Марина Фільченко: «Доня ще не знає, що тата-Героя вже немає»

0
256

2-річна Ліза Фільченко з Надеждівки розглядає фото у маминому смартфоні і коли бачить на зображенні тата, радісно запитує неньку: «Ма, це хто?», а потім, не дочекавшись відповіді, голосно промовляє: «Па!». Маленька дівчинка поки що не знає, що вже ніколи не побачить свого татуся.


Життя Володимира Фільченка обірвалося 9 квітня 2023 року у Бахмуті… В той день разом із побратимами він знаходився на позиції у багатоповерхівці. Почувши по рації команду відступати, військові почали по черзі виходити з будівлі. Перші дві групи по п’ять осіб повернулися без втрат, а ось останні троє захисників, серед яких був Володимир – загинули від осколкових поранень. Ворог поцілив у багатоповерхівку з РПГ.

«У Володі не було шансів вижити, – розповідає дружина Героя Марина, – він загинув миттєво від осколкового поранення у скроню. Якби-то була рука чи нога, він би зумів надати сам собі першу допомогу, адже служив бойовим медиком бригади».

Родина Фільченків виїхала з окупованої Надеждівки до Хмельниччини рік тому. Володимир відразу став на військовий облік та пішов працювати на місцевий завод з виробництва миючих засобів. 2 вересня його призвали на військову службу. Вже через дві години після візиту до військкомату чоловік був у Житомирі, де проходив підготовку. Захисник потрапив до 77-ої окремої аеромобільної бригади десантно-штурмових військ.
Згодом Володимира направили на навчання до Польщі. За кордоном він пройшов курс бойового медика. Склавши іспити, чоловік повернувся до України.
Під час служби на Донецькому напрямку Володимир Фільченко рятував життя сотням побратимів. Разом із товаришами виконував бойові завдання у Соледарі, Червоній Горі, Парасковіївці, Богданівці, Бахмуті. Саме там, у гарячих точках, українські військові побачили справжнє пекло війни.


Як бойовий медик, Володимир повинен був займатися суто професійними обов’язками, але на передовій так не виходить. Чоловіку довелося оволодіти різними видами озброєння та ходити на штурми позицій ворога.
Кожен день Марини починався з молитви за коханого. Жінка з нетерпінням чекала на дзвінки від Володимира і постійно намагалася допомагати його підрозділу, чи то продуктами харчування, чи то збором коштів на обладнання. Завдяки односельцям Марині вдалося навіть назбирати кошти на дрон. За благодійні внески придбати не лише Мавік, а й Старлінк та зарядну станцію. На все це обладнання витратили 145 тисяч гривень.


Саме підтримка рідних допомагала Володимиру витримувати надважкі випробування. За увесь період служби чоловік тричі бачився з дружиною. Останній раз він приїхав до Хмельницького після контузії у Бахмуті. Хто б міг подумати, що то були останні моменти родинного щастя.

«Пам’ятаю, коли я приїжджала до нього у Краматорськ, він говорив, що якщо загине, я повинна його поховати на Херсонщині. Ми обоє розуміли, що на війні може статися найстрашніше, але я завжди намагалася його заспокоїти, казала, що все буде добре, хоча всю ніч перед розмовою могла проревіти у подушку. Останнє наше спілкування по відео-зв’язку дуже мене занепокоїло. Я побачила в його очах відчай та повне емоційне виснаження…», – розповідає Марина.

На початку квітня Володимир перестав виходити на зв’язок. Щоб хоч якось заспокоїтись, дружина пішла до церкви. На службі вона не могла стримати сліз, відчувала щось неладне. Через дві години після цього Марина отримала сповіщення про смерть чоловіка.

«Я відразу не повірила, що його не стало, почала дзвонити товаришам по службі. В мене були контакти хлопців, які знаходилися поблизу Старлінків. На жаль, побратими підтвердили смерть Володі. Потім все було, наче не зі мною…», – згадує Марина.

Гідно провести чоловіка в останню путь жінці допомогла Білозерська селищна військова адміністрація та виконуючий обов’язки старости Надеждівки Василь Тищенко. Представники місцевої влади надали фінансову допомогу родині та взяли на себе усі організаційні моменти.
Надеждівці попрощалися з Володимиром, як зі справжнім Героєм – організували живий коридор, зустрічали з квітами і прапорами, вигукували «Герої не вмирають!».
Україна втратила справжнього патріота, а родина – чудового сина, батька та чоловіка. У Володимира залишилася мама, дружина з донькою та двоє братів, один з яких служить у ЗСУ. Герою було лише 32…

«У мене попереду складне випробування – розповісти Лізі, що її батько загинув на війні. Вона – мій порятунок від розпачу і зневіри. Мушу їй бути і за маму, і за тата. Немає як розкисати, треба брати себе в руки, зробити її щасливою, бо її тато дуже цього хотів. І робив усе задля цього», – ділиться дружина Героя.

Марина Фільченко організувала збір підписів петиції про присвоєння чоловіку звання “Герой України”. Підтримати ініціативу дружини захисника, який віддав за нас з вами своє життя та дійсно гідний цієї відзнаки, можна за посиланням https://petition.president.gov.ua/petition/192812?fbclid=IwAR0rTQCdEEmTeX1s-mpDNPjhZNWk2W0guLocS9dJv5nicjcJFvXi8i6S9qk

ОСТАВЬТЕ ОТВЕТ

Пожалуйста, введите ваш комментарий!
пожалуйста, введите ваше имя здесь