22.4 C
Kherson
Понеділок, 25 Липня, 2022

Останні новини

Молимось за Херсонщину

24 лютого 2022 року – дата, яка перевернула моє життя. Того дня о 5.20 мене розбудив дзвінок  подруги. «Привіт, ти чула сирену, – запитала вона. «Ні», – відповіла я. «Марина, війна почалася, а ти спокійно спиш?…» З того часу я забула, що таке спокій. Після приголомшливої новини в голові крутилися протилежні думки: від «Ні, це не може бути правдою» – до «Що робити далі?». На роботу в цей день я не пішла, всі мої важливі справи відсунулися на другий план… Ми з чоловіком почали дзвонити рідним та друзям, радилися між собою, як убезпечити дітей, де ховатися під час можливих обстрілів, розмірковували, чи безпечно залишатися в квартирі. Оскільки мама жила у приватному будинку, де є великий міцний підвал, вирішили тимчасово побути у неї.  Наступні три тижні ми ночували у підвалі, жахаючись кожного незвичного звуку. До нашого підземного прихистку постійно приходили дві сусідські родини. Загалом нас там було п’ятнадцять осіб, третина з яких діти. Згодом ми зрозуміли, що вибухи лунають десь далеко від нас і почали спати у будинках. Хоча нормального сну ніколи не було, адже під час обстрілів у сусідніх селах у маминому будинку тремтіли вікна і двері.

Їхати чи лишитися? Це питання не давало спокою мені з того часу, коли в Олександрівці почалися запеклі бої. Люди активно виїжджали із населених пунктів на межі Миколаївської і Херсонської областей. Поступово лишали селище і білозерці. З кожним тижнем таких родин ставало все більше, люди просто не витримували нервового тиску. Моя сім’я протрималася в окупації до 15 квітня.  Вирішальним стало слово моєї мами, яка зі сльозами на очах просила нас врятувати дітей. Ми не наважувалися на цей крок, не тому що легковажні чи безвідповідальні, ми прекрасно розуміли, що дорога – теж ризик, жодного «зеленого коридору» ніхто не організовував і всі, хто покидав Херсонщину брали відповідальність за евакуацію лише на себе. Скажу відверто, найважче – прийняти це рішення, зібрати речі і вирушити у дорогу. Сам шлях виявився не настільки страшним, як іноді залякують у місцевих телеграм-каналах. Хоча, можливо, нам просто пощастило.

Наш маршрут пролягав польовими дорогами, на деяких ділянках повністю зникав мобільний зв’язок… Здавалося, що все це відбувалося не з нами. Моторошно було дивитися на спалену техніку у полях, зруйновані внаслідок обстрілів села і написи «міни» на узбіччях доріг. Коли я побачила перший український блокпост, не могла стримати сліз. І так при кожній наступній зустрічі з нашими захисниками. Я розуміла, що тільки від них залежить наскільки швидко я повернуся додому.

Сьогодні – три місяці як ми живемо в іншому регіоні країни. Сподіваюсь, ми відвезли дітей у безпечне місце, хоча це поняття наразі відносне, адже від ракетних ударів не застрахований жоден населений пункт України. Тут спокійніше, але туга за домівкою розриває серце.

З нетерпінням чекаємо на звільнення Херсонщини і повернення додому. Молимося за рідних, друзів та знайомих, які лишилися в окупації, а також наших мужніх захисників, які щодня наближають перемогу.

останні новини

spot_imgspot_img

Інші новини

Вітаємо, ви дочитали до кінця матеріал «Білозерка.Інфо» – незалежного та впливового інтернет-видання. Якщо вам сподобався цей текст, пропонуємо підтримати нас щомісячним внеском від 25 гривень. За ціною лише однієї чашечки кави, ви підтримаєте роботу усієї редакції і допоможете зробити наші громади ще більше відкритими, читачів – більш обізнаними, а діяльність влади – прозорішою.

З повагою, Редакція bilozerka.info