Життя на межі між відчаєм та надією

Анна Євдокімова та її родина з Білозерки знають, напевне, про справжні жахіття війни все. Сім’я пережила те, що важко уявити: їхній будинок постраждав після підриву Каховської ГЕС, а згодом окупанти скинули на нього авіаційну бомбу. За роки війни оселя родини не раз ставала мішенню для “Градів” і танків, однак ще до недавнього часу подружжя залишалося вдома.

Попри все, що трапилося, Анна і Вадим Євдокімові тримаються разом і не втрачають віри. Як це – жити під постійними обстрілами, відбудовувати дім і бачити, як життя руйнується знову. Де знайти сили, щоб рухатися далі? Відповіді – у щирій розповіді білозерчанки.

Від затишку до виживання

Розмірене й гармонійне життя у великому домі біля самого Білого озера. Камін у вітальні, теплий чай і тихі розмови. Багато роботи, планів, мрій. Турбота про дітей, коханого чоловіка й батьків. Затишні вечори і спекотні літні ранки, коли сонце нагріває поріг і крізь широкі вікна освітлює кімнати. Так до повномасштабної війни виглядав світ мешканки Білозерки Анни Євдокімової.

Щоранку вони з чоловіком їздили на роботу до Херсона. Анна працює керівницею відділу кадрів Професійного морського ліцею Державної морської академії, чоловік Вадим – фахівець інтернет-провайдера Digicom. У навчальній частині морського ліцею має роботу і донька подружжя Анастасія, а син В’ячеслав тут навчався.

Увесь світ родини рухнув, коли в селище прийшли російські окупанти. Замість звичного життя у рідному домі, розпочалося виживання і боротьба за кожен день. Анна переховувала дітей у будинку, намагалася не потрапляти на очі загарбникам.

 “Щоб не привертати уваги, я виходила з дому без макіяжу, в старому одязі. Ми з чоловіком вистоювали довгі черги за хлібом та іншими продуктами, пережили перевірки та обшуки в домі… Коли не стало світла, нас виручав камін. Будували його для затишку, а довелося гріти в ньому воду й готувати їжу. Благо, чоловік привозив з роботи “Старлінк”, і ми мали хоч якийсь зв’язок зі світом. Та й сусіди могли поговорити зі своїми рідними, які виїхали з окупації. Але найстрашніше почалося після втечі росіян із правобережної Херсонщини”, – ділиться Анна.

Випробування водою та вогнем

Вперше просторий будинок Євдокімових, який подружжя закінчило добудовувати і облаштовувати за кілька років до початку повномасштабної війни, був пошкоджений після підриву Каховської ГЕС, 6 червня 2023 року.

“Ми живемо на підвищенні, на одному подвір’ї з моїми батьками. Коли Дніпро вийшов з берегів, все одно думали, що вода до нас не дістане. Дарма… О 10-й вечора вода почала швидко прибувати. Ми взялися рятувати речі, не спали всю ніч… А коли вранці відкрили вхідні двері, лавина води висотою 1,5 метра змела все на своєму шляху. Не стало меблів, техніки… Так вийшло, що саме наше подвір’я прийняло головний удар. Чоловік з сином на човні підпливали до хати, щоб врятувати хоч якесь майно, а люди, які прибігли допомагати, стояли у воді по шию!” – хвилюючись, пригадує Анна.

Подружжя знайшло тимчасовий прихисток у чужому домі. На шостий день, коли вода відійшла, вони прийшли до власної хати і побачили гору мулу, бруду і сміття.

 “Мій чоловік до останнього не хотів впускати мене у дім… І коли я врешті зайшла, то зрозуміла чому. Стіни вітальної кімнати попливли, впала стеля, а все, що надбали і так берегли, стало вологим сміття. Та потрібно було щось з цим усім робити. Я написала у місцеву групу про допомогу і до нашого двору прийшли небайдужі люди. Сльози душили і котилися річкою, коли я збирала сміття з подвір’я і біля нього. Навести хоч якийсь лад у хаті нам допомогли куми, співробітники чоловіка та зовсім незнайомі люди, які відгукнулися на моє прохання”, – говорить білозерчанка.

Доки дім висихав, Євдокімові винайняли квартиру в Білозерці. Туди перебралися разом з батьками, оселя яких теж постраждала після підтоплення.

Щодня Анна ходила до будинку, прибирала і сподівалася, що дім ще можна врятувати. За місяць подружжя винайняло бригаду будівельників, аби звести зруйновані стіни. Майстри розпочали роботу, але…

16 серпня Анна з чоловіком пили чай на чужій кухні.  Аж раптом почули вибух. Через 10 хвилин зателефонував Анін похресник.

“Хрещена, до вас упав КАБ!”, – почула вона у телефоні.  

“Ми побігли. Бомба впала за будинком. Вибуховою хвилею знесло вікна й двері, посунулися відновлені стіни, зірвало частину даху. Я стояла і дивилася, як знову руйнується моє життя. Потім тиждень не могла підійти до нашого дому. Хлопці з бригади, які ще вчора ремонтували нашу оселю після потопу, позабивали вікна та двері. А ми продовжували жити на квартирі, доки нас звідти не попросили. Тоді прийшло розуміння: пора додому, нам немає більше куди йти. Доки перевозили назад речі, біля нашої хати вибухали “гради”. Повилітали останні вікна… Ми знову збирали сміття і починали життя з нуля. Ми таки заселилися, і відтоді жили у своєму пораненому домі – спали на підлозі, ховалися від обстрілів як могли”, – розповідає жінка.

“Ми ночували тут востаннє!”

Анна пригадує, як восени 2024-го по прибережній зоні почалися щоденні обстріли з танків. Щодня з 9-ї вечора до першої ночі, а потім ще о 5-й ранку окупанти били з лівого берега. Прилітало зовсім поруч, будинок хитало, а господарі утікали від свисту та вибухів.

Коли вони пережили чергову ніч жахів, а вранці побачили, як паркан склався та прилетів під поріг дому, чоловік Анни сказав: “Ми ночували тут востаннє!”

Пара знайшла квартиру в Херсоні і, забивши двері хати, виїхали з Білозерки. Лише батьки, попри вмовляння, залишилися вдома.

“Спочатку ми їздили у Білозерку раз на тиждень, а тепер – рідше. Небезпечною стала сама дорога, на якій ворожі дрони наздоганяють автівки. Ви, напевнро, думаєте, що на тому жах закінчився…” – щоб вгамувати хвилювання, жінка зупиняє розмову.

У зоні ризику

З особливою повагою та хвилюванням Анна розповідає про небезпечну роботу свого чоловіка Вадима, який, ризикуючи власним життям, разом зі своїм напарником робить усе, аби абоненти залишалися з інтернетом.

“У Вадима свій фронт. Його професія така, що він постійно знаходиться під обстрілами. Одного разу він зі своїм колегою потрапив під авіаудар у Станіславі. Через прильот КАБу були великі пошкодження, поранені люди… Вадим не розгубився: надав першу медичну допомогу, наклав турнікет жінці, яка стікала кров’ю. Він не залишав поранену до приїзду “швидкої”, не давав втратити свідомість… Про це я дізналася з новин – чоловік мені нічого не розповідав. Знав, що я сприйму це дуже важко… І справді, коли я зрозуміла, що могла його втратити, в мене була справжня істерика!” – каже Анна.

За її словами, Вадим перебував усього за 300 метрів від місця вибуху авіабомби. Від його робочої автівки нічого не залишилось…

Життя в Херсоні

20 лютого 2025 року КАБ упав за 100 метрів від будинку, де Євдокімові орендують житло. І вже тут, на новому місці, їм довелося затуляти пошкоджені вікна ковдрами й ремонтувати склопакети.

“Я миттю злетіла з ліжка і опинилася у тамбурі, де вже були наші сусіди. Думала, що КАБ летить прямісінько на нас! Це страшно, дуже страшно!” – ділиться пережитим Анна.

Утім, виїжджати з Херсона подружжя не поспішає. Анна має рідкісну для жінок професію. За фахом вона – капітан річкового та морського транспорту. Тепер змушена працювати дистанційно, тому їй немає різниці, де мешкати. А от чоловік у разі переїзду втратить роботу. Тримають і батьки, які залишаються у Білозерці.

“Я рятуюся улюбленою справою. Коли накриває відчай, слухаю музику. Ми навіть виходимо на прогулянки, а на вихідні вибираємося за місто”, – говорить жінка.

Анна Євдокімова невимовно сумує за домом і тим життям, якого більше немає. Та, не втрачаючи людяності, вона оберігає найцінніше – свою родину і віру у завтра.

“Як ми це переживаємо? Просто тримаємося один за одного. Я більш нетерпима, можу дати слабину, але Вадим, як ніхто інший, уміє мене заспокоїти. Вдячна йому за турботу і підтримку, так само і він знаходить її у мені. Кожен день для нас – боротьба! Боротьба зі страхом, боротьба просто вижити! Війна нас дуже змінила. Ми намагаємось кожну хвилину бути разом: поважаємо один одного, кохаємо і головне – бережемо, бо життя таке коротке і ніхто не знає, що тебе чекає завтра! Допомагає турбота дітей, які завжди з нами на зв’язку, і сподівання, що це лихо колись має закінчитися… Чоловік часто мені каже: “Аню, комусь ще гірше!” І я розумію: головне – що ми живі!” – щиро говорить жінка.

Жахи війни роздирають серце від болю переживань. Чи можна збудувати майбутнє серед руїн та болю?

“Можна, якщо без росії!” – впевнено відповідає Анна Євдокімова.

Ірина Квітка