“Моє місце тут – на Херсонщині”. Історія рятувальника 5-ї Білозерської ДПРЧ

Він не любить говорити про себе. Скромний, сильний духом старший рятувальник Білозерської 5-ї ДПРЧ Володимир Пискун звик до дій, а не до розповідей про вчинки.

Щодня він продовжує служити людям, хоча в самого війна відібрала майже все. Після підриву окупантами Каховської ГЕС вода зруйнувала його дім на лівобережжі Дніпра. Родину – дружину, дітей, батьків – він змушений були вивести з окупації на Вінниччину. Сам після звільнення краю одразу повернувся на Херсонщину – туди, де найбільше потрібна допомога.

Схоже, рятувати інших від біди для 37-річного чоловіка не лише професія, а й поклик серця. Попри зайнятість та небагатослівність, Володимир Володимирович Пискун погодився на відверту розмову про життя, рідний лівий берег та ризиковану роботу на межі.

Володимир родом із села Солонці, що поблизу Олешок. До повномасштабної війни він був щасливим у своїй сім’ї та професії. Разом із коханою дружиною Тетяною виховував двох дітей – донечку Аліну, якій зараз 14 років, та синочка Давіда, якому виповнилося шість.

Із 2016 року Володимир Пискун став до лав Олешківської 4-ї державної пожежно-рятувальної частини.

“Я давно приглядався до цієї справи. Завжди хотілося бути серед мужніх людей із особливою місією – рятувати. Тож після закінчення первинних курсів в аварійно-рятувальному загоні Херсона прийшов працювати у ДПРЧ – спочатку на посаду пожежного рятувальника, а згодом – старшого рятувальника”, – розповідає Володимир.

Коли почалася повномасштабна війна і ворог увійшов до Олешок, рятувальники 4-ї ДПРЧ продовжували виконувати свою роботу – виїжджали на пожежі, допомагали людям у небезпечних ситуаціях, залишаючись вірними своєму обов’язку.

“Спочатку ми ще могли, тримаючись один за одного, працювати й допомагати людям. Але орки швидко отямилися. Окупанти почали чинити тиск: їм не подобалася наша форма, розпізнавальні знаки… Почалися перевірки, вимоги працювати на росію, а також реальна небезпека потрапити “на підвал”. Коли я відчув особливу увагу до себе, адже до служби в рятувальній команді встиг попрацювати в поліції, зрозумів, що потрібно негайно вивозити родину з окупації”, – пригадує рятувальник.

У червні 2022 року він покинув рідний дім разом із дружиною та дітьми. Дорога через Василівку була вкрай важкою, але їм пощастило дістатися до безпечної території. Натомість батьки Володимира залишилися і змогли виїхати лише у червні 2023-го. Їм довелося пережити важку евакуацію через тимчасово окупований Крим та територію росії.

Одразу після звільнення Херсонщини Володимир повернувся на службу. Каже, зв’язок із колегами з Олешківської частини не переривався навіть у найважчі часи. Тому щойно отримавши наказ, він зібрав речі, обійняв рідних і рушив на Батьківщину.

Сім’я залишилася на Вінниччині. Там спокійніше: працюють школа, садочок, є життя без постійного страху. Володимир знає: їм там краще. І це дає йому сили. Після деокупації регіону рятувальник працював на пунктах незламності у Херсоні, а невдовзі разом із товаришами приєднався до Білозерської ДПРЧ.

 “Нас, олешківських, в Білозерській частині п’ятеро. Ми завжди були як одна сім’я. Відрадно, що й тут знайшли таких самих хлопців – простих, надійних. Разом нам легше долати всі випробування війни”, – каже Володимир.

Робота тепер змінилася кардинально. У мирні часи – пожежі через несправність техніки чи людську необережність, а тепер – розбір завалів, пошук людей після обстрілів, рятувальні операції під дронами.

І, звісно, фізична втома, психологічна виснаженість, невидима тяжкість у душі, коли не вдається врятувати людину. А ще – звук ворожих дронів, що чатують просто над головами, і вибухи поруч…

 “Алгоритм наших дій, від початку війни залишається незмінним: якщо тривога і обстріли, шукаємо безпечне місце і чекаємо відбою, після чого продовжуємо працювати. Це, звісно, ускладнює нашу роботу”, – пояснює рятувальник. – Але іноді все вирішують секунди. Так було у Кізомисі. Коли розбирали завали та витягували людей, росіяни вдарили дронами. Приліт був за 30 метрів від нас, постраждав автомобіль, але головне – рятувальники та потерпілі вижили. Тож змогли продовжити роботу й евакуювати людей. На Херсонщині ми не раз потрапляли під обстріли, дронові атаки. Добре, коли є де сховатися, але так трапляється не завжди…”, – каже Володимир.

Відчувається, що наш співрозмовник не звик так докладно розповідати про свою роботу. А для рідних у нього взагалі лише коротке “У мене все добре”, щоб не тривожити.

– Буває страшно? – запитую.

– Буває… Особливо коли чуєш над собою дрон і чекаєш, де впаде скид. Але найважче не це.

– А що?

– Розлука з рідними, – тихо відповідає Володимир. – Розмова по відео, кілька жартів із дітьми стають перепочинком для душі. Після цього можна працювати далі.

– Ви могли б залишитися з ними, подалі від війни…

– Ні. Я навіть не розглядав такого варіанту. Моє місце тут, на Херсонщині. І дружина мене розуміє та підтримує. Ми всі тут не просто так, знаємо, заради чого. Так, важко. Але хлопцям на передовій ще важче. Вони тримаються – тримаємося і ми!

Старший рятувальник 5-ї Білозерської ДПРЧ додає: у весняно-літній період роботи стає більше. Часті пожежі сухої трави, очерету, загоряння на полях. І постійна загроза дронів, які останнім часом активно тероризують Білозерщину.

“За графіком чергуємо доба через три. Але влітку виходимо у резерв, знаходимося у так званій підвищеній готовності – коли за потреби терміново виїжджаємо на виклики. Буває, працюємо добу без перепочинку”, – розповідає Володимир.

–  Маєте мрію на після перемоги? – на це запитання чоловік відповідає не задумуючись.

– Хочу повернути рідних на Херсонщину, ближче до дому.

– Але ж дому немає!..

–  Так, після Каховки від нашого села, яке знаходилося в низовині, залишилося три хати. Все затопило! Але відчуття рідної землі не змиє жодна вода. Його не викорениш! – ховаючи емоції, каже мужній чоловік.

До його рідних Олешок всього якихось 50 кілометрів. Окупанти намагалися зробити цю землю мертвою. Але Володимир вірить: життя обов’язково повернеться на лівий берег Дніпра, і тоді знову буде чути дитячий сміх там, де сьогодні порожнеча.

Ось і вся історія Володимира Пискуна. Багато залишається недоказаним – між рядків. Мало слів і ще менше особистих сповідей. Скромний, сильний, вірний своїй справі… Схоже, наш Герой не шукає слави. Він разом із колегами з 5-ї ДПРЧ залишився тут, у Білозерці, щоб, ризикуючи власним життям, рятувати інших.

Ірина Квітка