Між вдячністю і гідністю: правда про життя у статусі ВПО

– Ми тут усе життя працюємо, а вони приїхали й чекають допомоги.
– Вони тут тимчасово, а поводяться, як господарі.
– Манікюри поробили, ще й скаржаться на життя.
– Тут би вижити, а вони з капризами — права качають.
– Наша земля, а вони тут зайві.
– Вони не місцеві, їм не болить так, як нам.
– Дивись, які гарні речі купує — ніби війни для них немає.
– Усе для них: робота, житло, увага, пільги… А нам як жити?

Знайомі фрази?
Ви вже здогадалися, про що буде мій допис?

«Переселенка» — слово, що мені болить.
До речі, я його ненавиджу. Воно для мене не статус, а тавро.

Серйозно, «переселенка» у сучасній Україні?!
Мені здається, кожна людина має право переселятися, бути і жити там, де хоче.
Не відчуваєте певного дисонансу?

Слово «переселенка» не відображає свободи, вибору та гідності людини.
Вам так не здається?

Ті, кого війна змусила евакуюватися, не переселяються за власним бажанням. Вони рятуються.
І мова має це відображати: «евакуйована», «людина, що вимушено змінила місце проживання», «людина із зони бойових дій, яка живе в новому місті»…
Я певна, у вас теж є свої варіанти.

Коментарі відкриті для думок…

Слово «переселенка» звучить так, ніби обмежує її право на життя, вибір, дії.
Може, саме через це воно й перетворюється на соціальну стигму.

Звучить як ярлик.
На мій погляд, воно не передає життєву ситуацію людини, а навпаки — знімає з неї право бути просто людиною.
Призначає ролі: жертва, прохачка, чужа.
Фу-фу-фу…

Це не слово про свободу.
Це слово — про вимушеність.
Це не про вибір.
Це про виживання.

Мені це слово болить.
Бо «переселенка» — це не просто та, що переїхала.
Це та, що була вигнана з дому.

Кожне нове місто зустрічає таких оцінюванням.
Щоразу маєш доводити, що ти — «не менш справжня».
Стикаєшся з ворожістю, тихим осудом, упередженням, побутовою недовірою…

Їй не кажуть це прямо, але погляди, інтонації, репліки — промовисті:

«О, приїхали. І житло шукають, і допомогу хочуть».
«А що вона така нарядна? Хай би подякувала, що взагалі тут живе».
«Ми тут усе життя працюємо, а вони прийшли і все отримують».

Ці фрази — частина колективного механізму самозахисту.
Люди, виснажені війною, дефіцитом, нестачею, шукають «винних» поряд — не тому, що злі.
А тому, що їм самим страшно.

І тоді «переселенка» стає зручною мішенню: вона поруч, але — «не своя».
Вона виживає. Проте це часто сприймається як зухвалість.

Мій окремий біль — як оцінюють зовнішність переселенок.
Якщо жінка виглядає втомлено — «бідолаха», треба пожаліти.
Якщо доглянута — «розфуфирена», «ага, не така вже й постраждала».

У неї ніби немає «правильного способу існувати».
Сумує — слабачка. Усміхається — невдячна.
Має сили прикрасити себе — дратує, що живе краще.

Жінка, яка вижила, не зобов’язана виглядати нещасною.
Але суспільство часто вимагає цього образу жертви, щоб не відчувати дискомфорту поруч із її силою.

Її манікюр, посмішка, чисте волосся — це знак, що вона не зламалася.
І це викликає заздрість у тих, хто сам долає труднощі.

Парадокс у тому, що «переселенка» сприймається одночасно як жертва і як конкурентка.
Як жертву — її хочуть пожаліти. Але — «щоб знала своє місце».
Як конкурентку — її бояться: за роботу, житло, симпатію, голос, проявленість.

У цьому подвійне приниження: їй або відмовляють у силі, або карають за неї.

Бути переселенкою — це постійно балансувати між вдячністю і гідністю.
Подякуєш — «молодець, чемна, правильна».
Відстоїш себе — «нахаба, пихата, вискочка».

Я знаю, що «переселенцям» боляче, але вони посміхаються, пристосовуються, дякують.
Вони розуміють: ті, хто приймає, — теж у болю.

Та все одно є відчуття, що ти, як переселенка, ніби зайва навіть у власному порятунку.

Але є інша правда.
Переселенці — це люди, які тримають країну на плаву.
Вони створюють бізнеси, вчать дітей, волонтерять, лікують, співають, садять квіти на новій землі.
І з часом ця земля стає трохи менш чужою.

Переселенка — це не статус. Це етап, через який проходить народ.
Коли ми вчимося не лише воювати, а й жити після втрат.
Жити поруч — один з одним.

Інна Корміленко