Герої підпільного фронту. Сьогодні мало хто знає їхні імена, хоча ці сміливці щодня ризикують власним життям заради своєї Батьківщини. Звільнення рідного краю вони наближають на рівні з українськими військовими.
В історію Чорнобаївки обов’язково увійде ім’я Івана Буцана, який з перших днів війни активно співпрацював із ЗСУ. Успішно виконані бойові завдання наших воїнів на південному напрямку – частина його заслуг. Проте відчути дух свободи у рідному селі та дочекатися світлої звістки чоловіку не вдалося. У червні минулого року окупанти вбили Івана біля батьківської хати…
«В той вечір до нашого двору під’їхали російські військові. Ваня в той момент сидів на вулиці біля забору та розмовляв по телефону із колегою, – згадує трагічний день мама підпільника Катерина Павлівна, – Що йому сказали окупанти, ніхто не знає. Та чи говорили взагалі, чи просто почали бити?.. В якийсь момент пролунали два постріли».
Коли рідні вибігли на вулицю, Іван лежав навпроти їхнього подвір’я. Нелюди поцілили йому в голову. На момент приїзду швидкої чоловік був ще живий. Проте після операції, 26 червня 2022 року о 3.22, серце Івана зупинилося.
Зі смертю сина життя Катерини Павлівни спорожніло, адже він був її надією та опорою. Ще 17 років тому жінка втратила чоловіка. Хлопцеві довелося рано подорослішати та взяти на себе усю відповідальність за маму та старшу сестру. Не зважаючи на доволі юний вік, він чудово впорався з цим завданням.
«У нашому будинку майже все було зроблено його руками. Ваня був просто золотою дитиною. Завжди на позитиві, нікому ні в чому не відмовляв. Мав хорошу роботу, був дуже відповідальним та щиро любив рідну Чорнобаївку», – говорить Катерина Павлівна.
Саме ця любов коштувала йому життя. Жінка знала, що син співпрацює з українськими військовими, але жодних подробиць він їй не розповідав.
Як розповідає Катерина Павлівна, у березні минулого року син став свідком вбивства односельців у Чорнобаївці. Російські військові посеред білого дня прямо на вулиці розстріляли двох молодих чоловіків. З тих пір Іван люто зненавидів ворога і дав собі клятву, що робитиме все від нього залежне, аби очистити рідну землю від окупантів.
«Ми часто їздили до Херсону, де він зустрічався з іншими підпільниками. Я завжди сідала у машину разом із ним, на блок-постах ми говорили, що їдемо у місто за продуктами чи в лікарню. Дуже переживала за Ваню, адже знала, що вороги були не лише серед чужинців, а й поміж місцевих…», – ділиться Катерина Павлівна.
«Мамзелька моя, не переживай, все буде добре. Спочатку виженемо ворога, а потім я добиватимусь, щоб покарали всіх чорнобаївських зрадників», – часто говорив мамі Іван. Жінка впевнена, що у смерті сина винні саме місцеві колаборанти. І найстрашніше те, що останні продовжують жити у Чорнобаївці донині.
Після смерті сина Катерина Павлівна із донькою виїхали на Київщину, адже залишатися у Чорнобаївці було для них смертельно небезпечно. У грудні минулого року, після деокупації правобережної Херсонщини, вони повернулися додому. А в лютому в їхню оселю поцілив ворожий снаряд. На щастя, жінки залишилися неушкодженими. Знайомі родини впевнені, що ціль окупантів була не випадковою…
Сьогодні мешканці звільненої Чорнобаївки поступово повертаються до звичного життя, проте воно вже ніколи не стане таким для Катерини Павлівни. Її дорогому Вані назавжди залишиться 36…
Ніхто не в змозі повернути матері сина, але ми повинні пам’ятати про тих, хто віддав за нашу свободу найдорожче. Наші підпільники – справжні Герої, які заслуговують на визнання свого подвигу на рівні держави.