Маленький Мишко мріє про повернення на Херсонщину

0
204

Михайлик щодня годує синичок: кладе на зовнішнє підвіконня шматочки хліба і спостерігає потім за своїми «гостями». Інколи ухопити хлібця, поміж синичок, залітають горобчики. Це дуже тішить дитину, він радісно сміється і намагається розповісти про це мамі. Марія дивиться на дитину, але думки неньки далеко від цього вікна. У такі хвилини в свідомості однією миттю пролітає все її життя…

Від дитячої мрії – до реалій війни
З самого дитинства Марія Мележик дуже любила танцювати. Мала багато друзів, з якими завжди було легко знайти заняття для душі.

“Ми з друзями ніколи не сумували. У нас було багато розваг: гуляли влітку в козаки-розбійники, обливалки, в лова, схованки, класики, а взимку на катались на ковзанці… Дуже шкода, що зараз діти стороняться один одного і живуть лише інтернетом”, – Марії також хотілося б, щоб її син ріс жвавим та енергійним.

Після закінчення школи вона вступила до Херсонського училища культури. Вибір був свідомим.

«Ще в дитинстві знала, що буду танцювати, іншої професії навіть не уявляла. Мені дуже до вподоби музика та фізичні навантаження. Я цим живу! У шкільні роки я виступала на різних конкурсах, фестивалях, як в Україні, так і за кордоном. За спеціальністю працюю вже 12 років», – ділиться хореограф.

Марія була щасливою у своїй професії, насолоджувалася материнством та розміреним життям у рідних Комишанах. Проте радість мирного існування поряд із близькими та друзями забрала війна…
Родина Марії важко сприйняла звістку про вороже вторгнення. Сподівалися, що війна ненадовго. Мужньо витримала важкі часи окупації. Проте після звільнення правобережної частини Херсонщини жінка зрозуміла, що ворог так швидко не залишить українців у спокої. Тому молода матуся прийняла рішення про виїзд із Комишан, тим паче, сину треба було йти до школи.

Свідомий вибір
Рік тому Марія з Мишком виїхали на Вінниччину. Жінка свідомо обрала Україну, хоча була можливість жити в Європі. Знайшовши невеличку квартиру, мама з сином почали обживатися. Жінка не скаржилася місцевим, бо вважала, що чуже горе нікому не потрібне. Обмежуючи себе у багатьох речах, найбільше боялася, що дитина відчує на собі негативні сторони статусу біженця.

“Мене лякало те, що Михайлика могли образити діти, з якими він почав спілкуватися… Дякувати Богу, у сина унікальна комунікабельність, завдяки якій у нього з’явилися нові, гарні друзі. Страшно опинитися в умовах, які неможливо змінити. Важко виживати, не знаючи на що сподіватися і не маючи на кого «спертися». Розраховувала на саму себе”, – ділиться Марія.

Сидіти журитися – це не про нашу героїню. Трохи адаптувавшись на новому місці, жінка з’ясувала все, що може стати їй у нагоді. Привітна та доброзичлива Марія потоваришувала з багатьма місцевими мешканцями та навіть зуміла знайти роботу за фахом. Жінка веде заняття дитячої хореографічної групи та працює з дорослим колективом, для якого проводить тренування з фітнесу. Улюблена справа допомагає їй як морально, так і матеріально. Невеличкі заощадження навіть дали змогу показати сину столицю нашої держави. Восени вони відвідали визначні місця у Києві.

Життя з надією
Матуся намагалася оберігати дитину від впливу війни, проте Мишко все одно помітно змінився, як і всі, хто був в окупації. Хлопчик тривалий час не міг звикнути, що після звільнення можна підходити і вітатись з військовими та не боятись їх…
Попри кардинальну зміну життя, Марія згладжує гострі відчуття, які виникають у її маленького сина і разом з ним будує помірні плани на майбутнє, коли повернуться додому.

“На чужині дитині спочатку було важко, але адаптаційний період пройшов і зараз він вже звик. Проте Мишко все одно, майже кожен день, збирається додому і мріє, що коли виросте – стане військовим і буде захищати Херсон. А я хочу, щоб все скінчилось і щоб наші хлопці, нарешті, вийшли живими та здоровими з окопів і повернулись до своїх родин…”, – говорить Марія.

З самого початку війни до цього часу вона активно донатить на ЗСУ, часто відправляє посилки знайомим, які захищають нас на фронті. Ця неймовірна молода жінка знаходить сили пережити біду, яка прийшла на нашу землю, самостійно виховує сина і наближає довгоочікувану перемогу, як тільки може. Вона не вважає себе «біженкою», тому що знає, що скоро повернеться додому, що неодмінно Україна переможе і життя її дитини буде щасливим і безпечним. А поки, такі, як Марія та її син, – люди, що тимчасово знаходяться під захистом держави. Головне – не втрачати надію і робити все можливе для Перемоги!
Олена Бутковська

 

ОСТАВЬТЕ ОТВЕТ

Пожалуйста, введите ваш комментарий!
пожалуйста, введите ваше имя здесь