“Мамо, як ти це зрозуміла, що це я?” Микола Щербина з Приозерного вперше розповів про повернення з російського полону

— Колічка!

— Мамо… Я ще й слова не сказав! Як ти ти знаєш, що це я?

— Знаю, синку, знаю…

Та перша розмова тривала лише кілька хвилин. Після трьох з половиною років російського полону 24-річний житель Приозерного Микола Щербина вперше почув мамин голос уже з української землі.

Навіть крізь відстань Валентина впізнала б його серед тисяч інших — по інтонації, подиху, короткій паузі перед словами. А він, виснажений полоном, почув у слухавці те, з чим тримався усі ці роки, — мамине тепло і впевненність, що дочекаються.

11 квітня 2026 року Миколу — цивільного полоненного, якого росіяни утримували понад три роки, — повернули під час обміну.

Та перед тим була невідомость, десятки зірваних надій і страх знову почути “обміну не буде”.

За два дні до повернення сина Валентині Щербині телефонували шахраї з російського номера й вимагали 10 тисяч доларів, обіцяючи “допомогти” із обміном. А Коля навіть дорогою до літака до кінця не вірив, що цього разу справді їде додому. Але тепер він вдома. Худий, зі шрамами на ногах і втомленим поглядом. Микола не любить багато говорити про пережите. А Валентина не хоче мучити сина болючими запитаннями.

Та для журналістів сайту “Білозерка.Інфо” вони вперше погодилися розповісти про те, через що довелося пройти.

“Це були такі почуття… і радість, і разом із тим сумнів. Правда чи ні?”

Разом із товаришем Олександром Миколу викрали 14 листопада 2022 року. Того вечора до будинку, де мешкали хлопці, прийшли силовики окупаційного підрозділу “Рапіра”. Із чорними мішками на головах їх повезли у невідомому напрямку. Невдовзі бабусі Миколи сказали, що хлопці мають пройти “фільтрацію”. Але згодом повідомили: онука вивезли до Криму і він уже не повернеться.

Насправді ж після Криму Миколу та Олександра повезли до Росії. Їх утримували у Волгоградській області — у Камишині, в СІЗО №2. Про це лише згодом мама Миколи Валентина дізналася від звільнених полонених.

За два дні до обміну Валентині зателефонували з російського номера. Сказали: син може потрапити на обмін, але для цього потрібно переказати 10 тисяч доларів.

— Я одразу зрозуміла, що це шахраї. Знала, що вони таке роблять із сім’ями полонених. Тому передала все слідчому, — каже жінка.

А вже 10 квітня їй підтвердили: семеро цивільних готуються до обміну, серед них — Микола.

— Це були такі почуття… і радість, і разом із тим сумнів: правда чи ні?

11 квітня о 13:00 надійшло офіційне сповіщення від Координаційного штабу: Миколу обміняли.

У той момент Валентина з чоловіком Анатолієм були в Миколаєві.

— Прийшло сповіщення в “Дії”, а потім подзвонив Коля. Я одразу закричала в трубку: “Колічка!” А він каже: “Мамо… звідки ти знаєш, що це я?” А я кажу: “Знаю, знаю…” — розповідає Валентина.

Потім був короткий відеодзвінок.

— Три з половиною роки полону… Дуже худий… Погляд такий втомлений і наче розгублений…

Того ж дня Валентина з чоловіком помчали до Києва.

— Ми були біля нього вже вранці. Часу мали небагато. Коля постійно кудись ходив — документи, лікарі, огляди. Але ми раділи кожній хвилині поруч. Говорили про якісь прості речі. Я спеціально не чіпала тему полону. Розуміла: якщо захоче — сам усе розповість.

До Миколи тоді приїхали друзі, волонтери, хлопці, яких звільнили раніше.

— Найдужче мені хотілося просто обійняти сина, поцілувати і нікуди не відпускати, — тихо каже Валентина.

За роки боротьби жінка стала активною учасницею об’єднання “Цивільні в полоні”. Разом із представниками організації вона двічі їздила до Рима — у вересні 2025-го та в лютому 2026 року.

— Ми мали аудієнцію у Папи Римського. І я хочу сказати: вплив третьої сторони дуже важливий. А ще важливі акції та розголос. Для цивільних це має велике значення, бо допомагає в пошуках і поверненні.

 “Я знав: мама не буде сидіти просто так”

Сам Микола про полон говорить спокійно. Наче досі звикає до всього пережитого і до того, що тепер про це можна говорити вголос.

Після викрадення хлопців повезли до Генічеська — у пансіонат “Прибой”.

— Нас розвели по окремих будиночках. Допитували, знімали на відео. Там ми пробули 14 днів.

Потім уночі Миколу вивели співробітники ФСБ.

— Повідомили, що в моєму телефоні знайшли фото місць, куди я переміщувався. Під зброєю сказали, що ведуть на розстріл. Я вже змирився…

Згодом їх повезли до Севастополя.

— Там нам говорили, що це пункт обміну і нас будуть міняти. Усіх було десь 70, дуже багато військових із Херсонщини. У Криму в мене було два допити, але ще більш-менш спокійних…

10 січня замість обіцяного обміну всіх вивезли до Волгоградської області — у Камишин, в СІЗО №2.

— Отам уже почалися справжні допити і тортури. Шокери, собаки, побиття… — говорить Микола.

Полоненим забороняли майже все.

— Не можна було ходити, вставати, сідати. Ми співали російський гімн, “Катюшу”, “Я русский”. За відмову — жорстоке побиття. Шість разів на день робили так звану «зарядку».

Після приїзду Червоного Хреста умови трохи змінилися.

— Нам дали одну книгу на всю камеру. “Зарядку” стали робити вже три рази, а не шість.

У різний час Микола сидів у камерах по чотири, десять, шістнадцять і двадцять людей.

— Постійно когось переводили, пересаджували, приходили нові люди.

У 2025 році через критичну втрату ваги хлопця перевели в іншу камеру і трохи покращили харчування.

— Давали молоко, масло, яйце. Я і так худий був, а там ще кілограмів десять скинув.

Писати листи теж було небезпечно.

— Коли приїхали представники Червоного Хреста, нам запропонували написати листи. Але одразу сказали: якщо не хочете — не пишіть. Ми зрозуміли, чому вони це говорять. Від конвоїрів почули: хто напише — буде покараний.

Жодної звістки від рідних Микола так і не отримав.

— Але я знав: мама не буде сидіти просто так. Вона мене шукає.

“Я до останнього сумнівався. Навіть коли сідав у літак”

Навіть дорогою на обмін Микола не вірив, що це справді кінець полону. У 2025 році його вже готували до обміну: видали форму, внесли у списки. Але за кілька днів сказали, що нікого міняти не будуть. Подібна ситуація повторилася й у серпні того ж року. Тому у квітні 2026-го він боявся повірити у звільнення навіть тоді, коли його вже везли на обмін. Уже перед самим виїздом начальник СІЗО помітив синці на руках Миколи.

— Каже: “Ой, у нього лікті сині. Мабуть, не будемо міняти”. Я не витримав: “Я дуже хочу додому!” Тоді він відповів: “Ну придумуй, де ті синці отримав — об ліжко вдарився чи впав”.

Коли полонених везли в автозаку і була перша зупинка, вони почули сирени й сигнали автівок СІЗО.

— Ми думали, що нас везуть в інше СІЗО, а до нас просто підсаджують хлопців з інших тюрем. І навіть в аеропорту росіяни між собою говорили про якісь проблеми з документами, і що нас доведеться повертати. Але потім їм щось передали — і нас таки посадили в літак.

Та навіть тоді Микола не міг до кінця повірити, що все позаду.

— Тому я до останнього сумнівався. Навіть коли сідав у літак.

Після звільнення Микола передав звістки десяткам родин.

— Я привіз інформацію для багатьох рідних хлопців, із ким сидів. Так само, як свого часу хлопці з моєї камери, яких обміняли раніше, розповіли про мене моїй мамі.

“Вже дорослий”

30 квітня у Миколи завершився період реабілітації, і він повернувся додому. Валентина каже: полон дуже змінив сина.

— Він став доросліший. По-іншому мислить, по-іншому дивиться на життя. Але психологічно не зламався.

Фізичне здоров’я, додає жінка, підірване.

— Треба лікувати ноги. Вони у ранах та шрамах.

Після повернення почалися й інші труднощі — документи, військкомат, поліція, СБУ, банки.

— Це теж впливає морально.

Через нетипову активність банк навіть заблокував картку Миколи — після того, як друзі почали переказувати йому гроші.

— Нам пообіцяли, що скоро розблокують. Чекаємо, — каже Валентина.

Жінку досі болить й інше:

— Мене вразило, що при огляді написали: “Стан задовільний”. Хоча він був увесь у синцях.

Валентина говорить: звикати до життя після полону сину непросто.

— Тут уже інша реальність. Його забрали, коли була окупація. А зараз — дрони, артилерія, постійна небезпека.

Та попри все Микола вже думає про майбутнє. Ще у полоні він виплекав мрію: після повернення відкрити власну маленьку пекарню, де пектимуть і продаватимуть млинці.

— Друг, якого обміняли раніше, вже відкрив міні-пекарню в Одесі. Обіцяв допомогти. Я трохи розбираюся в торгівлі, навчався на товарознавця. Хочу спробувати. Може, у Миколаєві. А може, у Вінниці. Я там трохи жив до війни, і мені дуже сподобалося це місто.

Удома йому досі незвично. Але дім є дім, і до свого звикаєш швидко. А Валентина тепер міцно обіймає сина і дивиться на слова, вибиті на її татуюванні: “Я покладу своє життя на вівтар твоєї долі, синку”.

Тепер він поруч. Попереду ще адаптація, лікування і вирішення багатьох проблем. Але найважливіше — вони разом, він удома.

Ірина Квітка