“Між краплями дощу” – історія Леоніда Щелкунова, загиблого воїна з Правдиного

“Такий дощ на дворі, як ти не змок?” – сміється Наталія, зустрічаючи свого чоловіка на порозі дому.

“А я – акуратно, між крапельками”, – всміхається у відповідь Леонід, знову дивуючи дружину своїм лагідним гумором.

Таких теплих спогадів про чоловіка, з яким прожила у злагоді 18 років, у Наталії безліч. Як і болю, смутку та світлої любові до рідної людини.

22 жовтня в селі Правдиному Білозерської громади прощалися із захисником Леонідом Федоровичем Щелкуновим. У грудні йому мало б виповнитися п’ятдесят. Але життя воїна обірвалося 2 травня 2025 року під Вовчанськом, на Харківщині.

“Ми були разом 18 років”

Наталія Тімановська починає розмову тихо, наче й досі боїться зруйнувати спогади й зачепити незагоєну рану.

– Ми познайомилися в Херсоні. Працювали на одному підприємстві: Льоня – охоронцем, я – керівницею швейного відділу. Обоє вже мали досвід сімейного життя, але разом знайшли спокій і розуміння. Він був дуже добрий, відкритий душею, умів дружити. Ми навіть жодного разу не посварилися. Та його любили всі! – із сумом каже жінка.

Леонід родом із Правдиного, а народився у Запоріжжі. Мама перевезла його в село, коли хлопчикові було кілька років. Її не стало ще до війни. А бабуся, якій нині 87, до недавнього часу мешкала в Правдиному – у тому самому домі, де виріс Льоня.

– У 2013 році, розрахувавшись з роботи, я переїхала до нього в село. Ми завели господарство, займалися тваринництвом, реалізовували “молочку”. Мали три корови, п’ятеро телят, курей, 16 соток землі. Льоня тоді працював у Правдиному на поливі, а кожну вільну хвилинку порався біля дому. Він не вмів сидіти без діла, – згадує Наталія.

“Під обстрілами носив воду з колодязя“

Після початку повномасштабного вторгнення Наталія допомогла доньці з онуками евакуюватися: через Крим до Чехії, а далі – до Литви. Разом із ними вона опинилася за кордоном. Леонід залишився вдома.

– Я просила його виїхати, але він казав: “Хтось же має тримати господарство. Корови не винні у війні!” Село обстрілювали, а він під артилерію ходив по воду – два-три рази на день, до колодязя на краю села. Люди благали: “Пожалій себе, Льоню!”, а він лише махав рукою. Дуже любив тварин, ще після школи закінчив курси й працював помічником ветеринара на фермі. Дівчата з села досі згадують, як реагували корови, коли він приходив ” наче відчували доброту, – каже жінка, у якої біль і любов переплітаються у кожному слові.

Будинок подружжя пошкоджений вибухами ще на початку війни: повибивало вікна, зруйнувало частину господарських будівель. Леонід таки пережив окупацію, зберіг господарство і корів. Коли Наталія після визволення повернулася, залишилася лише одна тварина.

– Льоня продав решту – час був надто важкий. Але ми продовжували потроху господарювати, – каже жінка.

“Якщо покличуть – піду!”

Леоніда мобілізували у квітні 2024 року, коли подружжя поїхало закуповувати зерно.

– Він ніколи не ховався, казав: “Якщо покличуть – піду”. Я думала, що не візьмуть – мав проблеми зі слухом і зором. Та невдовзі дізналася: вже у ЗСУ, – згадує Наталія. – Він мені одразу сказав, що телефонуватиме раз на тиждень. Спочатку дзвонив із навчального центру, говорив коротко: “Не хвилюйся, все добре”. Потім перестав розповідати, де перебуває. Телефонував у суботу чи неділю, розпитував про дім, дітей. Лише одне повторював: “Все добре. Чекай. За тиждень подзвоню”.

Леонід пройшов навчання під Харковом, служив стрільцем-санітаром стрілецького відділення стрілецького взводу стрілецької роти частини А 7093. Ніколи не скаржився, не говорив про труднощі. Просто вірив, що треба стояти до кінця.

Тиша

– 4 травня в мене був день народження. Чекаю дзвінка від чоловіка, а його нема. Пишу повідомлення: “Сонечко, невже ти забув?” А він не читає. Годину, дві, три… І… дзвінок з військкомату: “Солдат Леонід Щелкунов пропав безвісти 2 травня під Вовчанськом…”  

Згодом Наталія дізналася: вони їхали на машині утрьох, коли їх накрив дрон. Двох упізнали одразу, третього потрібно було ідентифікувати за ДНК.

– Але я вірила, що він живий, що встиг вискочити з машини, – каже жінка.

Почалися місяці очікування – між молитвами, сльозами й надією. Доньці Наталі, якій Льоня став батьком, він приснився – сказав лише: “Доця…” і зник. Син Леоніда від першого шлюбу здав ДНК-тест.

Цієї осені, кілька тижнів тому, прийшли результати: третім загиблим був саме він. 21 жовтня тіло …Леоніда Щелкунова привезли в Херсон, а наступного дня – додому, у Правдине.

“Виносили всі чоловіки”

– У селі його поважали всі, – каже Наталія. – Під час окупації та й після визволення він допомагав старшим людям: косив траву, ремонтував житло, носив воду. Коли прощалися, сільські чоловіки самі несли труну – кожен по черзі. Сказали ритуальній службі: “Не треба, ми хочемо самі”.

Леонід був майстровитим: сам провів у хаті воду, постійно щось лагодив.

– Якось перед повномасштабною війною розібрав машину – хотів удосконалити. У селі жартували: “Льоню, ти що, танк робиш?” А насправді за кілька місяців почалася війна…

Наталія згадує, як чоловік часто жартував — ніжно, по-доброму. Іноді відповідав віршами, які складав просто на ходу.

“Для мене Льоня – Герой“

– Ми ніколи не сварилися. Я з характером, а він – тихий, спокійний. З ним я змінилася, навчилася цінувати просте. Його мама, Тамара Василівна, – дуже світла жінка. Від неї я перейняла любов до дому й до людей, – говорить Наталія.

Після звістки про загибель сусіди не залишали жінку саму – підтримували, приносили їжу, просто сиділи поруч.

– Для мене Льоня – герой. Я щодня дякую Богові, що він був у моєму житті. Завдяки йому й таким, як він, ми живемо. І лише тому, що ці хлопці поклали свої життя, ми маємо вистояти. Попри все…

————

Херсонщина пам’ятає свого Героя, захисника Леоніда Щелкунова — чоловіка, який умів жити між крапельками дощу, тримати віру під обстрілами й нести добро навіть у темряві війни. Херсонщина не забуде, скільки біди принесла її людям терористична росія.

Ірина Квітка