
“Ми будемо друкувати все, що потрібно на фронт!” – як подружжя волонтерів із Херсона виготовляє запчастини на 3D-принтері для ЗСУ
Що робить людину сильною, коли війна змушує залишити свій рідний дім? Подружжя волонтерів із Херсона знайшло відповідь: потрібно не лише адаптуватися на новому місці, але й бути корисними іншим. Переїхавши до Одеси, Сергій та Анастасія активно допомагають фронту.
Вимушені переселенці друкують на 3D-принтерах запчастини для військових, а Настя виготовляє ще й розпалювачі з ватних дисків, в’яже теплі пояси та адаптивні шкарпетки у шпиталь.
Пара вірить у перемогу та своїми діями доводить: дім — не лише місце, а й та сила духу, яку неможливо втратити будь-де.
“Вдома ми залишили абсолютно все!”
Історія їхнього кохання почалася у сонячному Херсоні. Молоді співробітники однієї фірми, попри те, що були дуже різні за вдачею, швидко знайшли спільну мову, закохалися й одружилися вже через кілька місяців. Рік по тому Анастасія пішла у декретну відпустку, а її чоловік, айтівець Сергій, продовжував працювати у будівельній компанії. На роботу Настя, яка має спеціальність психолога, вийшла вже в іншу організацію – Херсонський обласний центр зайнятості.
Сьогодні подружжя виховує двох синів: старшому Данилові вже 16, а Сашкові – 9 років.
Після початку війни та окупації Херсона їхнє життя перевернулося з ніг на голову. Через постійні загрози з боку окупантів у квітні 2022 року подружжя вирішило виїжджати з рідного міста.
“Коли розпочалася повномасштабна війна, Сашку було лише шість. Ми на осінь мали йти до першого класу. Але так вийшло, що наш син ніколи не навчався у звичайній школі, жодного дня не сидів у класі за партою, не стрибав з однокласниками на шкільному подвір’ї… Все навчання – онлайн. Ще й так склалося, що у нас було вже три перших вчительки. Спочатку – в Одеській школі, куди прийшли після переїзду, потім – у Херсонській, до якої повернулися на дистанційне навчання після звільнення Херсона. Після злиття двох шкіл ми вкотре знайомилися з новою вчителькою. А потім вона загинула. У її дім влетіла російська ракета…” – ділиться мама школяра.
Старший Данило уже випускник. У нього теж вся школа, ще починаючи з періоду ковіду, – на екрані ноутбука… З розповіді про дітей та важкі реалії їхнього навчання починається наша розмова з Анастасією.
У Херсоні сім’я проживала у приватному будинку, колись у тихого району біля розлогого Дніпра. Тепер там гучно. Та сім’ї якось щастило, адже три роки їхній дім стояв неушкодженим. Та на самий Новий рік, 31 грудня 2024 року, таки прилетіло. У будинку, який чекає своїх господарів, пошкодило дах, повибивало вікна… Пам’ять Анастасії ще міцно тримає той момент, коли покидали свою оселю та все, що нажили й придбали.
“Ми виїхали 25 квітня 2022 року. Довго збиралися, бо потрібно було прилаштувати наших тварин – вівчарку, двох маленьких собачок, шість котів, їжачка, червону мексиканську черепаху… Роздавши те господарство рідним та знайомим, вирушили у дорогу. З собою взяли лише таксу Джека Спероу. Їхали дві доби: в перший день подолали близько 50 блокпостів. Окупанти щоразу розбирали наші речі, примушували роздягатися чоловіка, влаштовували перевірки й допити. Сіру зону минули вже пізно ввечері, ночували у Кривому Розі. До Одеси доїхали 26-го, на Пасху. Вдома ми залишили абсолютно все. Прихопили лише теплі речі, куртки, документи… Та бентежило не це. На Херсонщині залишилися мої та Сергієові батьки”, – ділиться Анастасія.
Подружжя з дітьми приїхало в Одесу – до далекої родички Сергія. Прожили там два тижні, потім поселились у будинок інших родичів, а в жовтні 2023-го винайняли окрему просторішу квартиру. Настя каже, що з цього моменту вона видихнула і почала волонтерити на повну, хоча вже з перших днів війни донатила на ЗСУ, робила заготовки для окопних свічок, шукала тих, кому могли згодитися її бажання та руки.
“Ми купляємо 3D-принтер!”
“Сергій працював, а у мене потроху зникали сум й депресія. Якось у тіктоці я побачила, як люди в’яжуть адаптивні шкарпетки. Почала й собі, вийшло. Старалася в’язати більше і швидше. Знайшла волонтерів, яким їх передавала. Чоловік, спостерігаючи, яку діяльність я розвернула, попри зайнятість на роботі, теж допомагав. Одного дня ми побачили рекламу “Друк Армії” на каналі Vox Veritatis, вони розповідали, що друкувати легко, зможе кожен. Тоді ми вперше почули про “Друк Армію”, що там можна брати замовлення та виготовляти корисні речі на 3D принтері на фронт”, – ділиться волонтерка.
“Ми купляємо 3D-принтер!”– заявив тоді Сергій. Це був листопад 2023 року. Подружжя почало гуглити, збирати інформацію. Принтер коштував щонайменше 17 тисяч, і це найпростіший! Цілий вечір Сергій із Анастасією мудрували, де взяти гроші і як задумане втілити і життя. Уже наступного дня частину грошей позичили, а частину взяли у кредит і таки купили диво-техніку.
Сергій більше тижня розбирався з налаштуваннями, обслуговуванням. Після роботи чоловік сидів до пізньої ночі, розбираючись із програмним забезпеченням та налаштуваннями. Це було складно, але поставленої мети пара таки досягла. Першим замовленням стали заглушки для антен “Старлінк”.
“На початку я сказала чоловікові: “Давай будемо робити щось нейтральне – те, що не вбиває. Він, не задумуючись, відповів: “Ми будемо друкувати все, що потрібно для хлопців!” З часом, дивлячись, що роблять з нашими полоненими військовими, з нашими містами, з нашими людьми, з моїм Херсоном росіяни, я зрозуміла, наскільки він має рацію! Зараз ми друкуємо міни (пластикову частину), скиди для дронів, ампульниці для медиків, лоадери (заряджачі) для автоматів, за допомогою яких бійці можуть швидко заряджати зброю, та багато іншого… Загалом за рік, за нашими приблизними розрахунками, ми надрукували виробів більше ніж на пів тони пластику”, – розповідає про роботу з виготовлення запчастин волонтерка.


Згодом подружжя на своїй сторінці в Інстаграм почали оголошувати збори, аби придбати дорогий філамент, забезпечити технічне обслуговування та закупівлю запчастин для принтера.
Допомагали переважно ті, хто їх знав: рідні, друзі, знайомі з роботи. Невдовзі волонтери продали свій принтер, доклали кошти й купили новішу модель – зручнішу в обслуговування та швидшу в роботі. Тепер налаштуванням друку можна було керувати з телефону. А вже в січні 2024 року дружина Сергієвого брата знайшла волонтерів, які придбали подружжю ще один 3D-принтер. Тепер робота кипіла на двох принтерах 24/7.
Анастасія в інтернеті та через знайомих шукала волонтерів та військових, з якими можна було б працювати напряму, а не через “Друк Армію” – так допомога потрапляє відразу на фронт. При цьому простою техніки немає, бо коли немає прямих замовлень, вони беруть цікаві замовлення із сайту “Друк Армії”.
“Я шукала волонтерів через соцмережі. Навіть на вулицях підходила до військових і запитувала про їхні потреби, давала свої контакти. Ми активно передаємо вироби по всій лінії фронту, але частіше все ж таки на Херсонський напрямок. Згодом я познайомилася з волонтерами з різних регіонів, знайшла й тих, хто, як і ми, друкували потрібне фронту, тож радилися, ділилися моделями та замовленнями. Нас знаходили через знайомих інші волонтери, які також хотіли займатись 3D-друком. Сергій допомагав з вибором принтера, навчав друкувати та налаштовувати програмне забезпечення, вибирати філамент, як обслуговувати та ремонтувати принтер. Тепер у нас багато знайомих друкарів і усі ми співпрацюємо… До речі, дуже хочеться ще згадати і подякувати нашим батькам за підтримку і віру в наші сили, навіть коли ми самі не вірили, що зможемо розгорнути таку діяльність “, – розповідає Анастасія.


Завдяки волонтерці Софійці з Житомира, яка надсилає жінці церковні свічки, лише навесні цього року херсонка переробила більше 50 кілограмів парафіну, накупила ватних дисків, й на замовлення військових почала робити так звані розпалювачі. Це маленька чудова річ, потрібна, наприклад, для розпалу вологих дров, чи щоб розігріти горня чаю. Ватний диск горить до п’яти хвилин, розпалювачі займають мало місця і їх зручно носити в кишені, на відміну від окопних свічок. Ну і звісно, продовжувала в’язати теплі пояси та адаптивні шкарпетки.

“Наша Херсонщина розквітне!“
Але ж для того, щоб стільки всього встигати, потрібно мати не лише бажання, а й вправні руки. З цього твердження починаються приємні спогади Насті про ті мирні дні, коли під час декретної відпустки творча молода мама шукала себе.
“З дитинства полюбляла творчість: в’язання та вишивання. Потім були декупаж, свічки, миловаріння, випалювання по дереву. І досі мрію купити доменну піч та робити глиняний посуд! У декреті захопилася скрапбукінгом – виготовленням блокнотів та альбомів. Думала, що зможу тим заробляти. А потім вийшла на роботу, потрапила у чудовий дружній колектив, і повернулася до своєї професійної діяльності. Тепер нитки закупляю великими партіями оптом. В’язала всю весну та літо, бо на осінь вже треба було, щоб все було для хлопців готове. Зараз уже закінчую чергову партію. От що найбільше не люблю, то це пришивати ґудзики. Але і тут Сергій допомагає – він же мені їх на принтері друкує!”, – говорить Анастасія.
Жінка щиро зізнається, що хотіла б ще й сітки плести, але не може перебувати поза домом, бо потрібно пильнувати роботу принтерів та онлайн-навчання дітей. Уся сім’я бере участь у цьому непростому, але такому потрібному процесі. Навіть дев’ятирічний Сашко перевіряє, як йде друк, чи не закінчився філамент і чи не стоять без роботи принтери.


“Він у нас такий контролер, завжди має сто запитань. Дивуємося його відвертому патріотизму, навіть між собою “Бандерчиком” кличемо. До війни це була зовсім інша дитина! А тепер думаємо: коли він став дорослим? Та наш Сашко встигає переглядати десятки телеграм-каналів, ми від нього новини найшвидше дізнаємося! Він завжди знає чого тривога, звідки пуски і що летить…”
Анастасія зізнається, що без Сергія такого масштабного волонтерства, звісно, не було б. Друкувати – то не просто. Складна техніка потребує постійної уваги й обслуговування: там підкрутити, тут змастити…
“Коли мій чоловік оновив дані у військкоматі, я йому так і сказала – до війська підеш лише разом зі своїми принтерами. Будеш там друкувати, бо я з цим усім не справлюсь!” – усміхаючись, розповідає Настя.
У грудні 2024 року відчайдушне подружжя придбало ще один 3D-принтер. Тож мають змогу виготовляти ще більше. Чого тільки не друкують: клешні для евакуації дронів, заряджачі для автоматів, багато варіацій мін для саперів та скидів для дронщиків, тренувальні макети мін для ДСНС, і навіть ампульниці для військових медиків.
Паралельно Сергій працює на фірмі, яка тепер перебралася до Одеси, а Настя, аби бути на плаву у своїй професії, шукає і бере участь в онлайн-тренінгах та семінарах із психології. Наразі вивчає тему посттравматичного стресового розладу у військових. За словами Анастасії, вони із Сергієм дуже різні – і за характером, і за родом занять, але завжди підтримують одне одного. Жінка стверджує: свій фронт триматимуть разом до перемоги.

“А знаєте, про що насправді мріє Сергій? Друкувати на 3D-принтері сувеніри з Херсонщини. Він упевнений, що після війни у нас буде дуже багато туристів. Наша Херсонщина розквітне, ми відбудуємо все після орків… Краї ж у нас унікальні! Тут є все: і Дніпро, і ліси, степи, червоні озера в Олешках, рожеве озеро у Генічеську, гори Станіславські… А дихається як вільно! Люди сюди обов’язково їхатимуть на відпочинок і займатися туризмом. І ніхто не стрілятиме! Ми дуже сподіваємося, що так і буде!” – ділиться зворушливими планами волонтерка.
Після її слів так хочеться на Херсонщину, що аж дух перехоплює! І справді віриться – поїдемо, вже скоро!
Ірина Квітка
Даний матеріал виготовлено за підтримки ГО “Інститут масової інформації” в рамках проєкту міжнародної організації Internews Network