“Коли я варю мамин борщ, здається, що вона поруч”. Історія Антоніни Коваленко, життя якої забрала російська ракета

— Люди казали: “Так, як Михайлівна, ніхто не приготує”. А тепер… я теж варю її борщ. І він пахне мені мамою, – каже Олеся Логунова.

Вона досі точно не знає, у чому був той кулінарний секрет. Може, у великій кількості овочів: цибулі, моркви, літнього херсонського перцю й обов’язково – квасолі. А може, в тому, що її мама все робила з любов’ю.

Антоніна Коваленко двадцять років готувала для людей у кафе Миролюбівки. На весілля, дні народження, корпоративи, поминальні обіди. Зустрічала гостей усмішкою, пам’ятала, хто що любить, і ніколи не відмовляла в допомозі.

У Миролюбівці її називали наша Тоня, а молодші – тьотя Тонічка. У ніч на 13 грудня 2023 року російська ракета обірвала життя чудової людини. Антоніні Михайлівні було 63 роки. Та коли її донька Олеся згадує маму, вона не поспішає говорити про ту страшну грудневу ніч.

Спершу розповідає, якою вона була. Як любила людей. Як чекала доньку з роботи. Як приносила солодощі онукам. Як варила борщ, смак якого в Миролюбівці пам’ятають досі.

— Мама ніколи не робила людям боляче. Мабуть, тому, коли вони її згадують, у тих спогадах стільки світла, що мені не важко слухати, – зізнається Олеся й щиро розповідає історію жінки, яку любило все село.

“Мені все подобається, я люблю людей…“

За професією Антоніна Михайлівна була бухгалтеркою. Працювала в місцевому радгоспі, згодом — майстром на Херсонському заводі напівпровідників. Коли на підприємстві відкрили філію у Скадовську, її запросили працювати туди старшим майстром. Олеся поїхала разом із мамою.

У Скадовську Антоніна Михайлівна зустріла свого другого чоловіка, родом із Бехтер Голопристанського району. Родина переїхала й прожила там тринадцять років. Саме в Бехтерах народився молодший син Сергій. Коли життя з чоловіком не склалося, Антоніна Михайлівна разом із дітьми повернулася до Миролюбівки.

І тут розпочався новий етап її життя. Від самого відкриття сільського кафе-бару й до останнього дня вона працювала там барменкою та кухаркою. Майже двадцять років. Готувала так, що люди замовляли їй весілля, дні народження, крпоративи,  поминальні обіди.

– Вона була дуже працьовитою. Бувало, йшла на роботу о шостій ранку, а поверталася опівночі. Здавалося, тільки ночувала вдома. Я казала: “Мамо, це ж так важко!”. А вона лише усміхалася: “Доцю, мені все подобається. Я так люблю людей!”.

І це була правда. У селі  її теж любили всі. Особливо молодь. У мирний час в кафе проходили дискотеки, вечори, збиралися компанії. Тьотя Тонічка легко знаходила спільну мову і з молодими, і зі старшими. Кожного зустрічала однаково тепло. Згадуючи це все, Олеся усміхається.

— Вона була щедрою, відкритою, завжди готовою допомогти.
Навіть удома не сиділа без діла. Городу майже не садила. На це просто не вистачало часу, зате дуже любила квіти.

Донька пішла маминою дорогою. Олеся теж обрала бухгалтерію. Працювала у Херсоні, а перед війною відкрила власну справу, до якої давно лежала душа, – займалася манікюром, педикюром і перманентним макіяжем.

У 2013 році доля знову привела Олесю до Миролюбівки. Життя склалося так, що вона разом із двома синами повернулася до мами.

У 2021 році в родину прийшла велика біда. У дорожній аварії загинув молодший син Антоніни Михайлівни – Сергій. Він жив із дружиною в Голій Пристані. За кілька днів після його смерті дружина народила донечку Єву.

— Я втратила брата… Та на світ з’явилася племінниця. Це був дуже важкий для нас усіх час.

Поява крихітки не заглушила болю, але дала їм сили жити далі.

Антоніна Михайлівна буквально світилася поруч із дітьми. У розмові Олеся не раз згадує, як мама раділа кожній хвилині, проведеній з онуками.

“Чого сидіти? Давай допомагати людям”

24 лютого 2022 року Олеся збиралася їхати на роботу до Херсона. Але прийшла війна. Ще певний час вона працювала онлайн, а потім звільнилася.

Кафе, де багато років працювала мама, під час окупації перетворили на продуктовий магазин.

— Ми всі були налякані, не розуміли, як жити далі. А мама рятувалася роботою. Вона й мені сказала: “Чого сидіти? Давай допомагати людям”.

І вони працювали разом. Розпродували залишки продуктів, доки не почали надходити нові поставки. Окупацію переживали важко.

— У Миролюбівці росіяни ніби й не робили того, що коїли в інших селах. Але вони постійно приходили до магазину зі зброєю. І цього вже було достатньо, щоб жити у страху. Бо ти не знаєш, куди в наступну мить може бути спрямований автомат! – розповідає Олеся.

Кількох жителів села, серед яких і старосту, окупанти все ж забрали. Постійно вимагали розраховуватися рублями.

— Ми не хотіли їх брати. Кому були потрібні ті папірці? Але згодом товар почали завозити лише за рублі, і господарі були змушені закуповувати його саме за них.

Попри все, навіть у найважчі часи Антоніна Михайлівна залишалася собою – щедрою, відкритою, комунікабельною людиною, для всіх тією ж тьотею Тонічкою.

— Ми весь час підбадьорювали одна одну, – пригадує Олеся.

Тоді вони ще не знали про біду, що чекала попереду…

Велика родина під одним дахом

Восени 2022 року дім Антоніни Михайлівни став прихистком  для великої родини.

До Миролюбівки вдалося евакуювати дружину загиблого Сергія разом із двома дітьми – Ростиславом і маленькою Євою. Вони встигли сісти на один з останніх катерів, якими тоді ще переправляли людей із лівого берега.

Та на цьому випробування не закінчилися. Після підриву Каховської ГЕС затопило будинок мами невістки. Деякий час жінка жила буквально на горищі, поки її теж не вдалося евакуювати до Миролюбівки.

Так під одним дахом зібралася вся велика родина: Антоніна Михайлівна, Олеся із сином Денисом, невістка Олена, двоє її дітей і мама невістки.

Молодший син Олесі Денис вчився на кухаря у Херсонському коледжі, а старший Дмитро на той час уже здобував освіту в Одесі. Там він і залишився.  Тепер Олеся каже, що, мабуть, це було на краще.

— Мама дуже раділа, що всі разом. Найбільше тішилася онуками. Якщо мала хоча б одну цукерку чи тістечко, усе одно ділила між ними. Для неї головне було, щоб дітям вистачило.

 “Мама загинула уві сні”

13 грудня 2023 року нічим не відрізнялося від інших зимових днів. Жінки повернулися з роботи, повечеряли, поговорили про буденні справи й почали вкладатися спати.

— Я ще сказала мамі, що прихворіла й завтра через застуду не зможу вийти на роботу. Вона відповіла: “Добре, я розберуся, викличу підміну”.

Було 23:15.

Антоніна Михайлівна вже спала.

Олеся була поруч.

Невістка в сусідній кімнаті вкладала дворічну Єву.

Хлопці ще не лягли. Один із них вийшов із ванної. Саме в цю мить біля дому прилетіла російська ракета. Того вечора під ударом опинилися також лікарня і сусідній будинок. Але якщо там обійшлося пошкодженнями, то їхній дім прийняв прямий удар.

— Стіна кімнати, у якій спала мама, впала просто на неї. Інша вилетіла назовні. Будинок ніби склався.

Олеся й досі не може пригадати, як їй вдалося вибратися.

— Не питайте… Не пам’ятаю. Ми всі опинилися в коридорі.

Потім вона ще довго шукала відповідь на одне запитання.

— Я запитувала медиків: може, мама там, під завалами, була жива? Вони сказали, що ні. Вона загинула одразу. Просто уві сні.

Дістати Антоніну Михайлівну відразу не вдалося. Сусіди прибігли з ломами, щоб підняти бетонну стіну.

— Я схопила маленьку Єву, хлопців, і ми побігли до сусідів. Будинок міг будь-якої миті завалитися остаточно. А невістка разом із сусідами залишилися шукати маму.

Антоніні Михайлівні назавжди залишилося 63 роки. До того дня, пригадує Олеся, Миролюбівка не знала таких ракетних ударів.

— Бували обстріли, артилерія. Але С-300…

“Я не змогла без дому”

Після похорону родина роз’їхалася. Олеся поїхала до двоюрідної сестри в Кропивницький, яка з родиною евакуювалася з Каховки.

Молодший син Денис вирушив до Швейцарії. Там він закінчив школу, вивчив мову, отримав житло й зараз готується працювати помічником кухаря.

— Любов до кухні він перейняв у своєї бабусі, – каже Олеся.

Вона відвезла сина за кордон, допомогла йому облаштуватися, повернулася до Кропивницького, але зрозуміла, що не може залишатися далеко від дому.

— Біль трохи вщух, і я повернулася в Миролюбівку.

Спочатку її прихистили господарі кафе, де двадцять років працювала Антоніна Михайлівна.

— Вони дуже любили маму, — говорить Олеся.

Потім Олеся знову стала до роботи. Облаштувала в кімнаті магазину манікюрний кабінет, а згодом волонтери привезли й допомогли їй встановити мобільний будиночок. Його поставили просто на подвір’ї зруйнованого дому. Відтоді це Олесине помешкання.

— Будиночок привезли у вересні торік. А від нашої хати залишилися лише руїни та фотоальбоми, де мама молода й красива… Щодня я бачу зруйнований дім. Тут я виросла, тут минуло все моє життя. Чекаю на житловий сертифікат. Хочу купити будинок. Далеко звідси не поїду, ні! Можливо, десь на Миколаївщину… Вірю, що ще зможу почати життя з чистого аркуша, — відверто розповідає Олеся.

Та найважче, зізнається вона, — звикнути до самотності. Брата немає. Мами теж. Батько помер давно. Невістка Олена разом з дітьми та мамою згодом виїхала до своєї сестри в Польщу.

— Важко морально бути самій. Добре, що є діти. Молодший син навесні приїжджав на два тижні в Україну. Старший тепер живе і працює в Києві.

Попри все, Олеся не дозволяє собі опускати руки.

— Я ж сильна. Мені лише 46. Отримаю сертифікат – і почну новий листочок свого життя…

Найбільше вона сумує за будинком, де її чекала мама. Виглядала на порозі або сиділа в альтанці після роботи.

— Мені дуже її бракує… Легкої ходи, усмиішки… Її дзвінків: “Доця, де ти? Доцю, ти скоро?”

Часто мама приходить в Олесині сни.

— Ми наче просто бачимося. Вона щось говорить. А вранці я з усіх сил намагаюся згадати кожне її слово…

Односельці часто заходять до Антоніни Михайлівни на могилу. Хтось приносить квіти. Хтось просто мовчки постоїть, ніби розмовляє з нею подумки.

…А Олеся бере улюблену каструлю й варить мамин борщ.

— Люди завжди казали, що такого борщу, як у Михайлівни, більше ніде не їли. Я теж навчилася його варити. І щоразу, коли він закипає, здається, ніби мама знову десь поруч.

Ірина Квітка