«Коли, як не сьогодні, жити це життя!» Спогад про Михайла Зайченка — загиблого захисника Херсонщини

Вони одружилися під час війни, у 2023-му. Тоді, у вільному Херсоні, де не стихала ворожа артилерія і в повітрі кружляли дрони, наречені поспіхом робили весільні фото і під звуки вибухів утікали в своє щастя. Майбутнє нічого їм не обіцяло. Ні миру, ні затишку. Але Аліна та Михайло мали найголовніше – абсолютну любов, сильну та бентежну водночас.

Оператора БпЛА, старшого матроса 196 батальйону 124 окремої бригади територіальної оборони Михайла Зайченка не стало 8 січня 2025 року.

Виконуючи бойове завдання, 31-річний воїн загинув під час ворожого обстрілу, залишивши для рідних сповнене відчаю та тривоги життя без найкращого сина, чоловіка та батька.

«Дивишся в очі, а бачиш душу!»

Михайло та Аліна познайомилися в день визволення Херсонщини, 11 листопада 2022 року. 18-річна дівчина, яка пережила окупацію, переховуючись від орків у батьківському домі, побігла разом з іншими односельцями до центру села. На вулицях її рідних Комишан було людно. Всі у захваті зустрічали визволителів, серед яких був і Михайло.

Спочатку воїн у балаклаві не надто привернув Алінину увагу, але раптом вона «зачепилася» за його очі – глибокі, синьо-блакитні. Потім вони зустрілися знову – в оселі спільних знайомих, куди дівчина забігала на кілька хвилин разом зі своєю тіткою.

«Це ж той хлопець з блакитними очима, упізнала? – просто запитала родичка і взялася вирішувати якісь свої справи. А ці двоє – мужній воїн та юна красуня – уже не відпускали один одного поглядами.
«Знаєте, які у нього очі! Дивишся в них, а бачиш душу! А у моїх, теж блакитних, Міша розгледів море, яке любив з дитинства!», – хвилюючись, пригадує ту щасливу мить дружина загиблого.

Михайло Зайченко родом із села Любимівка Каховського району Херсонської області. Населений пункт досі в окупації, але його родина ще задовго до війни переїхала до Високопілля, що у листопаді 2022 було звільнене від москальської навали. Батько – АТОвець, після служби на сході мав проблеми з серцем і помер до повномасштабної війни.

18-річна Аліна разом зі своїми батьками мешкала у Комишанах. Залишилася тут і в окупацію. Якось у призначений день запланувала виїхати, але рідні вчасно зупинили: тоді під Василівкою росіяни розстріляли колону цивільних.

Михайло завжди вважав, що йому пощастило захищати рідну Херсонщину, а коли зустрів тут свою долю, вирішив не зволікати з одруженням.

«Коли нас обсипали зерном, з неба летів фосфор!»

Уже за два тижні після зустрічі хлопець познайомився з Аліниними батьками, а на Новий рік, який зустрічав уже разом з її ріднею, здивував освідченням.

«Усі слухали промову президента, аж тут Міша став на одне коліно. «Ми один одного мало знаємо, але ж я бачу, яка ти хороша!.. І коли як не сьогодні жити це життя?!» – сказав тоді й протягнув мені обручку.

Ніхто, крім однієї Аліниної родички, яка подала йому букет квітів, і не здогадувався, що таке можливо. Я розуміла: усе справді швидко і неочікувано, та відмовити не могла. Бо коли ми познайомилися ближче, зрозуміла: він ще кращий, ніж я могла собі уявити!» – емоційно каже наша співрозмовниця.

Аліна одягнула весільну фату у 19. Вони одружилися 27 січня 2023 року.

Зранку того дня у Комишанах були обстріли, в селі загинула дівчина. Та відкладати було запізно, і закохані стали на весільний рушник.

Коли молодята виходили з хати й рідні, намагаючись дотриматися національних традицій, обсипали їх зерном та цукерками, з неба летів фосфор.

«Я підняла голову, і побачила як все горить. Здавалося, снаряди з фосфором падають прямісінько у наш двір, але ні, далі! Міша миттю посадив мене в автівку і ми поїхали до Херсонського РАЦСу. Там теж було гучно, тому усе робили максимально швидко – розписалися, сфотографувалися біля фабрики, де є цікава мальовнича стіна, і, звісно, поїхали на Площу Свободи, аби зробити ще кілька знімків».

Михайло поселився у домі молодої дружини. Щирий, людяний, позитивний, він одразу припав до душі її батькам та рідні. Після одруження у них було три щасливих дні. А далі військовослужбовець Зайченко поїхав на навчання до Миколаєва. Він уже встиг зарекомендувати себе як відмінний стрілець, і тепер освоював спеціальність оператора БпЛА.

«Кожну вільну хвилину Міша проводив з донечкою»

А далі – швидкі збори та бойові завдання, з яких завжди повертався до нової оселі.

«Це був Херсонський напрямок, тому Міша мав можливість бувати вдома. Заступав на позиції, та коли повертався, теж рідко відпочивав. Його важко було втримати без роботи: їздив по майстернях, разом з побратимами ремонтував на подвір’ї свої дрони, а, бувало, навіть після чергування, коли дізнавався про погіршення ситуації, вирушав на допомогу хлопцям. Часто розповідав мені про свою бойову роботу. Він був старшим в екіпажі, вчив працювати інших, але не раз зізнавався, що йому важко убивати. Навіть казав, що коли полем бігла собака, він облітав її дроном… Та захищати рідну землю від окупантів мав за свій чоловічий обов’язок. Говорив так: ми на війні, і все може статися… Головне – не опускати руки!» – розповідає дружина загиблого.

Зі світлим сумом Аліна згадує, як її чоловік побудував біля хати голубник і розвів там різні породи голубів. Спочатку їх було десять, а потім до сотні. Повертаючись після бойової роботи, він біг до птахів і запускав їх у небо. Годував маленьких голубенят, відпоював їх ліками з піпетки. Милувався декоративними курми, які подарував її батькам. А після закінчення війни мріяв жити біля річки, бо дуже любив рибалити. За короткий час їхнього щасливого життя він мав три відпустки, під час яких Аліна та Михайло гостювали у рідних та друзів, подорожували й складали плани на майбутнє. Попри військові дії в країні вони намагалися втекти від важкої реальності. Тепер такі спогади гріють і водночас тривожать Алінину душу.

20 жовтня 2023 року у молодого подружжя народилася донечка Емілія.

«Міша тоді швидко приїхав. Йому видали халат, кумедну шапочку, і він вперше взяв нашу дівчинку на руки. Попри біль після кесаревого розтину я відчувала безмежну радість, бо бачила його очі, в яких було стільки щастя! З пологового він забирав нас зі своїми побратимами, а 16 листопада ми похрестили Емілію в одній із Херсонських церков. Кожну вільну хвилину Міша проводив з донечкою, вставав до неї ночами, допомагав мені як тільки міг… І коли був на службі, завжди старався відповісти: в будь-якій ситуації, хоч виклик, хоч плюсик, та кидав…» – емоційно розповідає Аліна.

«Живу життя. Тут і зараз. Тепер – за двох!»

8 січня 2025 року о 8 ранку вони теж говорили телефоном. Емілія прихворіла, і Аліна радилася з чоловіком, як заспокоїти дитину.

Того ж дня о 20.30 вона скинула йому фото та відео донечки. Михайло побачив, але не відписав. Після 21 години він уже не виходив на зв’язок. Вона заспокоювала себе тим, що зайнятий і так траплялося вже не раз… Емілія була неспокійною, а молода дружина цілу ніч чекала на рятівний дзвінок коханого. Аліна мала телефон Мішиного побратима, втім, зізнається: подзвонити не наважилася….

Та до 5 ранку ладна була підняти на ноги увесь світ!

«9 січня 2025 року приїхав командир. Я бігла йому назустріч і думала про те, що з Мішою нічого страшного статися не могло. Він був пильним, обережним, досвідченим, а коли й потрапляв під обстріли, Господь завжди рятував від біди.

«Міші більше немає», – на цих словах час для мене зупинився. Я не вірила і не хотіла того чути! Але наступні дні занурили у страшну реальність…», – борячись зі сльозами, пригадує дружина загиблого захисника.

Невдовзі Аліна дізналася, що її чоловіка убив російський fpv-дрон. Він загинув під час виконання бойового завдання, до останнього подиху захищаючи Україну та своїх побратимів. Михайла Зайченка поховали в Миколаєві, на Алеї Слави Матвіївського кладовища.

Воркують на подвір’ї голуби, а Емілія, якій трохи більше як рік, просить зняти зі стіни портрет тата. І коли фото опиняється у її крихітних рученятах, ніжно його обіймає і цілує.

Дівчинка дуже схожа на свого батька. У неї такі ж блакитні очі, повні добра і любові…

«Ми прожили всього два роки, але це був найкращий період мого життя. У час війни знайшли один одного, створили сім’ю, зустріли хороших друзів і народили донечку. Скільки всього встигли і як швидко це все минуло!», – хвилюючись, каже молода жінка.

Знайти сили жити далі їй допомагає турбота про дитину і настанова чоловіка: що б не трапилося, не опускати руки. Він і сам був таким: за яку б справу не брався, завжди йшов до кінця.

«Міша мав добрий і впертий характер, любив долати перешкоди, був відповідальним…Це стосувалося всього – роботи, нашого життя і майбутнього. Його бойові товариші кажуть, що він мав неабияку сміливість та сильний дух. За це отримував державні нагороди, і тому став прикладом для інших.

А мені часто казав: не важливо, що подумають інші, головне, для себе знати, що зробив усе можливе. Тож, пам’ятаючи його поради, я не опускаю руки і живу життя. Тут і зараз, тепер – за двох! Повірте, робитиму усе, щоб зберегти пам’ять про мого чоловіка! Нещодавно створила петицію про присвоєння йому звання «Героя України» посмертно. І я пройду цей шлях до кінця!», – упевнено та з болем в душі, говорить Аліна Зайченко.

Підтримати петицію можна за посиланням.

Ірина Квітка