«Коли в село прийшли наші, ми навіть дихати почали по-іншому… Вільно. На повні груди!» Як мешканці Херсонщини допомагали ЗСУ

11 листопада минає два роки з того історичного дня, коли після 256 днів окупації Збройні Сили України зайшли у Херсон та частину населених пунктів області.

Вісім з половиною місяців громади краю перебували в окупації ворога.

Терор, тиск, затримання і тортури, страх під дулами російських автоматів – що за цей час пережили тутешні люди, важко описати в одному матеріалі.

Але жителі Херсонщини не скорилися і не склали руки. З перших днів в окупації вони організовували протести, ставали на шляху російської техніки, сміливо виражали незгоду із «руськими порядками» і передавали важливу інформацію для українських сил оборони.

Світ має знати своїх Героїв. Незламних і сповнених рішучості херсонців, історія опору яких точно увійде до шкільних підручників.

Тоді стануть відомі всі імена. А зараз, хвилюючись за цих відважних людей та безпеку їхніх родин, ми вимушені змінити їхні імена та прізвища і не називати села.

Журналісти Білозерка.Інфо записали свідчення мешканців населених пунктів одного зі старостатів звільненої громади Херсонщини.

Те, що почули, вразило!

Староста Ніна Василівна опікується чотирма селами громади. Кожен із підпорядкованих їй населених пунктів був окупований ворогом. Ось що згадує про пережите жінка:

– У березні росіяни час від часу навідувалися у село групами, кошмарили людей, перевіряли документи, шукали атовців. Якось приїхало вісім розвідників, вимагали віддати автобус, погрожували ФСБ. Потім почали наполягати на співпраці. Я трималася як могла: відмовляла, казала, що вже не працюю, бо втомилася від організаторської роботи.

Навколо лунали вибухи, дорогою йшли довгі колони ворожої техніки.

Ми одразу створили в селі місцеву тероборону. Дивилися за порядком, аби не було мародерства, і звісно, слідкували за пересуванням ворога.

На шляху до сусіднього села вони покинули дві підбиті БМП. Наші хлопці забрали із них усю зброю, а потім мій син позамальовував рашиські «зетки», перекрутив у БМП «башти», щоб влізли в приміщення, і ми разом з фермерами, хлопцями із ТРО та небайдужими мешканцями тракторами перетягнули машини і зброю до кормокухні поряд з фермою, яка була нашим родинним бізнесом.

До речі, коли син крутив деталі БМП, він загубив обручку. Знайшов її лише після деокупації, допомогли військові з металошукачем. Здається тепер та обручка – найцінніше, що є у моїх дітей!

А тоді ми швидко зв’язалися з волонтерами, і через одного священика,  двома УРАЛами вивезли на Миколаїв рашистські трофеї. Благо, ще була дорога…

Через три дні росіяни прийшли до нас додому. Двері відчинив мій чоловік. «Де твоя жінка?», – запитали в нього некликані гості. «Я за неї» – спробував поговорити з терористами. Автомат вперся у його живіт. І я почула: «єщо слово, и будєшь кішкі по двору собірать».  Вийшла, стала в порозі, а у хаті невістка і онучка маленька! «Чого треба?» – запитую.

Відповідають: мовляв, «добрі люди» сказали, що на фермі у нас їхній БМП.

Серце з грудей вилітає, а я сміюся: «Хто казав, у того й шукайте!»

А про себе думаю: на фермі вхідні двері невеликі, не те що на кормокухні, ніяка машина не пройде. А вголос кажу: «А як ваше БМП у ті двері влізло, воно що у вас як Лего складається?»

Поїхали на ферму, походили, подивилися на двері й не знайшли нічого. А ми вхід до кормокухні сіном присипали, та коли придивитися – слід гусеничний проглядався.

21 квітня по мою душу до села мало приїхати ФСБ. Одразу вирішила: треба негайно виїжджати й вивозити сім’ю. Річ у тому, що мене хвилювало навіть не БМП, яке переховували…. На початку війни ми допомагали нашим воїнам, які виходили з Лівобережжя.

Священик переправляв хлопців човнами, а ми разом із колегою, моєю помічницею Аллою на бусі збирали їх, виснажених, у степах, переховували у родичів у селі, годували, переодягали і вивозили до волонтерів.

Цікаво, що тих волонтерів ми не знали. Уявіть собі: стоять дві жінки на дорозі серед ночі. Приїжджають чоловіки зі зброєю. Моя відважна Алла питає: «хто такі, пароль?» «Паляниця» – відповідають, усміхаючись, а далі впізнають нас по скріншотам у телефоні, котрі скинув їм священик.

Тоді я розуміла: якщо не виїду, розстріляють мене на місці. Та найбільше боялася за своїх рідних.

А моя Алла залишилася в окупації, возила людям воду та хліб, допомагала чим могла. Я б без з усім цим не справилася! Вдячна кожному, хто допомагав людям, підтримував, робив усе, щоб дочекатися своїх.

Коли виїжджали, Бог милував: дорогою нашу машину не обстрілювали, хоча обабіч стояло дуже багато згорілих авто. Ми пройшли безліч ворожих блокпостів, думаю, допомогло те, що за національністю я росіянка, батьки родом із Брянської області.

То був останній день, коли цей шлях був ще відкритий. Пам’ятаю, ми вже їхали сірою зоною, як зі мною зв’язалася сусідка. Вона розповіла, що ФСБ вибиває двері нашого дому.

На фермі залишався наш помічник. Росіяни тоді нічого не знайшли, і пригрозивши йому, що спалять ферму, вкрали двох свиней.

Ще одного сільського фермера допитували і жорстоко побили. Невдовзі чи від важкого морального стану, чи від ударів він помер.

Коли ми приїхали на український блокпост, я ладна була цілувати цю землю. У житті не плаксива, але тоді не змогла спинити ридання.

Повернулися додому одразу після звільнення Херсонщини. Я не могла надихатися рідним повітрям! Без них воно стало іншим, повним волі і віри у перемогу.

А у нас в старостаті живуть справді неймовірні люди: щоб не надавати послуги окупантам, місцевий стоматолог по гвинтику розібрав своє обладнання і заховав удома. Ще одна родина – ну просто героїчні люди!  Увесь період окупації вони партизанили, передавали координати ворога ЗСУ, збирали трофейні снаряди, розміновували поля і, слухаючи гул у небі, щодня знали і вірили – наші вже недалеко, вони прийдуть!

Спілкувалася Ірина Квітка