Між вибухами та вірою у краще: як живе прифронтова Надіївка на Херсонщині

Надіївка на Херсонщині. Назва села сьогодні звучить майже символічно. Життя тут не зупинилося, воно просто змінило свій ритм — тепер воно триває під постійним звуком канонади та з озиранням на небо. Попри близькість фронту, місцеві мешканці щодня повертаються до своїх звичних справ: пораються на подвір’ях, купують продукти, підтримують одне одного і просто живуть.

Сліди від уламків на парканах, понівечені стіни, забиті фанерою або вибиті вибуховою хвилею вікна — це не декорації до фільму про війну. Для тих, хто вирішив залишитися вдома, це щоденна реальність, до якої пристосувалися, але з якою неможливо примиритися.

З Херсона — у село

Для місцевого підприємця Валентина Надіївка стала домом після вимушеного переїзду з Херсона. Раніше родина мала в селі дачу, але жити тут постійно не планувала.

“У нас тут була дача, хатинка була. Ми переїхали з Херсона, квартиру ми там закрили і переїхали сюди на дачу жити”, — розповідає чоловік.

До повномасштабного вторгнення Валентин мав власну справу. Разом із дружиною Оленою вони тривалий час працювали у Лазурному, де тримали невеликий магазин.

“Ми там 20 років працювали, все там залишилося. Російські військові позабирали в нас усе. Камери, все-все, що можна було забрати”, — згадує Валентин.

Війна змінила не лише його бізнес. Син підприємця з 2022 року служить у Збройних силах України. Під час бойових дій він отримав тяжкі поранення. Донька Валентина живе у Житомирі. Там залишаються його четверо онуків. Через небезпеку вони майже не приїздять до Надіївки.

“Їздимо в гості до них, вони до нас не їдуть, бояться”, — каже чоловік.

Раніше рідні все ж навідувалися, коли ситуація була спокійнішою. Тепер навіть коротка поїздка до села може бути небезпечною.

“Людям треба якось виживати”

Після переїзду Валентин та його дружина Олена не стали чекати на сторонню допомогу. Подружжя вирішило відновити власну справу вже у Надіївці. Валентин домовився про оренду приміщення і разом із дружиною почав облаштовувати магазин.

“Ми з ним отак махнулися на 10 років, я йому дав магазин. І відкрили з нуля», — розповідає чоловік.

Починати все спочатку було непросто. Однак у селі залишаються люди, яким потрібні продукти та товари першої необхідності. Тож магазин поступово запрацював.

Для родини це не лише джерело доходу, а й можливість залишатися потрібними місцевій громаді.

“Людям треба якось виживати”, — говорить Олена.

Товари доводиться привозити з інших населених пунктів. Частину закупівель здійснюють у Миколаєві, щось привозять із Херсона. Водночас перебої з електропостачанням та небезпека обстрілів ускладнюють роботу.

“Їздимо у Миколаїв за товарами, з Херсона нам привозять іноді”, — розповідає Олена.

Безпекова ситуація у Надіївці, як і в інших прифронтових громадах правобережжя Херсонщини, доволі складна. Російські військові цілеспрямовано б’ють по об’єктах соціальної сфери, аби залякати людей. За словами Валентина, по будівлі їхнього магазину прилітало двічі. Один із ударів пошкодив дах, вибив двері та вікна.

“Два рази прильоти були. Дах завалився, довелося латати”, — згадує чоловік.

В іншій частині приміщення також були пошкодження. Попри це, найважливіше — люди залишилися живими, а товар вдалося зберегти.

“Ну, коротше, слава Богу, що все обійшлося мінімально”, — каже чоловік.

Відновлення магазину здебільшого взяли на себе самі власники. Однак без допомоги місцевої влади також не обійшлося.

“Я звертався, мені виділили ОСБ, п’ять листів для забивання вікна, дверей та все інше. Місцева влада реагує. Сказати, щоб вони сидять, нічого не роблять? Ні”, — зазначає Валентин.

За його словами, після пошкоджень жителям намагаються допомагати будівельними матеріалами.

“Якщо десь комусь потрапило, то виписують матеріали будівельні, там допомагають. Чим можуть, тим допомагають”, — говорить чоловік.

Надіївка стала прихистком для переселенців

Через окупацію, бойові дії та постійні обстріли населення старостату суттєво скоротилося. До повномасштабної війни на території старостату проживало близько 1500 людей. Сьогодні до нього входять чотири села: Надіївка, Знаменка, Зорівка та Черешеньки.

“У нас трималося півтори тисячі чоловік. На сьогоднішній день у зв’язку з ситуацією, яка склалася, до нас добавили село Черешеньке, яке раніше входило в Білозерську селищну раду. У нас орієнтовно сьогодні 920 чоловік, але це змінюється кожного дня”, — розповідає очільник Надіївського старостату Олександр Івченко.

Значна частина нинішніх мешканців — люди, які були змушені залишити свої домівки в інших населених пунктах. До Надіївки приїхали жителі Білозерки, Широкої Балки, Софіївки, Томиній Балки, Новодмитрівки, Кізомису та Велетенського.

“Вважайте, наша Білозерська громада — майже кожне село до нас приїхало”, — каже староста.

Однак із житлом ситуація непроста. Вільних будинків небагато, тому місцеві жителі намагаються допомогти тим, хто приїхав.

“Будинків дуже мало у нас, але люди, слава Богу, які залишили під час війни наше село, надають людям. Дехто бере на квартири”, — розповідає Олександр Івченко.

Таким чином, для частини людей Надіївка дала можливість втриматися неподалік від рідних домівок, які через війну залишилися недоступними.

Найбільші проблеми — безпека і робота

Попри близькість до фронту, у селі продовжує працювати соціальна інфраструктура. Є електро-, газо- та водопостачання, хоча через обстріли та інші обставини трапляються перебої. Мешканці отримують гуманітарну допомогу від держави та благодійних організацій. Є сполучення з іншими населеними пунктами та найближчими містами.

Олександр Івченко вважає, що загалом у Надіївці сьогодні створені умови для життя. Однак жодна побутова зручність не може повністю компенсувати постійну небезпеку.

Водночас, такі підприємці, як Валентин та Олена, продовжують працювати, навіть коли неподалік лунають вибухи.

“Важко, звісно, важко. І дрони, і ракети, і бомби у нас тут бувають. Іноді прильоти. Ну, стараємося, все одно бізнес тримати”, — говорить Олена.

Ще одна проблема, про яку говорять у Надіївці, — працевлаштування. Переважно люди працюють сезонно в полі, шукають підробіток у селі або їздять в інші населені пункти.

69-річна місцева мешканка Марія каже, що особливо складно молоді, яка хоче залишатися в селі, але не має достатньо можливостей для заробітку.

“Куди молоді вже діватися? Де гроші брати? Ми, старики, на пенсії сидимо, нам, слава Богу, хоч яка-небудь копійка, діти поможуть. А молоді вже де брати гроші?” — говорить жінка.

За її словами, у самому селі вибір роботи невеликий.

“Робота в селі? Та навряд чи, що буде робота в селі. А це магазини. Тільки продавці торгують дівчата в магазинах. Один магазин, другий, третій, четвертий”, — розповідає Марія.

Люди пристосовуються до обставин, але для повноцінного відновлення села потрібні не лише будинки та дороги. Потрібні робочі місця, можливості для молоді та головне — безпека.

Надіївка тримається!

Попри усі виклики війни, Марія не хоче залишати село. Її життя пов’язане з Надіївкою. Тут виросли діти, тут вона працювала, тут живе зараз. Війна змусила людей багато чого змінити, але не змогла змусити всіх відмовитися від свого дому.

“Слава Богу, держиться Надіївка. Ви бачите, що ще є люди, ще є дома, ще є, слава Богу”, — говорить жінка.

Вона згадує, що працювала все життя, зокрема й у полі. Тепер залишається на пенсії та спостерігає за тим, як село намагається вистояти. Марія не будує далеких планів. Їй важливо, щоб війна нарешті закінчилася, а люди могли жити без страху.

 “Ніхто ще не знає, що буде після того, як закінчиться війна. А вона закінчиться. Всі війни закінчуються. Аби тільки скоріше”, — говорить Олександр Івченко.

Надіївка сьогодні — це живий доказ того, що надію неможливо знищити снарядами. Село тримається завдяки людям, які попри все залишаються вдома, вірять у майбутнє та щодня виборюють своє право жити на рідній землі.

Олександр Матюшенко