“Кожну нашу розмову я закінчувала словами: ми тебе любимо!” – спогад про електрика з Ромашкового, якого убив російський дрон

У селах правобережної Херсонщини щодня серце розбивається на уламки болю та неспокою. Та під смертельним свистом снарядів й тривожним гулом дронів залишаються люди, які вперто не хочуть їхати з дому. Поряд із ними працюють ті, хто дарує надію і не дають перемогти темряві війни. Таким у пам’яті односельців назавжди залишився електрик-волонтер Андрій Іващук із села Ромашкове Білозерської громади.

Невтомний оптиміст, він запалював світло не лише у домівках, а й у серцях односельців.

Третє грудня 2024 року… У той трагічний день Андрій Іващук разом із друзями-волонтерами вкотре вирушив на допомогу. Часу на ремонт було обмаль. Росіяни цинічно чатували за електриками! Дрон скинув бомбу біля нього… В Андрія, який до останнього тримав свій фронт, не було шансу на порятунок. Вибух… і не стало повного життя, щирого 44-річного чоловіка, батька і дідуся, людини, за якою ридає рідне село.

Журналісти сайту “Білозерка.Інфо” зв’язалися з колишньою дружиною Андрія Іващука Оленою, з якою вони виростили двох доньок, раділи двом онукам і, попри розлучення та відстань, зберегли теплі стосунки. Жінка знайшла у собі сили поділитися теплим спогадом про загиблого.

“Третього грудня нашому онукові Ренату виповнився рік. Напередодні ми з Андрієм та з доньками зідзвонювалися і списувалися у сімейному чаті. Вирішили ввечері вийти на відеозв’язок, і хоч таким чином відсвяткувати перший ювілей нашого малюка. Війна розкидала нас по світах. Я наразі в Італії, донька Даша з онучкою Емілією виїхали на Вінниччину, Маша з чоловіком та Ренатиком у Польщі”, – ділиться Олена.

До повномасштабної війни жінка з доньками проживали разом у приватному будинку в Білозерці. Андрій після розлучення перебрався ближче до мами – у Ромашкове. Купив там будинок, мав дружину. Проте нове життя ніколи не заважало йому допомагати дітям та онукам. Андрій дуже любив доньок, здається, він заради них ладен був зірку з неба дістати. Рідні втратили людину великого серця…

Жінка розповідає, як усі разом вони пережили окупацію, як двічі росіяни заходили в дім і один з них поклав на їхню оселю око. Сказав тоді: “Красивий будинок, добре, що ви тут не надовго!”.

“А чому це ненадовго? Це мій дім, я мріяла про нього пів життя! – не втрималася я… Андрій завжди був поруч – вивозив від небезпеки, допомагав нам й усім людям чим міг!” – згадує жінка.

Їхню бригаду в селі жартома так і називали – свята трійця. Руслан Данюк, Олег  Криничний і Андрій… Їм в усьому допомагала Оля Данюк, дружина Руслана, а з часом до хлопців приєднався ще один відчайдушний волонтер – Сірчишин. Разом вони лагодили електромережі, в окупацію через ворожі блокпости возили людям обіди, гуманітарку, хліб, молоко…

“Андрій був завзятим рибалкою та мисливцем. Тож росіяни не раз його перевіряли, а якось кілька годин протримали на допиті. Згодом він розповідав, як зав’язали очі й залякували, стріляючи у повітря. Хотіли зламати, а коли їм не вдалося вибити жодної інформації, просто викинули зв’язаного Андрія на дорозі біля Ромашкового. Але й після того він і хлопцями продовжував працювати як мураха. Під обстрілами, не шкодуючи здоров’я та життя!” – розповідає далі жінка.

Колишня дружина каже, що Андрій був дуже працьовитим. У свій час поїхав на заробітки до Росії. Та ненависна країна, постійна віддаль та розлука, й загубила їхню сім’ю.

Лише пів року тому родина пережила біду. Тетяні Миколаївні, мамі Андрія, яка попри розлучення залишилася для Олени рідною людиною, внаслідок обстрілу відірвало ногу. Дрон скинув вибухівку пенсіонерці  під ноги, прямо на порозі хати. Це був справжній шок для Андрія. Та згодом, опанувавши відчай, чоловік облаштував для мами на інвалідному візку всі комфортні умови для життя – переобладнав ванну, туалет, кухню.

 “Третього грудня моя свекруха вранці привітала правнука з Днем народження. А після обіду зателефонував мій брат, який тепер проживає у нашому домі у Білозерці, і запитав: “Це правда, що Андрія більше немає? Я почув, що група електриків потрапила під обстріл і загинув Андрій з Ромашкового, невже наш?” Я кричала у слухавку: “Не вірю!”. Зателефонувала Тетяні Миколаївні. Запитала, де Андрій. Вона бідолашна ще нічого не знала, лише відповіла, що він на роботі, лагодить світло, зв’язку немає…

Тоді я зв’язалася з Олею Данилюк, дружиною Руслана – електрика з бригади. Від неї й дізналась страшну правду. Оля розповіла, що її Руслана важко поранили, та дрон скинув вибухівку найближче до Андрія, його намагалися врятувати, але не довезли до лікарні… Далі ми гірко ридали разом з мамою… Свекруха щиросердно просила нічого не казати нашим донькам. Але я не змогла. Даша якраз приїхала до Маші у Польщу відсвяткувати іменини Ренатика. Я подумала: добре, що доньки разом і наважилася на дзвінок. Вони саме різали святковий торт….”, – ділиться Олена.

Тепер він буде ангелом-охоронцем для онука

Андрія Іващука поховали на кладовищі в Білозерці, поряд із батьком. Олена тепер бачить зміст свого життя у допомозі сім’ї загиблого, особливо його мамі, яка залишилася з молодшим сином.

“Я й подалася на ці заробітки, щоб допомогти родині. Не можу по-іншому, то хоч матеріально… Хата Тетяни Миколаївни побита, автівка Андрія теж. Його білий волонтерський бусик служив людям… Скільки планів він мав, як він мріяв про повернення додому донечок! Він був працьовитим, талановитим, дуже добре малював – з крихітного фото міг створити велику картину! А коли став старшим, захопився риболовлею, мисливством. Душа компанії, жартівник, винахідник, який із поламаної духовки зробив коптильню, облаштував на подвір’ї якийсь космічний гриль! А як смачно готував! Видивлявся по телевізору в кулінарних програмах нові рецепти й з любов’ю для нас куховарив… Мав золоті руки, міг відремонтувати будь-яку техніку. І знаєте, цей великий мужній чоловік дуже любив мультики! Мене у свій час це навіть трішки дратувало, а наші доні казали: “Мамо, ти не розумієш!”. Вони сідали поряд, обіймали батька й навіть дорослими передивлялися разом з ним мультфільми!” – із світлим сумом згадує Олена.

Мама Андрія нікому не дозволила приїздити на поховання. Сказала, раптом що станеться – не переживе.  І дійсно, під обстрілами навіть вшанувати чудову людину було складно.

“Лише закінчиться війна, першою примчу додому. Обніму свекрушеньку, відвідаю могилу Андрія. Здається, я не встигла подякувати йому за все. Він був найкращим батьком і найкращою людиною. Кожну нашу розмову я закінчувала словами: ми тебе любимо. І це правда! Його робота була величезним ризиком. Але, здається, для нього не існувало іншого вибору. Він і загинув, щоб інші мали світло. Хіба таке забувається?!” – емоційно запитує жінка…

Ірина Квітка