«Комусь треба тут бути»: історія Віталія Сінельникова, який пережив вісім місяців війни у Посад-Покровському

Вісім місяців життя під обстрілами, у селі, яке фактично опинилося на нулі. Поруч – російські війська, навколо – вибухи, зруйновані будинки, порожні вулиці та постійне очікування нового прильоту. Здавалося, пристосуватися до цих умов просто неможливо. Однак історії мешканців Херсонщини говорять про інше.

Серед них – Віталій Сінельников, який не виїхав із Посад-Покровського, коли більшість односельців покинули свої домівки, рятуючи життя. Чоловік доставляв тим, хто залишився воду, продукти, ліки, газові балони, допомагав військовим і сусідам, вивозив людей. Віталій неодноразово потрапляв під обстріли, був поранений, бачив, як окупанти руйнують село…

Про початок війни Віталій здогадався напередодні повномасштабного вторгнення.

«Увечері 23-го я прийшов до троюрідного брата, а в нього був увімкнутий російський телеканал. І там вони святкували день армії своєї. Замість вітань вони заспівали: “Вставай, страна огромная, вставай на смертный бой”. Я брату сказав: завтра буде війна», – згадує Віталій.

24 лютого 2022 року чоловік був на роботі. Перші вибухи пролунали вранці – били по військовому аеродрому в Миколаєві. Сирени й вибухи швидко дали зрозуміти: сталося найгірше.

«Готуйтесь… Кацапи будуть розбирати село на запчастини»

Перші тижні повномасштабного вторгнення для Посад-Покровського стали початком нового життя – життя, у якому звичні речі раптом втратили значення.

Село опинилося в сірій зоні. Російські війська наближалися, поруч точилися запеклі бої. Замість буденної сільської тиші – вибухи, постріли та гуркіт військової техніки.

У середині березня до Посад-Покровського зайшли військові 28-ї окремої механізованої бригади імені Лицарів Зимового Походу. Віталій поступово познайомився з багатьма захисниками, а згодом став для них людиною, на яку можна було покластися.

Один із військових, Ігор, тоді сказав йому: «Готуйтесь. Ми зайшли – кацапи будуть розбирати село на запчастини».

Невдовзі після цього почалися обстріли. Та, попри небезпеку, Віталій вирішив залишитися вдома.

«Спочатку було страшнувато – прильоти. Потім звикаєш трохи, втягуєшся», – говорить чоловік.

За його словами, організованої евакуації мешканців села фактично не було. Пізніше людей почали вивозити автобусом, але багато хто рятувався самотужки. У період активних бойових дій, з березня до листопада 2022 року, у Посад-Покровському залишалося 33 людини.

Російські позиції були зовсім поруч – приблизно за півтора кілометра від краю села. Віталій добре пам’ятає, як російські військові використовували зрошувальний канал як інженерну споруду та розміщували там танки й гаубиці. Українські військові, за його словами, діяли в умовах значної переваги противника в кількості боєприпасів. Водночас наші захисники намагалися створити для ворога враження, що українських сил більше, ніж було насправді.

Віталій згадує військових за позивними – Директор, Ворон, Х’юстон, Мудрий, Луч. Спочатку вони ставилися до нього з підозрою: для них було незрозуміло, чому цивільний чоловік залишається в селі, яке фактично перебуває на лінії бойових дій.

«Питають у мене: Віталій, а чого ти тут залишився? Я кажу: тут, по-перше, українські військові. Не кацапи. Я тут народився, хрестився. Причини не бачу виїжджати», – згадує Віталій.

Згодом між ними виникла довіра. Віталій почав допомагати військовим із продуктами, ліками, необхідними речами та навіть долучався до ротацій.

Сила людей

Життя цивільних у селі трималося на взаємодопомозі. В одному з районів села була свердловина. Військові зберегли насос, встановили генератор, і люди могли набирати воду. В інших частинах Посад-Покровського ситуація була складнішою – воду доводилося підвозили. Продуктами з місцевими, за словами Віталія Сінельникова, часто ділилися військові.

Надзвичайно важливою для виживання посад-покровців стала допомога місцевого волонтера Олега Долголуцького, який доставляв до села гуманітарну допомогу один-два рази на тиждень. Віталій завжди допомагав розвозити її односельцям. Іноді такі поїздки були буквально на межі життя і смерті.

Одного разу, коли вони з Олегом привезли гуманітарку, над ними завис російський розвідувальний дрон. Віталій зрозумів: часу майже немає.

«Кажу, Олег, зараз десь хвилини, півтори в нас є ще. І ото ми там викинули [допомогу]. Дядя Вася кричить: ще ящик треба. Кажу: Олег, давай тікаємо з цим ящиком. І ми вспіли втекти. А потім почався обстріл з артилерії», – говорить чоловік.

Віталій разом із товаришем їздив до Миколаєва, щоб доставляти мешканцям газові балони, ліки та інші необхідні речі. Газ був особливо важливим: люди боялися використовувати дрова, адже дим від печей міг видати їхнє місце російським військовим.

Місцеві активісти допомагали й пенсіонерам. Товариш Віталія, Володимир Міхеєв, оформлював людям пенсійні картки, адже багато хто раніше отримував виплати готівкою. Людей вивозили до банку, допомагали оформити документи та повернутися назад.

Усе це відбувалося під постійною загрозою російських обстрілів.

Найстрашніший день

Унаслідок бойових дій у Посад-Покровському було пошкоджено понад 95% об’єктів цивільної інфраструктури. Серед них – і будинок Віталія Сінельникова.

Мінометний обстріл спричинив вибухову хвилю, яка пройшла через оселю. Вікна і двері вилетіли, пошкодило дах. Однак найстрашнішим для чоловіка став авіаційний удар по селу.

Тоді одна з бомб влучила у школу та зруйнувала частину будівлі. Віталій у цей момент перебував в оселі сестри, розташованій неподалік від епіцентру удару.

«Як влучило – не почув ніхто. Просто отак, як свист протягу. Нема ні вікон, нічого, все позносило, довкола все розтрощене. Бомба впала десь метрів за 15 від нашого будинку», – ділиться Віталій.

На щастя, ніхто з людей тоді не постраждав. Після цього Віталій допоміг перевезти родичів до батьківської хати. Його двоюрідного брата, який мав інвалідність, згодом волонтери евакуювали о Миколаєва та допомогли влаштувати до лікарні.

Треба мати неабияку вдачу, щоб вижити в умовах зони бойових дій, коли смертельна загроза чатує на тебе на кожному кроці.

Під час обстрілу села «Градами» Віталій разом із Володимиром потрапили під удар. Один зі снарядів упав на бетонну плиту, і уламки від неї посікли чоловіків.

Шматки конструкції застрягли в руках Володимира та в спині Віталія. Медичної допомоги поруч не було, тож товариші рятували себе самі.

«Повиковирювали, самогоном пообливали та усе», – згадує він.

Однак вижити після ворожих атак пощастило не всім. Приблизно за тиждень до звільнення Херсона через російський обстріл загинув місцевий житель Володимир Черненко.

«Хороша була людина, добра, дуже його шкода», – згадує Віталій.  

11 листопада 2022 року українські військові звільнили Херсон, а невдовзі й усю правобережну частину області.

Віталій зустрів цей день без особливого здивування: військові вже розповідали, що росіяни залишають Херсон. За його словами, перед відступом окупанти ще намагалися створювати видимість своєї присутності, обстрілюючи українські позиції. Однак було вже зрозуміло: вони відходять.

Після восьми місяців у сірій зоні Посад-Покровське перетворилася на привид: розбиті будинки, понівечені дороги, порожні вулиці й майже жодних ознак колишнього життя. Однак Віталій навіть не замислювався про виїзд з рідного села. Причина для нього проста – це його земля.

«Я тут народився. Проживаю тут все своє життя. Тут могилки моїх і прадідів, і дідусів, і бабусь. Я вважаю, що комусь треба тут бути. Комусь треба прийти навіть на ті могилки. Ну як так? Якщо тут нікого не буде, це ж неправильно», – переконаний чоловік.

Люди, які залишаються сьогодні на Херсонщині, на думку Віталія, роблять важливий внесок у те, щоб українські міста й села жили. Водночас чоловік наголошує, що дітей із небезпечних територій все ж таки потрібно вивозити.

Перспектива – у поверненні молоді

Сьогодні Посад-Покровське поступово відновлюється, до населеного пункту потрохи повертаються люди, хоча безпекова ситуація тут залишається доволі складною.

Віталій Сінельников переконаний, що держава сьогодні має думати не лише про відбудову інфраструктури, а й про те, як заохотити людей повернутися. Особливо – молодь.

«Мрію, щоб, по-перше, закінчилася війна нашою перемогою. Не капітуляцією, а перемогою. Дай Бог, воно так все і буде. Ну і потихеньку, щоб з’їжджалися люди, щоб верталися», – щиро ділиться чоловік.

Історія Віталія Сінельникова – це не лише розповідь про мужність людини, яка вісім місяців жила під обстрілами у невеликому селі на Херсонщині. Це історія про людяність, яка не зникає навіть там, де війна щодня випробовує нас на міцність. Про людей, які діляться останнім хлібом, возять воду й ліки, підтримують сусідів і військових, рятують тих, хто потребує допомоги, і попри все тримаються за свою землю. Бо іноді вистояти – це не лише вижити самому, а й не залишити тих, хто поруч.

«Комусь треба тут бути» – для Віталія це не просто слова. Це його особистий вибір і відповідальність перед місцем, яке він називає домом.

Олександр Матюшенко