Ловець дронів і “Ждуни” – реальність Херсонців постійно трансформується

Я думаю про дрони. Ну а про що ще може думати жінка у розквіті сил?

Клята війна…

Дивно влаштована людина, правда ж? Вона придумує щось, щоб піднятися над землею, побачити світ згори, зазирнути туди, куди ногами не дійдеш, привезти ліки туди, де немає дороги. А потім та сама придумка раптом стає зброєю. Це я так розмірковувала…

Хоча, якщо чесно, історія дронів почалася зовсім не так романтично, як мені хотілося б її уявляти. Я погуглила. Перші безпілотні літальні апарати з’явилися ще під час Першої світової війни, і вже тоді їх розглядали як спосіб доставити зброю до цілі без людини на борту.

Але потім у дронів з’явилося зовсім інше життя. Їх краще життя, як на мене. Знімати природу. Шукати людей. Допомагати рятувальникам. Дивитися за пожежами. Обстежувати зруйновані будинки. Доставляти медикаменти у важкодоступні місця. Літати над горами, морем, лісами. Показувати людині світ очима птаха…

Згадую свого племінника. Колись, років, мабуть, з десяток тому, я купила йому маленький вертольотик на пульті. З камерою. Він літав по кімнатах будинку і знімав, хто чим займається. А на пульті можна було бачити маленьке зображення того, що бачить вертоліт. Якість була – піпець яка жахлива. Але ж емоціі!!!

Ми сиділи собі, займалися своїми справами, а над вухом раптом починало: ж-ж-ж-ж-ж… Ми піднімали голову. І усміхалися. Не тому, що вертоліт був особливо смішний. А тому, що знали: десь там, за пультом, дитина дивиться на нас своїми очима через цю маленьку літаючу машинку.

Для нас це була забавка. Технологічне диво. Для мого чоловіка – мрія дитинства, яка втілилась у племіннику. Маленька іграшка, яка навчилася літати.

І тепер я чую над головою: ж-ж-ж-ж-ж… А ніііі, моє обличчя вже не складається в посмішку. Мені хочеться ЗНИКНУТИ! Просто перестати бути. Стати невидимою.

От чому люди досі не придумали плащ-невидимку? Можна віднестися до цього посерйозніші, панове інженери, фізики, хіміки? Ми ж дивним чином навчилися здійснювати те, що колись здавалося неможливим. Килим-літак став літаком. Скатертина-самобранка – доставкою їжі, ресторанами, холодильниками, повними полиць. Чарівне яблучко на тарілочці, яке показувало світ, сьогодні, мабуть, виглядало б як смартфон. Чарівне дзеркало стало екраном. Семимильні чоботи – літаками, потягами, автомобілями. Ми навіть навчилися літати над водою.

Ми майже все з казок витягли в реальність. Крім, мабуть, одного. Плащ-невидимка, ти де? Бо ти нам тут на Херсонщині дуже потрібен.

Бо колись, коли над головою дзижчало щось літаюче, ми піднімали голову. Тепер ми опускаємо її, ховаючи шию у плечі.

Ми постійно прислухаємося до затемніння у очах. Ми вчимося розрізняти звуки неба так, як колись люди розрізняли голоси птахів. Це вже не просто слух. Це окремий орган виживання, це наша зброя для захисту.  Ми скануємо небо коли прокидаємося і навіть коли спимо. Постійно. Коли виходиш з дому і біжиш вулицею, частина уваги твоєї залишається десь нагорі, інша мониторить небезпеку з боків і частина – дивиться під ноги. Бо, як кажуть у народі: вічно ти у щось вступиш… В нашому випадку, ти не просто забруднишся, а можеш розлетітися на атоми…

Очі дивляться вперед і боковим кутом – все навколо під контролем. А слух направлений угору. І трохи прислухається до “виходів”. Ми знаємо, що найчастіше чекати біди треба з неба.

Від недавно дедалі частіше доводиться дивитися ще й на узбіччя. У Херсоні для цього явища є страшне слово для місцевих – “ждун”. Він, падло,  може лежати в траві. На узбіччі. За кущем. Біля дороги. Може сидіти на даху. На паркані. 

Просто чекати.

Ви тільки вдумайтеся, яка дуже точна назва – ждун. Він нічого не робить. Не біжить. Не кричить. Не попереджає. Просто чекає. І саме цим – він і страшний.

Ти можеш їхати дорогою, дивитися вперед, бачити знайомі дерева, знайомі паркани, знайомі будинки і захоплюватися пухкими облаками.

Одна секунда… ВИБУХ!!! Нічого не зрозуміло. Навіть злякатися не встигаєш. Метал перекручується і рветься на куски.  Колеса розірвало, як “Тузик грілку”. Радіатор стає купою металобрухту. Скло летить усередину салону прямо в твоє напружене тіло…

Іноді від автівки залишається просто її перекручений скелет. А від людини – рештки. Комусь щастить. Везунчики. Вибираються з цієї пастки смерті. Ну як вибираются? Я переконана, що без янгола-охоронця або якоїсь вищої сили тут явно не обійшлося. І довго дивишся на власні руки, не розуміючи, як вони досі на місці. Бо вчора ти бачила як хтось просто перестав  бути.

Ждун страшний ще і тому, що ти можеш його не бачити. Він ніяк не попереджає про себе звуком, на який ти звик орієнтуватися (не дай Боже придумають – беззвучні) Він “загорає” десь там, у траві, на краю дороги, серед того самого красиво квітучого куща чи польової волошки, яка захоплювала вчора твій погляд.

І саме це змінює сприйняття простору. Раніше узбіччя було просто узбіччям. Імпровізованими самою природою – клумбами з різнотрав’я та польових квітів, а ще – лікарських трав.

Трава – як трава. Кущ – як кущ. Хащі, яких не торкалося коса жодного разу. Проте кожен метр дороги тепер для нас стає під питанням: чи можна тут їхати? Чи можна тут зупинитися? Чи можна тут пройти?

І ти вже не просто людина, яка йде вулицею. Ти людина-сканер: зверху-знизу, ліворуч-праворуч, по траєкторії, ще і ще…

Ти ідеш і знаєш:  абсолютної безпеки немає тут НІДЕ!

Весь інтернет переповнений порадами, як врятуватися від дрона. Що робити. Куди бігти. Як ховатися. Як маневрувати. Я читаю це іноді й думаю: шанси у мене наближаються до нуля, якщо раптом мій янгол відійде за кавою. Цікаво, що часто пишуть ці поради не військові, а люди, які, на мій погляд,  бачать дрон як явище.

А я живу серед дронів-ждунів. Бачила наслідки їхніх атак. Не в новинах через екран. Не на фотографіях. Не в якомусь відео з інтернету. Я проживаю цей досвід через власне життя, на власній шкурі, через тіло, як кажуть психологи.

І тому я дуже обережно ставлюся до красивих фраз про те, що від дрона можна врятуватися, якщо просто знати правильний алгоритм.

…Хотілося б, щоб це було так. Але війна не залишає людині правильного алгоритму. Та й якщо ти цього ніколи не робив, то не згадаєш в екстремальній ситуації – це має бути навиком, відточеним до автоматизму.

Іноді ти просто людина і опиняєшся в полі зору якогось доморощеного чикатила. Якщо він по той бік екрану вирішив, що саме ти його ціль, то ти опиняєшся в страшній ситуації, де інша людина отримує владу над твоїм життям. Де ти тепер елемент гри.

І я ніяк не можу прийняти це. Прийняти той факт, що хтось дав цій людині право вирішувати, жити мені чи ні? Чому хтось, кого я ніколи не бачила навіть може сидіти десь далеко, дивитися на екран і в одну мить визначити: ця людина житиме, а ця – ні?

Ми з мамою якось про це говорили. Вона сказала:

“Люди жорстокі. Ну як можна направити дрон на старого чоловіка, який котить свою сумку-кравчучку і виглядає як Горбун із казки? Ледве пересуває ноги. І він тобі що? Ціль? Хіба ти не бачиш, що то літня людина?”

Що тут відповіси… Як на це взагалі відповідати? Перед тобою, сука,  не танк. Не ракета. Не військова колона. Не якась абстрактна “ціль”. Перед тобою людина. Стара людина. З сумкою. З ходою равлика. Можливо, вона йде за хлібом. Можливо, до аптеки. Можливо, просто додому…

Мам, де ж дистанційне вбивство. Психологічно легше відсунути від себе відчуття, що ти – причина чиєїсь смерті. Відстань робить страшну річ: між натиском пальця і смертю ніби з’являється порожнеча, прірва.  Ти не бачиш людину перед собою, не чуєш її, не торкаєшся її життя. Ти бачиш лише екран і маленьку цятку. І психіці набагато легше переконати себе, що ти просто натиснув кнопку. Не вбив. Не позбавив когось життя.

Страшно, що цивільні люди не поводяться як військові. Вони вкрай рідко маневрують. Не атакують. Не ховаються за бронею. Вони повільно йдуть. Їдуть велосипедом. Котять самокат. Везуть дитину.

Який страшний моральний перекос: для людини внизу це її єдине життя; для людини за екраном це може бути кілька секунд роботи.

Дронар свідомо обирає цивільну особу, мирних жителів як мішень, переслідує її і повторює атаки. Чому? Я задаю собі це питання.

Може, він думає: “Це не людина. Це ворог”. Приналежність старого до категорії тих, хто “по ту лінію вогню” може повністю перекрити його індивідуальність.

А може, там у голові думки: “Вони всі за них”; “Вони допомагають ворогу”; “Вони заслуговують”.

Це вже не просто виконання наказу. Це створення моральної легенди, яка дозволяє самому собі пояснити насильство як правильне.

А ще, “попав до вовків – вий по-вовчи”. Якщо у війську жорстокість схвалюється, то людина може робити те, що в іншому середовищі вважала б немислимим. Особливо, якщо за це вона отримує “плюшки”: схвалення, статус, гроші, відчуття сили, приналежність до групи, відчуття “ми проти них”…

Найстрашніше завжди не технічне, а психологічне.

Сучасна зброя може виглядати як дитяча іграшка, може створювати величезну відстань між дією і її наслідком. Людина не стоїть поруч із тим, кого вбиває. Вона не бачить перед собою очі. Не відчуває запаху крові. Не чує крику на відстані витягнутої руки. Її руки не забруднюються кров’ю.

Вона ПРОСТО НАТИСКАЄ КНОПКУ. І все. Один рух пальця. Майже такий самий, як натиснути кнопку на пульті. Екран дуже легко перетворює живу людину на бездуховний об’єкт. На координату. На силует. На рухому ціль. На пікселі.

Це страшна властивість дистанційної війни.

Мабуть, не кожен оператор обов’язково байдужий чи не відчуває провини. Дослідження описують у операторів дронів емоційне виснаження, відсторонення, вигорання, посттравматичні симптоми й моральну травму. Але сама дистанція може змінювати психологічне сприйняття того, що відбувається.

Коли між твоєю рукою і смертю немає ножа, немає фізичного зіткнення, немає крові на руках – психіка отримує можливість відсунути відповідальність кудись убік.

“Я просто натиснув”. “Я просто виконав наказ”. “Я просто зробив свою роботу”. “Я просто побачив ціль на екрані”. “Я просто натиснув кнопку”. І це “просто” може бути страшнішим за будь-яке слово. Бо між пальцем і смертю раптом утворюється цілий психологічний темний коридор. Там можна заховати совість. Можна не бачити наслідків. Можна не знати, що сталося з тією людиною після натискання кнопки. Можна перетворити трагедію на картинку на екрані. Іноді людина морально вже відмовилася бачити іншу людину – і тоді це своєрідна гра.

Думаю про те, як важливо говорити змалечку про цінності, моральні норми, етику. Як важливо психоедукацію ввести в школі не окремою “годиною психології”, а такою ж природною частиною освіти, як читання чи математика, люди, можливо, виростали б трохи іншими.

Їх би з дитинства вчили помічати: “Що зараз відбувається зі мною? А що може відбуватися з іншою людиною?“

Вчили б не тільки рахувати, а й розпізнавати гнів, страх, сором, заздрість, біль. Не тільки відстоювати свою думку, а й витримувати чужу. Не тільки говорити “мені боляче”, а й чути, коли боляче іншому.

Можливо, тоді емпатія не сприймалася б як слабкість. Вона була б навичкою – такою самою, як уміння читати. Можливо, тоді емпатія не сприймалася б як слабкість. Вона була б навичкою – такою самою, як уміння читати. І, можливо, доросла людина, перш ніж натиснути кнопку, образити, принизити чи зруйнувати, хоча б на секунду змогла б подумати: “А  там – не цятка. Там людина. Така сама, як я”.

Бо емпатія – це не просто “пожалій іншого”.  Це не дозволити собі перестати бачити в іншому людину по ту сторону екрана. Чиюсь маму. Чийогось батька. Чийогось сина. Чиюсь дружину. Людину, яка, можливо, ще десять хвилин тому сварилася з кимось через якусь дурницю. Яка хотіла додому. Яка купила хліб. Яка несла додому гостинці. Яка планувала завтра. Яка просто хотіла жити.

Технологія допомагає операторам не бачити людину. Перед тобою силует чи точка. Точка не кричить. Піксель не має мами. Силует не має дітей. Координата не має планів на завтра. І саме тут оператор може обдурити сам себе. Не обов’язково перестати розуміти, що там людина. Іноді достатньо просто не дозволяти собі про це думати.

А от ждуни – не висвітлюються на екранах. Проте вони перетворюются на понівечені автомобілі серед порожньоі дороги, розкидані речі та уламки.І людей, які прийдуть додому тільки духами.  Або якщо вижила, тепер усе життя здригається від звуку над головою або хлопків.

ООН документує сотні загиблих і тисячі поранених цивільних від короткодистанційних дронових атак в Україні. У звітах окремо зазначається, що такі атаки вражали людей, які їхали автомобілями й автобусами, йшли пішки, їхали велосипедами, евакуювалися або надавали гуманітарну допомогу. Найбільше таких жертв фіксували саме в прифронтових районах, зокрема на Херсонщині.

А в червні 2026 року ООН зафіксувала найвищу з початку повномасштабного вторгнення місячну кількість цивільних жертв від короткодистанційних дронів у прифронтових районах: 89 загиблих і 588 поранених. У Херсонській області того місяця загинуло 18 цивільних і 236 були поранені внаслідок усіх видів атак.

Це суха статистика. За нею тисячі заплаканих очей і сиріт, каліцтв і травм, горя і розпачу, зруйновані родини і психологічні травми.

Ти просто можеш опинитися не там і не тоді. Меніі кажуть:

“Та ви просто знайте, як правильно поводитися при дроновій атаці”.

Ха, я просто хочу відповісти класично і дуже коротко, трьома буквами… Я знаю. Ми всі тут знаємо. Ми знаємо не тільки правила. Ми знаємо ціну помилки. Ми знаємо, як звучить всі різновиди дронів: “Мавік”, “Мавка”, ФПВ, ФПВішка, “Баба Яга”, “Ждун”, “Шахед”, “Герань”, “Ланцет”, “Орлан”, “Куб”, “Алігатор”, “Бомбер”, дрон-камікадзе, розвідник, пташка, пташка-камікадзе, коптер, квадрик, квадрокоптер, мультик .

Знаємо, як люди раптом замовкають посеред розмови. Знаємо, як усі одночасно піднімають очі. Знаємо, як змінюється обличчя людини. Знаємо, як тіло саме шукає, куди сховатися. Знаємо, як страшно, коли звук наближається. І знаємо, що іноді між життям і смертю може бути не твоя обережність. А рішення іншої людини.

І саме це я не можу прийняти.

Іду так розмірковуючи по Херсону І водночас бачу повсюди ці дивні “шторки”.

Колись схожі висіли на кухнях. Памятаєте? Дерев’яні бамбукові декоративні “висюльки” постукували одна об одну: Цок-цок-цок. Вони розділяли кухню і коридор. Тепер схожі шторки висять вздовж доріг, якщо є куди звернути: заправки, провулок, магазин, стоянка… Тільки тепер вони мають інше призначення. Довгі мотузки, звисаючи, погойдуються від вітру. Пливуть. Коливаються. Чіпляються за гілки. Десь заплутуються в проводах.

Здалеку вони мені нагадують ловців снів. Тільки це не ловець снів. Це ловець дронів. Наш херсонський ловець дронів. Він ловить не кошмари, які приходять уві сні. Він намагається зловити кошмар, який приходять із неба.

Це ж до чого треба було дійти людству, щоб дороги довелося накривати павутиною від неба?! Щоб дорога стала тунелем. Щоб шторка з кухні стала інженерною спорудою рятування від смерті. Щоб ловець снів перетворився на ловець дронів. Щоб дитяча іграшка стала зброєю. Щоб звук, від якого колись дитина сміялася, тепер змушував дорослу людину завмирати.

І все-таки я дуже хочу вірити, що історія не закінчується на цьому. Бо технологія – це круто, але це тільки інструмент. Людина вирішує, для чого його використовувати. Нехай дрон служить людству.

Ми хизуємося і пишаємося прогресом людства. А як же, які ми молодці: навчилися літати над водою, запускати супутники, керувати дроном через екран і бачити інший кінець світу одним натисканням пальця.

Справжній прогрес для людства буде тоді, коли ми нарешті навчимося не натискати ту кнопку і бачити в іншій людині ЖИТТЯ як найвищу цінність на землі.

Інна Корміленко

Цей матеріал став можливим за підтримки програми “Голоси України” / SAFE, що координується Європейським центром свободи преси та медіа спільно з Лабораторією журналістики суспільного інтересу. “Голоси України” / SAFE реалізується в рамках ініціативи Ганни Арендт за підтримки Федерального міністерства закордонних справ Німеччини. Програма не впливає на редакційну політику, а даний матеріал містить виключно погляди та інформацію, отриману редакцією.