
Коли порятунок важливіший ніж страх: історія фельдшера швидкої допомоги із Білозерки
Війна змінює життя, випробовує на міцність, примушує долати тисячі кілометрів чи навпаки – не покидати рідного дому.
Але є люди, які не тримаються за речі чи оселі. Вони просто залишаються вірними своєму обов’язку за будь-яких обставин. Один із таких — фельдшер Білозерської підстанції екстреної медичної допомоги Григорій Пелих.
30-річний медик родом не з Білозерки, але каже, що так прикипів серцем до селища, свого колективу та пацієнтів, що навіть під час окупації й думки не мав кудись їхати.
Від початку повномасштабного вторгнення і дотепер, коли регіон щоденно страждає від ворожих обстрілів, він залишається тут – рятує людей після важких поранень, допомагає тим, хто потребує медичної допомоги в найтяжчі моменти свого життя і скромно ставить собі простий і дуже зрозумілий діагноз: “Я просто роблю свою справу”.
“Моя стихія – перемагати самого себе”
Григорій Пелих приїхав до Білозерки у 2015 році. До того хлопець із села Зеленотропинське Голопристанського району вивчився у Херсонському медичному коледжі та встиг попрацювати санітаром у Херсонській підстанції екстреної медичної допомоги.
Медичну справу обрав для себе ще у дитинстві. Усміхаючись, зізнається: це сталося тому, що ріс дуже непосидючим хлопчиськом, часто потрапляв у халепу і щось собі ламав. Одного разу, показуючи сестрі, як треба кататися по замерзлих від ожеледиці калюжах, примудрився зламати навіть шию! Послизнувся, упав на портфель, у якому зазвичай носив усі книжки, а голова повисла на асфальті… Та після цього він ще відсидів на уроках, не рухаючись, прочитав на пам’ять два вірші, й тоді таки вирішив повідомити мамі прикру новину.
У лікарні хлопчику діагностували перелом трьох остистих відростків шиї й тріщину на хребці. Місяць він лежав “на витяжці”. Однак навіть після цього випадку продовжував лазити з друзями по деревах та закинутих місцях і ще не раз ламав руки. Те, що допомогу йому надавали швидко, малому подобалося. Та й поважний сусід працював фельдшером швидкої. Так усе і склалося.

Григорію було 21, коли кваліфікованим фельдшером переступив поріг швидкої допомоги у Білозерці. Наймолодший у колективі, “зелений»” як сам себе називав. Його взяли під опіку старші досвідченіші колеги.
З особливою подякою згадує медик свою першу наставницю у Білозерці – фельдшерку Анжеліку Віталіївну Щербину. Каже, допомагала йому в усьому, і давала слушні поради навіть тоді, коли телефонував опівночі.
Знаючи, що більшість випадків першого прийому пацієнтів у медиків пов’язані зі страхом впоратися, запитую й у Григорія про таке відчуття. Та, схоже, у нього на це своя думка.
“Коли відповідаєш за людське життя, то страх чи острах є завжди. І це не залежить від характеру чи досвіду. Тільки дурний не боїться. Але знаєте що… Я по життю тривожна людина. І у моєму характері є така риса: я постійно прагну робити те, чого боюся найбільше. Це можна називати виходом із зони комфорту або здатністю перемагати самого себе… Але я у цій стихії живу, і не скажу, що це мені не подобається”, – пояснює Григорій.

“Уранці 24 лютого я хотів одного – виспатися після зміни!“
Фельдшер доволі добре пам’ятає свій перший самостійний виклик. У хворої на цукровий діабет жінки була глікемічна кома. Вона перестаралася з інсуліном, і цукор впав до критичної межі.
Але молодий фельдшер знав що робити, і тоді зовсім не розгубився. Відчай прийшов пізніше, коли під час одного з наступних викликів на його руках помер пацієнт.
“Тепер розумію, людина пішла з життя через власну недбалість. Перша бригада, що виїхала на виклик, діагностувала у чоловіка інфаркт міокарда, мої колеги надали допомогу, наполягали на госпіталізації, але хворий категорично відмовився… Через вісім годин, коли йому ставало все гірше й інфаркт став обширним, приїхали ми. Я зайшов в будинок, поставив валізу, накинув тонометр і одразу побачив зупинку кровообігу. Врятувати чоловіка не вдалося. Та ситуація мене не відпускала. Я мучився запитанням: що зробив не так? Мої колеги дружно мене підтримували й заспокоювали. Тоді я зрозумів: врятувати може лише людяність та добре виконана робота”, – пригадує фельдшер.

Невдовзі його старші колеги пішли на заслужений відпочинок, а на підстанції з’явилися нові медики. Тепер Григорій Пелих не був наймолодшим, сам навчав “зелених”, їздив з ним на виклики, і разом з колективом долав чималі труднощі ковідного періоду. Коли почалася повномасштабна війна, він теж був на чергуванні. Ніч видалася нелегкою, тож пригадує, як хотів тоді одного – виспатися.
“Крізь сон я чув, як дівчата кричали: “Війна, вибухи…”. Але мій мозок видавав одне бажання – поспати хоча б до 7-ї ранку. Та невдовзі зателефонував диспетчер, проінформував про розпорядження заправити машини на повну і передати чергування. Виспатися не вийшло. Менше як за пів години я їхав з колегою-фельдшеркою на виклик: через шок у чоловіка був серцевий напад та задишка. Ми надали хворому допомогу, доправили в лікарню, і там я побачив наших перших поранених військових. Їх переносили з машин до лікарні. Ось тоді до мене й дійшло: все серйозніше, ніж я думав!” – ділиться спогадами Григорій.
На початку війни його мама і сестра виїхали до Польщі. На окупованому Лівобережжі залишився батько, з яким мама розлучена, та вся родина по батьківській лінії. Через бабусю, яка, попри все, хотіла залишатися вдома, рідні по батьковій лінії так і не виїхали з окупації. І зв’язку з ними не було.
То ж у час повномасштабної війни чоловік фактично залишився в Україні сам, без рідні, яку замінив йому медичний колектив.
“Мама і досі не може мені пробачити, що не виїхав з ними, на початку війни. А я й не збирався! Ще у перший день вторгнення ми зібралися з колегами й вирішили: будемо разом до перемоги!” – пояснює своє рішення фельдшер.
“Штірліц, ти ще ніколи не був так близько до провалу!”
В окупацію швидка допомога працювала у звичайному режимі. Але то якщо двома словами. Насправді окупанти постійно заважали роботі медиків: затримували, перевіряли, не давали проїхати до пацієнтів. Одного разу, коли Григорій йшов після роботи додому, кацапи перейняли його на вулиці.

“Це було за місяць чи півтора до їхнього відходу. Начальство орків все рідше з’являлося у Білозерці, це розв’язало їм руки, і росіяни почали мародерити. Перестріли мене на вулиці, побили гуртом і наказали вести на квартиру. На моїй зйомній квартирі особливо нічого не було, щоправда, на дверцях шафи, прямісінько перед входом, висіла жовто-блакитна куртка, то була моя форма старого зразка. “Штірліц, ти ще ніколи не був так близько до провалу!” – подумав я й отримав по обличчю знову. Потім вони ще били за те, що я встиг витягнути й поламати жорсткий диск із ноутбука, який окупанти таки вкрали. Наостанок пригрозили явитися знову. Мовляв, якщо я звідси не виїду, то мене більше ніхто ніде вже не побачить. Після того побиття було боляче і моторошно. Навіть тиждень не міг прийти додому. Так і жив на підстанції. А у листопаді 2022 надумав виїжджати з Білозерки. Запланував виїзд на 11 листопада, 10-го – колеги влаштували мені випровадини, а ввечері ми дізналися, що наші у Надеждівці. І вже ніхто нікуди не їхав. Бо хіба утікають від щастя, що тоді охопило душу?” – зворушливо розповідає про той час Григорій.
Кожен медик Білозерської швидкої контужений
Невдовзі специфіка виїздів медиків підстанції змінилася. На жаль, тепер вони все частіше їздили рятувати людей від обстрілів.
Спочатку окупанти стріляли з лівого берега хаотично, і це було не так важко. А тепер б’ють прицільно, по цивільних людях. Скиди з дронів летять на автівки, наздоганяють велосипедистів, руйнують оселі й забирають життя.
“Кожен медик Білозерської підстанції екстреної медичної допомоги контужений. Я, на жаль, відкрив цей список. Це трапилося у 2023 році, коли ми приїхали рятувати дітей у Новодмитрівку. Одна дитина померла на місці, друга була без свідомості. Ми з водієм несли її на ношах до машини швидкої. Снаряд упав за десять метрів. Мене контузило, але ми змогли доправити дитину до лікарні, вона вижила! Невдовзі я побачив зрешечену швидку і зрозумів: врятувався дивом, просто через те, що не дійшов ще кілька метрів. А далі були нові випадки: траплялося, від вибухів рятувало те, що ми вирішували їхати іншим маршрутом. А бувало, на якихось п’ять хвилин затримувалися біля пацієнта, і невдовзі дізнавалися: якби виїхали раніше, могли б просто загинути! Часто вибухало дорогою… Якось їдемо, а прямо перед нашою швидкою – вибухи і дим. В’їхали у цю хмару, а позаду – як гупне! Знову приліт, і ще один!”
Наш співрозмовник розповідає, фельдшерка Валентина Юріївна Сукманюк разом з водієм Миколою Григоровичем Піскуном потрапили під обстріл у Велетні. Вони рятували пораненого, як по них почали прицільно бити із дронів. Тоді згоріла швидка, поранення дістав водій ще одного автомобіля швидкої, який привіз бригаду на підмогу, а колеги Григорія Пелиха змогли виїхати з-під обстрілів лише пізньої ночі, коли військові забрали їх на броньованому автомобілі.
“Та усі наші медики потрапляють під обстріли. А про автомобілі годі й казати! Я вже не пам’ятаю, скільки швидких розтрощили орки!” – розповідає фельдшер.

Наразі парамедик Білозерської підстанції екстреної медичної допомоги Григорій Пелих, а саме так віднедавна називається його посада, працює добу через дві. Втім, достатньо одному фельдшеру піти у відпустку, як графік зсувається на добу через добу. Але й цього медик не боїться, бо часто добровільно залишається з колегами-медикинями на зміні. Каже: в умовах, коли є робота і він знає, що може допомогти, почувається комфортно.
Молодий заслужений працівник
До війни кожна зміна щодня мала по 12 викликів. Тепер їх 5–6, але медик зізнається: трапляються такі, що замість одного краще було б 20. Звісно, це поранення після атак окупантів, коли люди перебувають на межі життя, і їх будь за що треба врятувати.
У 2023 році Григорія Пелиха відзначити званням Заслуженого працівника охорони здоров’я України. Молодий, але досвідчений фельдшер скромно каже, що таким було рішення колективу. Але від того це визнання стає ще ціннішим.

Уже пів року медики Білозерської екстреної медичної допомоги через важку безпекову ситуацію не їздять у прибережні села Херсонщини. Звідти хворих доставляє евакуаційний броньований автомобіль поліції. Та залишається ще чимало небезпечних населених пунктів, куди потрібно доїжджати, щоб рятувати людей.

Втім, навіть під час війни лідирують серцеві захворювання, високий тиск, серцеві напади, стреси… Усе це нещадно масштабує війна. Але фельдшер Григорій Пелих продовжує вірити у краще.
“Ну не може ж так у житті бути, щоб одразу дві чорних смуги?! Спочатку – коронавірус: 22 виклики у день! Та я протягом чергування навіть з швидкої вийти не встигав! А тепер війна, коли один виклик з пораненими вартий 20-ти! Ні, колись таки має це закінчитися! Як любить говорити наш Юрій Миколайович Тетеря, то уже ліричний відступ. Тому треба працювати. А що ще я умію робити краще, ніж як рятувати людей?” – роздумує фельдшер.

Наостанок розмови Григорій ділиться так званим чорним лікарським гумором. Правда, то не жарти, реалії!
“Днями старший фельдшер підійшов до мене і запитує: “Ти будеш робити щеплення від грипу? Ні, – кажу, – вірогідність, що мене уб’є грип проти всього іншого дуже маленька…”
Ось так, не втрачаючи оптимізму, Григорій робить свою справу. Кожен швидкий приїзд до пацієнта означає шанс на його життя. Він хоч і “не білозерський”, але став для тутешніх людей янголом-охоронцем. Лікарем, який не дивлячись ні на що, залишається поруч з людьми.
Ірина Квітка