Мати бійця Артема Тарасова з Широкої Балки 4 роки боролася за звільнення сина з російського полону

35-річний Артем Тарасов – прикордонник з Широкої Балки, що понад 4 роки перебував у російському полоні. Протягом усього цього часу його рідні, у тому й числі мати – Тетяна Тарасова, боролись за його звільнення та сподівалися на повернення бійця додому.

Із матір’ю військовослужбовця поспілкувалось видання «Херсон Плюс».

Артем Тарасов мріяв вступити до війська ще з підліткового віку. Він закінчив Національну академію Державної прикордонної служби України імені Богдана Хмельницького та отримав звання старшого лейтенанта. У 2012 році почав служити у Державній прикордонній службі: спочатку біля Криму, а згодом – у Маріуполі, де і перебував на момент початку повномасштабного вторгнення.

«Звичайно, я переймалася за сина. Але 25 лютого 2022 року Артем подзвонив мені й сказав: «Мамо, нас виводять із Маріуполя». Тоді я трохи заспокоїлася, але, як виявилося згодом, він сказав це спеціально, щоб мене підтримати. Насправді разом із побратимами він боронив Маріуполь, вони пройшли справжнє пекло. У ніч із 14 на 15 квітня переходили на завод «Азовсталь». Під час цього переходу загинули десятки його побратимів. Ні їжі, ні питної води в них не було. Доводилося зливати воду з труб, аби хоч якось вижити. А ще цілодобово скидали авіабомби. Під час чергового скиду Артем отримав важку контузію: він майже нічого не чув, у вухах постійно дзвеніло, мав зламану ногу й перебинтоване коліно», – повідомила Тетяна.

Востаннє свого сина жінка чула 21 березня 2022 року. Вже 17 травня 2022 року він потрапив у полон разом із побратимами, коли вийшов з «Азовсталі». Спочатку Артем ув’язнили в Оленівці, а після 2 жовтня 2022 року перевели до колонії у Камишині, яку боєць називав «фабрикою смерті».

Артем відмовлявся від співпраці із ворогом, за що його катували росіяни: внаслідок жорстокого побиття пів року пересувся на милицях, мав проблеми з хребтом та зі слухом.

Навесні 2025 року чоловік захворів на туберкульоз і знаходився у критичному стані, оскільки медичну допомогу йому не надавали. Окрім цього, Артем сильно схуд – зі 100 до 60 кілограмів.

Родина не отримувала звісток від Артема, і якісь новини дізнавалась лише від звільнених побратимів. Сім’я надіслала десятки листів до різних установ і організацій, відвідувала зустрічі, присвячені військовополоненим та їхнім близьким. У Тетяни був девіз: «Віра в сина – молитва мами».

«Увесь цей непростий шлях я повторювала: «Боже, забери в мене будинок, забери все матеріальне, тільки поверни сина з полону, тільки збережи наші життя». У листах ми наголошували, що син хворий, що побратими повідомляли про його погане самопочуття. Що я чула у відповідь? Що вони роблять усе можливе, але для обміну потрібна також згода російської сторони. 1 травня 2026 року я вкотре приїхала до Координаційного штабу, де почула, що під час обміну враховують тяжкі сімейні обставини. Тоді я знову наголосила, що мій син тяжко хворий і потребує лікування, якого в полоні не отримує. Також казала, що батько Артема вже третій рік служить у морській піхоті, а молодший брат працює сапером-розмінувальником у ДСНС. Усі чоловіки нашої родини на службі. Невже це не тяжкі сімейні обставини?» – зазначила Тетяна.

У полоні Артема називали «Незламний» – тому що продовжував розмовляти українською мовою, вивчив напам’ять вірш Василя Стуса та декламував його.

Нарешті 26 червня Артема та ще 159 військових звільнили. Захисника одразу направили у медичний заклад Києва. Одними з перших слів Артема матері були «Мамо, ти мене не впізнала?».

«Коли нам повідомили, що Артем уже перетнув кордон, я впала навколішки й закричала: «Слава Богу! Я вдячна тобі, що повернув мого сина». Молодший син почав плакати – він не міг стримати емоцій. Вперше Артема ми побачили в столичній лікарні. Я не впізнала його – настільки він змінився. Коли молодший син ішов із ним коридором, я спочатку подумала, що поруч із ним якийсь знайомий. Я ніби обіймала його, але це був уже не той син, якого пам’ятала. Такі порожні очі, запале обличчя. Одне з перших, що він запитав: «Мамо, а ми що, герої? Чому нас вважають героями?» Це було боляче чути. Але я розумію, що всі чотири роки він чув лише, що він ніхто і звати його ніяк, а після повернення їх посадять до в’язниці. Саме так росіяни поводяться з нашими захисниками», – розповіла Тетяна.

Наразі Артем продовжує проходити реабілітацію. Пані Тетяна бажає усім рідним полонених захисників втілення найзаповітнішої мрії – щоб бійці якомога скоріше повернулись додому.

• Російські війська здійснюють спроби штурму Тендрівської та Кінбурнської кос. Ворог їздить по території Тендрівської коси на всюдиходах та використовує багато пального. Окупанти почали частіше використовувати FPV-дрони для атак по території України.
• Окупанти щодоби запускають по Україні близько 1 тисячі БпЛА. На Херсонщині з дронами борються бійці 101-ого окремого зенітного ракетного дивізіону 30 корпусу МП ВМС ЗСУ. Від точності та швидкості дій залежить результат бойового вильоту.
• Морпіхи 34-ї бригади контролюють острови між Херсоном та Олешками. Наразі російським окупантам вкрай складно перебувати на цих територіях. Українські військові почали впливати і на логістику ворога в Олешках.