Пісня “Мандри”, яку нещодавно поширили у телеграм-каналі Білозерка 24/7, одразу набрала багато схвальних відгуків і коментарів користувачів.
“Вау! Шедевр від нашого односельця. Як на мене, взагалі претендує на гімн Білозерки! Як у вас не знаю, а у мене аж душу вивертає!” – такі та схожі коментарі залишали люди після прослуховування композиції Антона Матвєєва.
36-річний білозерець пише поезію та в одному з сервісів для створення музики за допомогою штучного інтелекту (далі – ШІ) генерує мелодію та голос. “Мандри” – не перша композиція Антона, проте чуттєва елегійна пісня просто підкорила серця підписників. Туга за домом, сни про околиці лиману, запах очерету, – такі знайомі та болючі відчуття сколихнули мешканців Білозерки: тих, хто залишається у селищі та тих, хто через війну змушений був покинути свою малу батьківщину, але понад усе мріє якнайшвидше повернутися додому.
Нам вдалося поговорити з автором надихаючої пісні про творчість, життя під час повномасштабної війни та мандри, які втомили.
– Антоне, ця пісня про Вас? Ви досі у мандрах?
– Наразі я з сім’єю мешкаю у Миколаєві, це недалеко, але не вдома. А в мандрах я завжди, бо за професією – моряк. Щоправда, повертатися з рейсів у Білозерку і повертатися туди, де ти просто перечікуєш війну – то зовсім різні речі. Думаю, Ви мене розумієте…
– Авжеж, вас розуміють чимало жителів селища, які поїхали з дому. Бо слухаєш – і наче бачиш своє повернення “не у сні, а на яву”. Дикий степ, бузкові чари, батьківська хата, ти вдома, і немає війни, страждань, вибухів… Справді, “солодка мана”!
– Дякую, повернення додому – то моя мрія. І вона виглядає саме так…
– А у вас багато поезій і пісень, створених за допомогою ШІ.
– Уже понад 50, мабуть. Є кілька альбомів.
– Про що ваші вірші?
– Переважно про війну, про почуття, які проживаю. Усе проходить через душу. Буває, вірші приходять під час ракетних атак, через ситуацію на полі бою чи відчай, коли гинуть люди… Так з’явився вірш, а потім пісня – “Битва за Херсон”, чи поезії, що стали реакцією на загибель дітей у Новодмитрівці, обстріл лікарні Охматдит, загибель земляків-захисників. Мене зачіпає все: новини у телеграм-каналах, слова чи погляд рідної людини й, звичайно, сум за домом. Усі мої почуття та думки виливаються у вірші про рідний край, Україну, її людей, її біль, її силу. Я не знаю, в який момент і як це відбувається…
– А коли ви почали писати вірші, ще в школі?
– Та ні, в школі (Антон закінчив Білозерську школу №3 – примітка автора) – то було не серйозно! Просто щось жартівливе, для друзів. Багато почав писати вже під час війни.
– Ви давно виїхали з Білозерки?
– Коли почалася війна, я був удома – якраз повернувся з рейсу. У мене графік: пів року – в морі, три місяці – у відпустці. А виїжджали ми з окупації у травні 2022-го. Через Давидів Брід вивозив дружину і донечку – дитину з інвалідністю.
Доки дісталися до Берислава, пройшли 30 ворожих блокпостів і потрапили під обстріл. На блокпостах мене роздягали, шукали тату, допитували… Було важко, страшно, по нас стріляли, але все вдалося… Ми вскочили, як то кажуть, в останній вагон, бо потім і цю дорогу закрили. А далі почалися наші мандри: Кривий Ріг, Хмельницький, Молдова, Румунія. У силу свого заняття я мав можливість вивезти сім’ю якомога далі від жаху. Але згодом ми все одно повернулися в Україну, ближче до свого дому.
– У Білозерці хтось з рідних залишився?
– Так, мама. До речі, вона та дружина – перші читачі моїх віршів і слухачі пісень. Мамі, треба сказати, поезія подобається більше, ніж створені ШІ композиції. Каже, зміст моїх віршів не завжди вкладається у пісню. Він для неї ширший і глибший.
– Які взагалі плани щодо створених пісень?
– Я показую свої вірші лише найближчим людям – рідним і друзям. То мій друг Віталій почав постити створені пісні у телеграм…
– Але ж вам приємна така увага, відгуки білозерців? У людей просто мурахи по шкірі від того, що ви створюєте!
– Приємно, що людям подобається. Це надихає! Але я поки не маю ніяких планів на рахунок пісень. Просто пишу, наче не можу по-іншому. Досить часто я знаходжуся далеко від своїх рідних. І саме слова допомагають висловити почуття. Це неначе якась внутрішня розмова, вона потрібна, щоб прожити все серцем. Тоді стає трішки світліше. Віднедавна я захопився створенням пісенних композицій за допомогою штучного інтелекту. Мені це так цікаво! Сучасні технології допомагають обрати різні стилі музики, покласти слова на мелодію, знайти своє…
– Ви бували у багатьох країнах? Там люди знають про війну в Україні? Переймаються?
– Так, я стараюся говорити та розповідати їм про війну в Україні. Нещодавно спілкувався з канадцями, ще раніше – з американцями, китайцями. Щоправда, з останніми важко, у них досі свій погляд на події. Якось летів з Індії. У літаку мене запитали: мовляв, куди мандрую. Відповів, що добираюся в Україну і побачив здивування в очах індусів. В Україну? Так там же війна! Так, кажу, війна, але це мій дім! Вони довго висловлювали мені слова підтримки й просили берегтися.
– Дуже хочеться додому, у Білозерку?
– Дуже… Білозерка зустрічає… Лечу до тебе, наче птах, очерету запах я вдихаю, незабутній рідний смак… Із тієї пори, як повернувся до Миколаєва, я вже двічі був у мами в Білозерці. Але так хочеться привести сюди своїх дівчат і повернутися назавжди…
Ірина Квітка
Уривки із поезій-пісень Антона Матвеєва
Мандри
На околицях лиману серед запашних полів,
Ловив я зі снами ману… слухав мелодійний спів.
Наче йшов я вже додому, але, бачу, заблукав…
І відчув відразу втому, й що робити я не знав.
Мріяв я знайти дорогу, орієнтир, і всі шляхи…
І звернувся я до Бога, і прохав: ”Допоможи”.
Мене почули вищі сили… заспівав пісню дикий степ,
Й потягли зелені хвилі в край чудовий, наче мед.
Мене плели бузкові чари, теплий вітер обіймав,
Розганяв прозорі хмари… і вже минав я Станіслав.
Далі ще знайомі села, канали, балки, і гаї…
А дорога все ще вела в солодкі спогади мої…
Від лиману до Херсону… душі милий, рідний край,
Пливу зі снами я додому, і ці сни для мене рай…
Білозерка зустрічає… лечу до тебе наче птах,
Очерету запах я вдихаю, незабутній, рідний смак…
Цвіт акації відчую, і вечірні озера пісні…
За тобою я сумую… на яву, та уві сні…
Ловлю ману я щоночі, мене полонили сни мої,
Швидко закриваю очі й лечу в рідні краї…
І веде мене дорога… рідним степом золотим,
Прям до рідного порогу, де я бігав ще малим…
Мрію я цей шлях здолати не вві сні, а на яву…
До батьківської зайти хати, й цими мріями живу.
Чув пісні я в різних далях, роками по світу я блукав,
Але бачу шлях в деталях… й кожну ямку пригадав.
Всі стежки і всі хатинки, я би обійти за день хотів,
Ну і звісно ж без зупинки всіх вітати земляків…
Мене втомили мої мандри, авжеж не ті, що уві сні…
Читаю наспіх наче мантри, про рідний дім вже всі пісні.
Мій світ…
Акації, озеро Біле, маленький мій світ,
Завжди тягне додому, наче магніт…
Наче течія потужна підхопила думки,
Тягне додому, де пройшли всі свідомі роки.
Там щастя моє, маленький мій світ…
Там життя планував, мріяв про зліт,
Там дитинство моє… рідний мій край,
Там сад я садив, будував власний свій рай…
Там частинка мене, моя рідна хатина,
Там мати чекає додому, жде свого сина,
Там завжди всі думки та щасливі хвилини…
Але спогади розбивають жахливі новини.
Маленький мій рай… палає зараз в вогні…
Бомбардування, обстріли… вдень, і в ночі,
Побиті хатини… занедбаний сад…
Там сльози і кров, там падає ”град”.
Там горе і біль… скло побите, і стіни…
Під обстрілом люди, на голову падають міни…
Триває падіння круте, а мріяв про зліт…
Не розумію куди… подівся мій світ…
Пекло вже бачу, рідний палає мій край…
Щастя забрали…вкрали мій рай…
Зорепад
Місячне небо… рясний зорепад…
Під обстрілом село, б’є ворожий ”град”,
падають зірки фосфором на дах,
На підлозі плаче безкінечний жах…
В темряві плутають налякані думки,
Вихором в кімнаті розлітаються шибки,
Засвистали двері, затремтіли рідні стіни,
Вмить фосфорні зірки наздогнали міни…
Проекція пекла… спалах – і знову пітьма.
Через побите вікно в дім завітала зима,
Холодна зима, але тіло від стресу палає,
Молитви до Бога, але не чує, чи його тут немає…
Але він не чує… чи його тут немає…
А навколишній світ все палає, й палає…
Битва за Херсон
Чорний туман на Дніпрі, плавні горілі,
Лівий берег вже близько, ще трохи до цілі…
Небо дронами вкрито, човни розгойдують хвилі,
Берег лівий чекає, ще трішки до цілі…
В очах картинка пливе, як в жахливому сні,
і зовсім не тихо, ворожі опади надто рясні…
Сіра зона на мапі… це нові рубежі…
Під ногами берег лівий, а сили на межі.
Бій безкінечний… сталеві хвилі все нові,
Сонце червоне від морозу і крові…
Бій безкінечний… сили вже на межі,
В руках автомат…а нерви на ножі…
Стиснули зуби й до купи долоні…
Вірять, й чекають люди в Херсоні…
Стратегія і тактика, види різної зброї,
Наші морпіхи – це справжні герої!
Битва за Дніпро, битва за Херсон…
Наші солдати… плоть, залізо й бетон…
Тридцять три
Найтеплішими стали за останні роки
Рідні для серця жовтий та синій кольори,
Тризуб в очах, підняв прапор догори.
Свято у нас, нам сьогодні – тридцять три.
Ненька Україна, ти знову на війні,
Про тебе, рідненька, зараз всі пісні…
І хоч дмуть зі сходу ще багряні вітри,
Але свято у нас, нам сьогодні тридцять три.
Люба Україна, знову в полум’ї битви,
Про тебе рідненька наші молитви…
Зберемося разом… сестри і брати.
Все буде Україна, нам сьогодні тридцять три.
Пікселі барвисті…
Ромашкове поле, навколо сади,
Озеро Біле, козак молодий…
Велика родина, щаслива сім’я,
Жили, і жили… але настала війна…
Пішов захищати родину козак молодий,
Взяв в руки зброю… вдяг піксель новий…
Взяв в руки зброю… став козак в стрій.
Обіцяв повернутися додому родині своїй…
На рідній землі, в зеленім гаю,
Тримали позиції в не рівнім бою,
На рідній землі відчайдушно прийняли бій…
На жаль, вже в крові піксель новий…
Пікселі барвисті замінили сорочки,
Батьківщину захищають України доньки, і сини,
Небо плаче… в’ється полем чорний дим,
Чомусь личить піксель завжди молодим…
Похилилося гілля…матінка не спить,
На нулі кровинка рідна тихесенько лежить…
Розійшовся вітер, і Дніпро реве…
Кличе сина мати, а він… чомусь не йде…