Пн, 17 Лют 25
-1.5°C

Логіст на лінії вогню: історія херсонського перевізника, який рятує людей і тварин

Тетяна Мороз 19 Січня, 2025

Щодня, не зважаючи на небезпеку, він сідає за кермо. Його поїздки різняться за відстанню, призначенням, ціллю, але майже зажди вони пов’язані з великим ризиком.

І хоча Олександр Передерей стверджує, що не волонтер, бо бере за свою незвичну роботу гроші, він буквально рятує людей і тварин, вивозячи їх з-під обстрілів. Зв’язавшись із херсонцем, слухаємо бентежну історію про дороги війни, людські долі й небезпечну справу.

Коли Олександр Передерей починає розповідати про свою роботу, здається, він наче кидає виклик війні, цинічним дроновим атакам ворога та небезпеці, яка чатує на кожному метрі його маршрутів. А до повномасштабного вторгнення чоловік працював дилером великого цементного заводу, займаючись логістикою по усій Херсонській області.

Олександр – херсонець, хоча з особливим задоволенням розповідає про те, що його прізвище Передерій (таким воно було насправді) походить від давньої фамілії реєстрових козаків, які мешкали у селищі Білозьорка Запорізької області.

Тепер про той славний рід чоловік розповідає двом своїм синам, про яких з гордістю каже: виросли дуже розумними, бо дружина Еля ретельно займалася їх вихованням. Старший син Ілля – студент Київського національного університету внутрішніх справ, але вже працює секретарем судді, а допитливий десятирічний Ян із захватом слухає батька, втім, і сам може розповісти йому багато цікавого.

“Це війна. Щасти тобі, друже!”

“Як ми жити до війни? – дивується запитанню Олександр. – Звісно, щасливо! Працювали, подорожували, займалися спортом, будували плани… 24 лютого у моєї дружини день народження! Старший син мав бігти за квітами, а я о 5.30 пішов за машиною, щоб разом з Елею їхати на спортмайданчик, де ми тренувалися щоранку. Гул у небі мені здався незвичним. А потім зателефонувала кума із Нацгвардії й без жодних емоцій сказала: “Це війна. Щасти тобі, друже!” Ми зібрали речі, взяли наших тварин – трьох котів та вівчарку Маю, і поїхали у бік Миколаєва.  Я дуже хотів вивезти рідних. Думав, за кордон… Але того дня ми доїхали до Баштанки. Переночували, добу-другу ходили розбиті й шоковані, а потім мій старший син сказав: “Ми їдемо додому, у Херсон!№ І всі його підтримали. Так і вийшло, що сотні авто їхали від окупації, а ми назад … Але дістатися у Херсон тоді було вже непросто: кацапи наступали біля Снігурівки, ми мчали польовими дорогами, а в’їжджали через Білозерку…” – емоційно пригадує чоловік.

В окупованому місті Олександрові та його рідним жилося непросто. Одного разу, коли перевозив корм для тварин, він таки не розминувся з окупантами. Ще й необачно взяв свій основний телефон. Шість годин кацапи тримали його і під автоматами давили допитами. Але згодом відпустили, наче хтось відвів біду…

Дуже відверто і щиро розповідає він про день визволення, коли вони разом з батьком не знайшли у домі брата окупантів, які туди нахабно вселилися під час окупації, як йшов зі спортивного майданчика і читав СМС від друзів, як бачив над головою ракети, що летіли у біг ворога.

“Дорогою я зустрів знайомого бігуна, і він розповів, що росіяни завалили телевежу і підірвали Антонівський міст. Ми з дружиною пішли у центр міста. Біля кафе “Літо”, ну як зараз пам’ятаю, зустріли жінку із жовто-блакитним прапором. Тоді я витягнув з кишені свій прапор і ми кричали один одному: “Слава Україні! Героям Слава!” Це була така феєрія… Розвідників, які першими заходили у місто, люди мало не задушили в обіймах. А наступного дня я навіть сфотографувався з “Мадяром” … Але ілюзій не плекав. Розумів – будуть бити з Лівобережжя!” – розповідає наш співрозмовник.

Той безшабашний водій з вівчаркою

Так і почалася його нова небезпечна справа. На своєму великому автомобілі Toyota Highlander він почав вивозити людей, їхніх тварин, речі з населених пунктів Херсонщини.

Кіндійка, Антонівка, Шуменське, Дар’ївка, Білозерка…

Щоразу – нова подорож і нова історія тих, хто утікав від обстрілів, кого потрібно було вивести, врятувати, нагодувати, обігріти… Із кимось доводилося мандрувати до кордону, когось довозив на захід країни, а з іншими потрібно було проїхати якихось 20–30 кілометрів, але з нависаючими у небі дронами ці хвилини видавалося вічністю.

Олександр швидко призвичаївся. Він навчився вираховувати час і швидкість… Призначав зустрічі, давав клієнтам на збори в дорогу час з точністю до лічених секунд. У подорожах перевізника підтримували військові, бо і донині Олександр допомагає бійцям із логістикою, перевезеннями та іншим.

При цьому чоловік каже, що йому абсолютно немає різниці кого везти: людей, котів, собак… І зізнається: тварин жаліє ще більше, бо вони повністю безпорадні.

“Люди знають, чого чекати від інших, яку біду можуть принести їм кацапи, зрадники… А ось тварини… Вони ж до останнього подиху вірять людині!”, – упевнений перевізник.

Олександр розповідає, як важко пережив загибель своєї п’ятирічної вівчарки Маї. У кожну поїздку брав її з собою. Садив собаку на переднє сидіння і вирушав у дорогу.

“Вона була моїм ангелом-охоронцем. Її знала вся Херсонщина. Люди між собою нас так і називали  – “той обезшабашений водій з вівчаркою”.  Fpv-дрони, зазвичай, залітають ззаду, тому у цілях безпеки вона їздила тільки на передньому сидінні. Отак і вийшло: від дронів я її зберіг, а от від стресу, спричиненого вибухами, не зумів… У Маї було два інсульти. Другий вона не витримала. Помирала в муках. Але я до кінця був поряд і дивився у її сумні згасаючі очі. Я так хотів, щоб вона відчула: ми разом до кінця!” – зворушливо розповідає чоловік.

Він каже, що роботу перевізника знайшла для нього війна. Так невимушено склалося: спочатку вивіз одних знайомих, потім допоміг іншим. А далі почало працювати славнозвісне людське радіо.

“Я не волонтер, не проводжу збори, не збираю на пальне чи на ремонт. Мої перевезення коштують грошей. Але їжджу на таких швидкостях, що потрібно все частіше ремонтувати автомобіль. Дрон розганяється до 200 кілометрів за годину, тому менш як 150 не виходить… Буває, вдається зробити свою роботу за 15–30 хвилин, бо небезпека така, що по розбитих дорогах Херсонщини доводить просто летіти. Та й на збори людям даю лічені хвилини. По-іншому в селах, наближених до бойових дій, ніяк!” – каже Олександр.

“Пробачте, я забув вашу маму!”

Він пригадує чимало історій, в які потрапляв. Є і трагічні, і кумедні, але всі вони не від щасливого життя.

“Ситуації бувають різними. Ось сьогодні довелося вивозити дуже хвору бабусю з Антонівки. А буває, телефонують люди, які перебувають за кордоном чи на заході України. Просять купити та доставити батькам, що залишаються на Правобережній Херсонщині, речі та продукти. Якось одна жінка приїхала провідати в село батька. Я дав їй 15 хвилин. А потім у нас залишалися секунди на від’їзд, бо отримав повідомлення про небезпеку в небі. Людина кинула на заднє сидіння речі, і я помчав. Дістався Херсону, дивлюся, а моєї пасажирки в машині немає! Я її залишив, а у жінки, як на зло, не було телефону. Додзвонився до її доньки й кажу: “Пробачте, але я вашу маму забув!” Довелося їхати у небезпечну зону знову. Добре, що все обійшлося, і дорогою ми щиро посміялися з усього, що сталося. Я взагалі досить комунікабельна людина, умію слухати й можу допомогти не лише з перевезеннями. Якось вивозив вівчарку під Кривий Ріг, перелякана тварина усю дорогу скакала по салону… Добре, що я дружину взяв у ту бентежну і смішну подорож! Та за цей час чого лише не робив: і речі закупляв, і документи тваринам оформлював. А скільки поранених тварин довелося вивозити…”  – розповідає про роботу водій складних маршрутів.

Олександр говорить, що останнім часом співпрацює з херсонською волонтеркою Наталією Деркач, яка має притулок для тварин. Якось разом з нею йому довелося забирати з небезпеки 26 котів. Завантажили їх у підготовлених заздалегідь клітках тоді за лічені секунди! До Сергія Єрьоменка із Білозерки возив на госпіталізацію великого алабая, якого довелося в’язати, і поранену вівчарку з Шуменського… Але, каже, що найважче перевозити важких тварин – дуже хворих, з відірваними кінцівками, з побитими органами. Такими займається волонтерка Анна Кец, яка збирає гроші для перевезення та лікування тварин по всій Україні та Європі.

“Якось я віз собаку з абсцесом у Київ… Коли під’їжджав до столиці, почалася комендантська година. Звісно, мене зупиняли, але я показував бідну тварину, і військові пропускали далі. Я довіз її живою, та через три тижні дізнався: вона померла. Ще доставляв кота на Дніпро у хоспіс, тяжкий він був, з перебитими лапами…”

“На кожній дорозі в мене свій ангел-охоронець”

Перевізник каже, що вдома на нього завжди чекають троє його улюбленців – два котики й одна киця.

“Кішка в мене інвалід, у неї проблеми з суглобами, але я побачив її в групі у вайбері й забрав додому. Після смерті моєї вівчарки Маї я дуже сумую, але знаю: відчай, та ще у такий важкий час – то гріх. Тому в нашому домі вже з’явилося собаченя породи зонарної східнонімецької вівчарки, взяти яке порадив кінолог, що виховував Маю. Ми назвали малюка Моді, він чудовий!” – ділиться Олександр.

Чоловік стверджує, що дуже вірить у силу роду і допомогу предків, які наче охороняють його у кожній поїздці.

“На кожній дорозі у мене свій ангел-охоронець. Прошу рідних, щоб допомагали з небес. Якось з Дар’ївки до Херсону віз важкохвору бабусю… А уявляв свою, і звертався до неї… Навколо був рій дронів! Та почався туман, і ми проїхали!  Я вірю у Богів роду, це мене мій старший син призвичаїв, він багато читає і знає. Я все життя дякую своїй дружині за дітей та їх виховання!” – зізнається чоловік.

І що цікаво: Олександр вірить у числа. Каже, що вони мають велике значення у долі кожного.

“Ось дивіться: моя дружина народилася 24 лютого, номер моєї автівки 2402, при цьому, мені запропонували шість номерів, а я, не задумуючись, обрав цей.  Ба більше, й купив я авто 24 числа у 20-му році! Мені здається, що увесь Всесвіт – це один цифровий код”.

“То, може, Ви знаєте й цифру миру та перемоги?” – не втримуюся і запитую у цікавого співрозмовника.

“Знаю лише те, що війна не закінчиться, доки буде жити зло, доки путін сидітиме у кремлі. Число перемоги пишеться мужністю наших воїнів, яким я допомагаю, чим можу. І воно обов’язково буде. Я навіть вам зателефоную, коли це трапиться!” – усміхаючись, каже чоловік.

Вірю і чекаю на дзвінок з Херсона. Так хочеться жити на своїй землі, так хочеться вільно дихати у своєму домі!

Ірина Квітка

Тетяна Мороз

Статті автора