорило процес і дозволило людям отримувати компенсації навіть у тих населених пунктах, де працювати безпосередньо на місці небезпечно.

– Скільки жителів громади вже скористалися цією програмою?

– На сьогодні мешканці Білозерської громади вже отримали понад 310 мільйонів гривень державної компенсації на придбання нового житла. Для багатьох родин це можливість почати нове життя, адже їхні будинки повністю зруйновані й поки що відновити їх неможливо через постійні бойові дії.

– Дехто побоюється, що після отримання компенсації люди вже не повернуться до громади. Чи поділяєте ви такі побоювання?

– Я так не вважаю. Потрібно розуміти, що житловий сертифікат – це вимушене рішення для людей, які втратили абсолютно все. Держава дає їм можливість придбати житло й забезпечити свої сім’ї. Водночас земельна ділянка, на якій стояв будинок, залишається у власності людини. Її ніхто не забирає.

Я часто кажу: якщо після завершення війни людина зрозуміє, що не змогла прижитися на новому місці, якщо її серце залишилося тут, у Білозерській громаді, вона завжди матиме можливість повернутися. За потреби можна продати придбане житло й використати ці кошти для відбудови власного будинку.

Звичайно, це не станеться швидко. Відновлення потребуватиме часу, значних ресурсів і, головне, безпечної ситуації. Але така перспектива є, і вона залишається відкритою.

– Ви багато спілкуєтеся з жителями громади. Які питання вони порушують найчастіше?

– Якщо говорити про людей, які сьогодні залишаються у громаді, то якихось серйозних проблем із комунікацією між владою та мешканцями немає. Я практично щодня виїжджаю в населені пункти, спілкуюся з людьми особисто. Телефонують і вдень, і вночі. Якщо є необхідність, виїжджаємо на місце й намагаємося допомогти. Є інша проблема – це чутки, які поширюють люди, що давно виїхали з громади й не володіють реальною інформацією. Через соціальні мережі іноді поширюються недостовірні повідомлення, які лише створюють зайву напругу.

Крім того, ми не можемо публічно розповідати про все, що робиться в громаді. Частина інформації свідомо не оприлюднюється з міркувань безпеки. Ми розуміємо, що наші інформаційні ресурси читають не лише українці. Будь-яка зайва інформація може бути використана ворогом для коригування обстрілів.

– З якими проблемами люди звертаються до вас найчастіше?

– Переважно це звичайні побутові питання, які в умовах війни стають надзвичайно складними. Після обстрілів люди телефонують через відсутність світла, пошкодження газових мереж, проблеми з водопостачанням. Часто люди думають, що місцева влада може вирішити будь-яке питання миттєво. Насправді це не так. Наприклад, далеко не завжди є можливість оперативно залучити аварійні служби через постійні обстріли.

Є проблеми із запуском газу в багатоквартирних будинках. Багато квартир залишаються порожніми, і перед відновленням газопостачання потрібно перевірити кожне помешкання. Це питання безпеки.

Окрема складність – доставка гуманітарної допомоги. Більшість міжнародних гуманітарних організацій уже не заїжджають безпосередньо до Білозерки через високий рівень небезпеки. Усю допомогу сьогодні доставляють наші працівники та волонтери. Це люди, які, незважаючи на постійний ризик, сідають за кермо, везуть будівельні матеріали, продукти, гуманітарні набори. Багато хто з них уже неодноразово був контужений, дивився смерті в очі, але вони продовжують працювати.

Так само працюють і комунальники. Після кожного обстрілу вони виїжджають ліквідовувати аварії на мережах, хоча добре розуміють, що небезпека нікуди не зникає. Саме завдяки таким людям громада продовжує жити.

– Якщо говорити про майбутнє, що, на вашу думку, стане першим кроком до повернення людей після завершення війни?

– Ми вже сьогодні думаємо про це. Одне з рішень, над яким працюємо, – створення тимчасового житла для людей, які повертатимуться відбудовувати свої домівки. Йдеться про невеликі модульні будинки площею близько 18 квадратних метрів. Ми вже провели переговори з українською діаспорою в Канаді та церковною місією, яка реалізовувала подібний проєкт в інших громадах Херсонщини. Попередньо йдеться приблизно про 30 таких будинків, хоча їх може бути й більше – усе залежить від фінансування канадської сторони.

Через безпекову ситуацію розміщувати їх безпосередньо в Білозерській громаді поки що неможливо. Саме тому ми домовилися із сусідньою громадою про виділення земельної ділянки, де люди зможуть тимчасово проживати. Ці будинки не передаватимуться у власність. Людина користуватиметься ними доти, доки відбудовуватиме власне житло. Після завершення війни їх можна буде перевезти безпосередньо до населених пунктів Білозерської громади, де триватиме відновлення.

Ми також працюємо з іншими громадами в межах програми “Пліч-о-пліч”. Є цікаві напрацювання щодо створення модульних містечок, і ми хочемо використати цей досвід для допомоги нашим жителям.

– Попри постійні обстріли громада продовжує працювати. Що вдалося зробити за останні роки?

– Коли ми починали працювати після деокупації, у громаді не було жодного облаштованого укриття. Сьогодні ситуація зовсім інша. Ми створили систему захисних споруд: облаштували укриття, встановили понад двадцять протиосколкових сховищ, збудували десятки захисних конструкцій із габіонів у місцях, де це було необхідно.

Для нас було принципово важливо, щоб діти могли навчатися. Саме тому в громаді працює школа у змішаному форматі. Для цього фактично з нуля облаштували сучасне укриття площею понад 700 квадратних метрів із необхідним обладнанням. Сьогодні його відвідують понад 120 дітей. Крім цього, вдалося організувати роботу тимчасового дитячого садка.

Ми продовжували ремонтувати водогони, відновлювали свердловини, замінювали труби, встановлювали нові насоси. Зокрема, повністю відновили систему водопостачання в Надіївці та виконали значний обсяг робіт у самій Білозерці.

Попри війну, громада живе. Сьогодні тут проживає близько семи тисяч людей, і ми робимо все можливе, щоб вони мали базові умови для життя.

– Однією з найбільших проблем залишається кадровий дефіцит. Наскільки він відчутний?

– Це справді дуже велика проблема. Через постійні обстріли багато людей виїхали, і повернути спеціалістів поки що майже неможливо. У громаді не вистачає бухгалтерів, юристів, архітекторів, медичних працівників, працівників комунальних служб. Деякі вакансії залишаються відкритими вже тривалий час.

Після завершення війни одним із головних стимулів для повернення людей можуть стати конкурентні зарплати та можливість отримати житло. Але це питання не лише нашої громади – воно потребує державної підтримки.

– Важливою складовою економіки громади завжди було сільське господарство. У яких умовах сьогодні працюють аграрії?

– До війни в громаді працювали 26 великих фермерських господарств. Сьогодні активно працюють лише близько восьми. Якщо говорити про площі, то раніше оброблялося приблизно 16–17 тисяч гектарів землі, зараз – від семи до дев’яти тисяч. Працювати доводиться в надзвичайно небезпечних умовах. Торік росіяни навмисно знищували врожаї та палили сільськогосподарську техніку.

Попри це фермери не залишають свою землю. Ми намагаємося максимально їх підтримувати. Зокрема, вони звільнені від сплати земельного податку, отримують державні компенсації та можуть брати участь у міжнародних грантових програмах.

Нещодавно наші аграрії подавали заявки на гранти міжнародного фонду, які передбачають фінансування до 150 тисяч євро для придбання необхідної техніки. Я переконаний, що саме сільське господарство стане основою економічного відродження громади після війни.

– Які інвестиційні проєкти можуть з’явитися в Білозерській громаді після завершення бойових дій?

– Ми вже зараз ведемо переговори з іноземними партнерами. Один із цікавих проєктів – створення невеликого виноробного підприємства. Наші грузинські партнери готові надати саджанці винограду, які починають плодоносити вже на другий рік, а італійські партнери – необхідне обладнання.

Ми розглядаємо можливість виділення кількох гектарів землі для такого виробництва. Якщо підприємство почне працювати, місцеві фермери також отримають стимул вирощувати виноград, адже матимуть гарантований ринок збуту. Також ведемо переговори з литовською компанією, яка понад сто років працює у сфері виробництва меблів, модульних будинків та сонячних панелей. Мені хотілося б, щоб після завершення війни подібні підприємства з’явилися саме в нашій громаді. Це означатиме нові робочі місця, податки до місцевого бюджету та перспективи розвитку. Я переконаний, що іноземний бізнес прийде в Україну. Головна умова – безпека. Коли інвестори побачать, що можна безпечно працювати, вони вкладатимуть кошти у розвиток громад.

– Що допомагає вам особисто не втрачати віри й працювати далі?

– Люди. Щодня я бачу наших працівників, комунальників, медиків, учителів, волонтерів – усіх, хто, попри небезпеку, продовжує працювати. Я дуже пишаюся своїм колективом. Це люди, які вже п’ятий рік приходять на роботу під обстрілами. Багато хто був поранений або контужений, але вони не залишили громаду. Саме ці люди не дозволяють мені опустити руки, піти кудись убік чи здатися. Коли бачиш їхню відданість своїй справі, розумієш, що не маєш права вчинити інакше. А ще, я глибоко вдячний нашим ЗСУ, кожному, хто боронить рідну землю від ворога та дає нам надію на Перемогу.

– Що б ви хотіли сказати жителям Білозерської громади, які зараз перебувають в інших регіонах України чи за кордоном?

– Сьогодні дуже складно говорити про конкретні строки відбудови, адже бойові дії тривають. Але ми вже зараз повинні думати про майбутнє. Відновлення громади залежатиме не лише від держави чи міжнародної допомоги. Воно залежатиме і від людей, які захочуть повернутися додому, відбудувати свої оселі та знову розвивати рідний край. Я впевнений, що ми повернемося. Ми використаємо найкращий досвід інших громад, який сьогодні бачимо по всій Україні, і зробимо все, щоб Білозерська громада знову стала місцем, де хочеться жити, працювати й виховувати дітей.

Матеріал підготовлено в межах проєкту “Відкрита відбудова Херсонщини: від діалогу до дій” у рамках проєкту “Імпульс”, що реалізується Міжнародним фондом “Відродження” та Фондом Східна Європа за фінансування Норвегії (Norad) та Швеції (Sida). Зміст матеріалу є відповідальністю редакції та не обов’язково відображає позицію Міжнародного фонду “Відродження”, Фонду Східна Європа, Уряду Норвегії чи Уряду Швеції.

Ніна Савченко