Мереживо незламності: історія волонтерки з Микільського, яка плете засоби захисту для фронту

Війна вдерлася у її дім, розбила тишу вибухами й забрала спокій. Тетяна Єфрємова із села Микільське разом з трьома дітьми та чоловіком витримали окупацію, обстріли, а її дружню родину розкидало по світу. Та жінка не скорилася долі. Виїхавши з дому через небезпеку, вимушена переселенка знайшла свій фронт – разом з такими ж охочими як сама вона плете маскувальні сітки для ЗСУ.

Відчувши у собі нове натхнення, творча жінка вигадує нові способи плетіння, щоб зробити сітки ще міцнішими і легшими. При цьому Тетяна має силу запалювати своїм завзяттям інших. Як їй це вдається і чому плетіння сіток більше ніж робота, – у нашій історії.

“Окупанти підпалювали запальничкою мій паспорт!”

Тетяна Миколаївна Єфрємова – мама трьох синів. Її хлопці стрімко подорослішали у вирі війни. Тепер усі троє – студенти: 20-річний Павло та 19-річний Дмитро навчаються в Одеському політехнічному університеті, а наймолодший Ярослав, якому вже 17, є студентом Миколаївського будівельного фахового коледжу.

Чоловік Тетяни, Роман, усе життя працював у Миколаївському водоканалі. До війни він обслуговував рідне Микільське, та тепер, коли системи водопостачання і водовідведення у селі зруйновані ворогом, продовжує свою справу в інших населених пунктах Херсонщини.

Сама ж Тетяна Миколаївна за освітою кондитер. У мирному житті поєднувала різні роботи: влітку куховарила в пансіонатах на узбережжі, а взимку торгувала в магазині в своєму селі.

“Ми всі були вдома, коли почули страшну звістку – війна. Спершу не вірили, що таке взагалі можливо. Але згодом побачили важку техніку на вулицях нашого села. Щоб уберегти синів, я не випускала їх із дому. Продукти та ліки швидко зникли з магазинів, але ми виживали завдяки господарству — тримали козу, курей, качок. Хліба тоді майже не було. Добре, що одна із сільських жінок почала пекти маленькі чорні буханці з борошна, яке залишилося у людей. А коли вдалося завезти в Микільське нове борошно, вона ще й булочки випікала. Знали б ви, як ми їм раділи!” – ділиться спогадами Тетяна.

Жінка згадує, як окупанти з’являлися на порозі їхнього дому з перевірками і обшуками, і як змушували йти на “референдум”. Коли ж вона, дивлячись ворогу прямо в очі, зі словами “Я за Україну!” відмовилася, один із них підпалив запальничкою її паспорт.

“Після визволення я одразу поїхала до Херсона, щоб обміняти обпалений паспорт на ID-картку. Після окупантів його просто страшно було брати в руки!” – зізнається каже Тетяна.

Вона розповідає, що її молодший син Ярослав навіть у найстрашніші моменти вірив, що ЗСУ виженуть ворога з рідної Херсонщини. І коли наші захисники зайшли в село, Тетяна першою повідомила синові радісну новину: “Яричок, наші в селі, з прапором!” А середній син Дмитро зустрічав українських воїнів у жовтій футболці та синіх шортах – як символ того, що попри окупацію, тут завжди була Україна, і вони не зламалися!

“Потерпіть ще трохи, і ми виженемо їх звідусіль!” – обіймаючи людей, казали наші солдати.

А вже за тиждень у Микільському гриміли вибухи…

Волонтерство стало порятунком від туги за рідними

Невдовзі чоловік Тетяни, який разом з іншими комунальниками ремонтував труби, потрапив під обстріл. Росіяни били з лівого берега з танків й артилерії.

“Не один раз вибухало зовсім поруч із Романом, але Бог його милував”, – розповідає Тетяна, яка й сама тричі тікала від вибухів.

Одного разу вона вийшла по хліб, як раптом “прилетіло” за тридцять метрів. Іншого – добиралася на край села до бабусі: тоді було сім прильотів, і дорогою Тетяна кілька разів падала на землю й шукала, де сховатися.

“Потім у селі жити стало й зовсім нестерпно. Я зібрала хлопців і ми виїхали на Миколаївщину, в Коблево. А чоловік, попри небезпеку, залишився працювати в рідному селі”, – пригадує жінка.

У Коблево Тетяна з синами пробула 10 місяців. Проте вже через місяць після переїзду у наймолодшого Ярослава стався передінсультний стан.

“Він щодня просився додому, і після серцевого нападу довелося повернути його до мами в Микільське. Невдовзі я відправила середнього сина Дмитра до сестри в Польщу, а сама залишилася з Павлом, який почав працювати в пансіонаті. Згодом і мама з Ярославом виїхали з небезпеки на Вінниччину”, – розповідає Тетяна.

Тоді, у 2023 році, волонтерство стало для неї справжнім порятунком від туги за рідними. Після підриву Каховської ГЕС вона приєдналася до активістів, допомагала постраждалим: передавала у Микільське та Інгулець продукти, гігієнічні набори, корм для тварин. Чоловік Роман допомагав доправляти допомогу човнами. Разом із волонтерами Тетяна збирала вантажі й для військових: масло для чищення автоматів, засоби гігієни.

З часом їй вдалося зібрати сім’ю разом. Поки Ярослав відпочивав за кордоном з дітьми-переселенцями, а Дмитро перебував у Польщі, Тетяна знайшла новий дім у Дар’ївці. Сюди приїхали її сини та чоловік.

“Вже наступного дня ми плели так, ніби робили це все життя!”

У пошуках роботи жінка звернулася до служби зайнятості й невдовзі отримала пропозицію від сільради – плести маскувальні сітки для захисників.

“Я трохи вміла в’язати гачком. Коли хлопці були маленькі, робила їм пінетки та шапки. А от сітки плести – це було щось нове. Почали ми 19 серпня 2024-го, на Спаса. Спершу нас було п’ятеро дівчат. Наталія Вікторівна Гридіна навчила, як робити основу, і вже наступного дня ми плели так, ніби робили це все життя!” – згадує Тетяна.

Згодом майстрині отримали від волонтерів тканину, і активна жінка настільки захопилася новою справою, що почала вигадувати власні техніки плетіння. Завдяки цьому сітки виходили міцними, легкими та надійними.

“Наші сітки хлопці хвалять, а це – найкращий стимул працювати ще старанніше!” – усміхається невтомна волонтерка.

Тетяна Єфрємова розповідає, що за працю через фонд зайнятості дівчата – а тепер їх восьмеро – отримують мінімальну заробітну плату. Але для них це більше, ніж просто робота. І хоча офіційний робочий день майстринь триває з 8:00 до 17:00, коли є замовлення, залишаються, доки не закінчать сітку і не підготують її до відправлення на фронт.

Навіть удома дорослі сини ріжуть стрічки та мотають клубочки. Так працюють і в інших родинах майстринь. Тетяна з теплотою розповідає про свою “бойову жіночу команду”. Багато з них, як і вона, втратили домівки та змушені починати все спочатку.

“Ось, наприклад, у нас є дівчина з Тягинки. Її будинок та усі речі після Каховки буквально змило водою! А вона тримається, та ще й іншим допомагає! Є й такі, кому кілька років залишилося до пенсії, але коштів обмаль”, – ділиться Тетяна.

Плетуть сітки й місцеві дівчата з Дар’ївки – робота в їхніх руках просто кипить.

“Спочатку, щоб закупити матеріали для сіток, скидалися грішми працівники Дар’ївської громади, додавали зі своїх мінімальних зарплат і ми. А тепер тканину та основу передають наші, микільські – вони виїхали до Білої Церкви й там теж плетуть сітки. Навіть відкрили спеціальний банківський рахунок, куди люди жертвують кошти на закупівлю матеріалів. Простоїв у нас практично немає, замовлення їдуть на фронт вчасно”, – каже майстриня.

“Я вже не можу жити без цієї роботи!”

Із захопленням Тетяна розповідає про новий візерунок плетіння, який вигадала: випробує його на сітці, яку привезли для ремонту, а тоді покаже своїй команді.

“Вірите чи ні, але я вже не можу жити без цієї роботи!”, – зізнається творча жінка.

Та найбільший мотиватор – допомога захисникам, серед яких і її брати: один із них потрапив у полон, інший – повернувся з фронту важко пораненим і зараз стає на милиці після операції.

З вірою у мир, який поверне її додому, Тетяна вправно переплітає стрічки, формуючи маскувальне полотно.

“Наш будинок у Микільському – пошкоджений, будинки мами та бабусі також побиті війною. Чоловік планує поїхати додому, щоб накрити дах і забити вікна. А ще – вивезти двох котиків і двох собак. Каже: хоч у сумці, а все одно привезе! Ми дуже любимо тварин. До війни у нас було 15 котів і дві собаки, а тепер, навіть тут, у Дар’ївці, маємо вісім котів і собаку хаскі. Її нам залишив хлопець із Херсона, який, на жаль, загинув на фронті”, – тихо говорить Тетяна.

У свої 40 років жінка побачила й пережила чимало: навчилася виживати без світла і води, ховатися від вибухів, допомагати іншим, коли самій важко.

“Працюємо з вірою, що скоро все закінчиться”, – каже Тетяна Єфрємова.

І це вірний шлях, адже там, де є віра і любов до своїх, народжується незламність.

Ірина Квітка