Новину про звільнення Херсонщини з нетерпінням чекали тисячі мешканців Білозерщини. Ті, хто вимушені були виїхати далеко від дому і ті, хто мужньо долав виклики часу в умовах окупації. Війна роз’єднала рідних, але навчила нас адаптації до стресових ситуацій, не опускати рук, боротися за перемогу та зміцнила віру в ЗСУ.
З нестримним бажанням повернутися додому та відновлювати рідне селище, за сотні кілометрів від Білозерки, живе сьогодні родина Олександра і Марії Кудрявченків.
До війни Марія займалася кондитерською справою, мала своїх постійних клієнтів та величезне бажання розвиватися далі. Жінка була щасливою у своїй справі, а також як мама двох талановитих діток та кохана дружина.
Найдорожче сьогодні залишилося з нею, але війна забрала у білозерчанки можливість жити і працювати вдома. З 24 лютого Маша забула, що таке спокійний сон. Часто вночі вона згадує той день, коли почалася війна, як у паніці готували підвал, закуповували продукти, а потім намагалися хоч якось допомогти односельцям.
«Пам’ятаю, як в перші дні окупації в Білозерці почалися проблеми з доставкою хліба, – згадує Маша, – Ми з чоловіком вирішили пекти його для односельців і роздавати безкоштовно. Проте зрозуміло, що задовольнити потреби усіх бажаючих ми фізично не могли. І для мене це було дуже важко морально».
Емоційно пригнічувало не тільки те, що неможливо було вільно купити продукти, а й постійний страх через присутність у селищі російських військових, коли тебе обшукували на блок-постах, могли зайти до будинку і нишпорити по усім закуткам. І ти нічого не можеш з цим вдіяти, адже в руках ворога була зброя. Ще більше шокували новини про викрадення і катування односельців.
«В якийсь момент ми з чоловіком зрозуміли, що у Білозерці стає дуже небезпечно для дітей, тож вирішили виїжджати. Щоправда навіть не знали, куди саме їхати…», – згадує Марія.
Найважче в момент виїзду для жінки було залишити маму, яка категорично відмовилася евакуюватися. Ненька заспокоювала рідних, мовляв, це ненадовго, скоро прийдуть наші і все буде добре.
На початку квітня Кудрявченки виїхали з Білозерки до Чернівців. Це місто обрав син, який дуже хотів кататися у сучасному скейт-парку, саме такий функціонував у Чернівцях. Батьки були не проти, їм дуже хотілося хоч якось порадувати дітей.
Родина оселилася у гуртожитку, адже ціни на оренду квартири там захмарні, та ще й платити потрібно на три місяці вперед. Олександр та Марія відразу знайшли роботу. Чоловік пішов працювати в автомайстерню, а дружина – у пекарню.
«Нібито все було норм. Діти – в безпеці, ми – з житлом та роботою, – ділиться Маша, – Але морально було дуже важко, особливо через маму, яка залишилася в окупації».
Марії дуже хотілося зробити свій внесок у наближення перемоги, тож вона почала збирати кошти для ЗСУ. Завдяки підтримці однодумців білозерчанка зуміла закупити і передати нашим бійцям бронежилети, розгрузки, чоботи, одяг, білизну. В посилки на фронт не забувала покласти і власноруч випечені пряники.
Волонтерство і робота у пекарні відволікали її вдень, але вночі Маша знову і знову плакала за домом. За рідною Білозеркою страшенно сумували і діти. Які б там поради не давали психологи, пережити розлуку з рідним краєм дуже складно.
Після звільнення правобережжя Херсонщини настрій в родині покращився. І хоч вони розуміють, що повертатися ще зарано, все ж потрохи збирають валізи.
«Я полюбила Чернівці, ми тут знайшли друзів, маємо хороший колектив на роботі, відчуваємо підтримку місцевих мешканців, але наш дім – Білозерка. Ми розуміємо, що після війни нас чекають непрості часи, але ми готові відбудовувати і розвивати наше селище.
Глибоко вдячні всім батькам, які мужньо витримали окупацію і чекають на повернення своїх дітей. Рідненькі наші, ми обов’язково повернемося», – ділиться Марія.
Наталія Свирида
