Маршрут через війну: таксист із Білозерки про поїздки під обстрілами

Його автівка прошита кулями та уламками снарядів, але він щодня сідає за кермо. Не зупиняють відчайдушного таксиста й дві контузії, отримані після обстрілів.

У Білозерці, де вибухи стали страшною частиною повсякденного життя, Сергій Грищук продовжує свою справу – допомагає людям дістатися до місця призначення. Кожна поїздка – це ризик і випробування на сміливість. Але Сергій не може залишити своїх пасажирів у біді. Для багатьох він – остання надія на порятунок.

Як це – щодня ризикувати життям, везучи людей під обстрілами в Білозерці, а також до Херсона й Миколаєва – у розмові з таксистом.

Дзвінок – і його Daewoo Lanos виїжджає на маршрут. Перевезення пасажирів – справа, якою Сергій Сергійович навряд чи займався б у мирний час. За професією він будівельник, майстер на всі руки, який до війни двадцять років працював у бригаді та зводив приміщення пансіонатів, приватні будинки, гаражі.

“Ніхто поняття не мав, що з нами буде далі!”

На все життя чоловік запам’ятав почуття, яке поглинуло його рідну Білозерку в перші дні повномасштабної війни. Паніка. Всеосяжний розпач і тисячі запитань: що робити, куди бігти, як вижити. Разом із дружиною Наталею та сином Антоном Сергій тоді переживав подвійний відчай. Його старший син Артем проходив строкову службу в окремій Президентській бригаді імені Богдана Хмельницького. 19-річний воїн разом із побратимами став на оборону Києва, Гостомеля, Ірпеня.

“Ніхто поняття не мав, що з нами буде далі! Та найдужче хвилювалися за сина… Два-три дні — і все закінчиться. Ми трималися за ті почуті від когось сподівання, доки ворог не зайшов на Херсонщину. А тоді зачинилися у власному домі, та згодом побачили дуло кулемета, наставлене на наші вікна. Вони приїхали на броньованому КрАЗі, влаштували перевірку, хотіли відібрати мою машину. А згодом, коли нас, як сім’ю захисника, здав односелець, влаштували погоню та переслідування. Сотні разів ми обмірковували й навіть намагалися організувати нашу евакуацію. Але не виїхали. Причин було чимало: колись я служив на прикордонній заставі, де зробив собі татуювання — герб Закарпаття, прапор… Знав, що на блокпостах чоловіків роздягають, тож не хотів наражати своїх рідних на смертельну небезпеку. Та й мама, інвалід другої групи, навряд чи змогла б витримати таку дорогу. А ще ми боялися мародерства – думали, покинемо дім, і вже не буде куди повертатися. Словом, ми залишилися в окупації. І знаєте, пройшовши те пекло, ні про що не жалкую. Я побачив, як пишеться нова українська історія. А коли ми дочекалися ЗСУ, не могли повірити в щастя бути вільними на своїй землі. Люди топтали російські ганчірки й плакали, як маленькі діти. Це було неймовірно!” – емоційно пригадує Сергій Сергійович.

Визволення Білозерки

“Таксувати почав випадково: спочатку люди просили, а я підвозив“

Сильні обстріли Білозерки почалися навесні 2023 року. У листопаді Сергій отримав першу контузію. Після визволення Херсонщини він влаштувався охоронцем в АТБ. Прилетіло біля маркету, куди орки вдарили артилерією. Вибух пролунав за чотири метри від його автівки. У Daewoo Lanos повибивало вікна та двері.

“Мене врятувало те, що я був далі. За якихось 10–12 метрів. Вибухова хвиля наче пройшла через тіло. Спочатку ще нічого – тримався на адреналіні, а потім відчув пронизливий головний біль. Отямився після шоку, зрозумів, що живий, згодом хороші люди допомогли з ремонтом машини”, – говорить Сергій.

Чоловік відверто розповідає: таксувати почав випадково. Спершу погоджувався підвезти, допомагав вивозити майно після обстрілів, доправляв стареньких до лікарні. Зголом втягнувся й зрозумів — це його нова справа. Небезпечна робота, яка й самому допомагає пережити важкі реалії лихоліття.

У листопаді 2024 року Сергій отримав другу контузію. На цей раз удома, після ворожих ударів “Градами”. Дружина, діти, мама — усі пережили чималий стрес. Постраждав і будинок Грищуків — повибивало вікна та двері, пошкоджено дах. А зовсім нещодавно, 7 січня 2025 року, біля його автівки вибухнув скид із дрона. Авто прошило кулями, вщент порвало колеса. Та після чергового ремонту його бойовий Lanos знову на ходу.

“До почуття страху додалася ейфорія від того, що живий”

“А от коли я везу пасажирів, наче хтось зверху оберігає мій небезпечний шлях. Звісно, трапляється, виїжджаю за викликом, а за 200 метрів – прильот. Розвертаюся назад, телефоную клієнту, перечікуємо. На маршруті доводиться пильнувати небо й, звісно, тиснути на газ. Буває, їдеш до Херсона – одна дорога, а назад уже лунки від скидів. Дружина не раз мене запитує: “Ну як ти проїхав, тут же дрони літали роями?” А я маневрую!” – щиро розповідає про свої виїзди таксист.

Чоловік каже, що тепер ніколи не залишає свою автівку на подвір’ї. Нового виклику вона чекає в гаражі, подалі від небезпеки.

По Білозерці одна поїздка у Сергія вартує до 100 гривень. Однак таких замовлень небагато. Люди вибираються з дому лише на роботу або в крайніх потребах: до лікарні, виїжджаючи подалі від обстрілів. Частішими є поїздки до Миколаєва та Херсона, куди доводиться вивозити вцілілі речі та потерпілих після обстрілів білозерців. Таксист зізнається, що до почуття страху тепер додалися адреналін і ейфорія від того, що живий. І наступного дня він готовий ризикувати знову.

“Якось ми зі старшим сином потрапили під КАБи. Артем буквально заскочив у авто, і ми ледве утекли з Херсона! Я вже навчився вираховувати, коли можна вирушати в дорогу. Хоча небезпека може чекати будь-де”, – ділитться Сергій Сергійович.

Люди кажуть: “Сергію, нікуди не думай виїжджати, ти нам тут потрібен!”

Сьогодні вся його сім’я в Білозерці. Дружина Наталія працює в поліклініці, син Артем після трьох років служби демобілізувався, пройшов курси з мінної безпеки й працює в Червоному Хресті. А молодший Антон — одинадцятикласник, готується до вступу у Львівський державний університет безпеки життєдіяльності.

Старший син Сергія служив в президентській бригаді

“Ми хвилюємося один за одного. Але сидіти вдома не можемо. Потрібно працювати, кожному – на своєму місці, тоді і наше поранене селище житиме далі. Після війни я навряд чи таксуватиму. На мене чекає багато роботи. Люди вже звертаються із проханнями допомогти їм у відбудові пошкодженого житла. Кажуть: “Сергію, нікуди не думай їхати, ти нам тут потрібен”. А я далі Миколаєва й не їду. Знаєте, у роботі, яку знайшла для мене ця клята війна, є і приємні моменти: коли люди дякують за те, що довіз – живими й неушкодженими”, – просто каже будівельник, який став таксистом.

Він зізнається, що найбільше мріє про тишу. Про те, щоб Білозерка більше ніколи не здригалася від вибухів, щоб люди не ховалися в підвалах, а всі, хто виїхав, колись повернулися додому.

“Я дуже хочу, аби усі ті, хто поїхав, одного дня викликали моє таксі, щоб повернутися до рідного селища. І знаєте, ми тут, у Білозерці віримо в диво! Одне таке вже сталося, коли селище звільнили. А, може, завтра буде ще більше? — каже таксист і приймає новий виклик.

Ірина Квітка