“Коли летить дрон — уже не чуєш птахів”: історія рятувальника з Білозерської громади

“Весна. Птахи співають, але наче на другому плані… Ти їх уже не завжди чуєш”, — описуючи життя в Білозерці, говорить Олександр Любченко.

Каже, це спокійно. Так, ніби звик.

Ні, не звик. Просто навчився жити і працювати в умовах, де головний звук — це дрон у небі.

Олександр Миколайович Любченко — начальник караулу 5-ї ДПРЧ 1 ДПРЗ, майор служби цивільного захисту. Рятувальник у Білозерській громаді, який виїжджає на пожежі після обстрілів і працює там, де небезпека не зникає навіть після прильоту.

Його зміна часто триває довше, ніж має.

“Прийняв — і одразу на виїзд. Виклики бувають безперервні — один за одним, аж до ранку”, — каже вогнеборець.

А зараз, під час війни, половина виїздів — це наслідки обстрілів.

Та найважче для нього — не вогонь і не сама небезпека.

“Найстрашніший звук — це крик людей, яких треба рятувати”.

Дитинство, яке привело у професію

Олександр родом із Новодмитрівки Білозерської громади. Мама працювала бухгалтером у радгоспі, батько — водієм в автоколоні. Його дитинство було простим і світлим. Багато херсонського сонця, степовий простір, звичайні хлопчачі ігри і рідна школа в Томиній Балці. Та один момент запам’ятався назавжди.

“Я бачив, як гасили пожежу в Херсоні. Було небезпечно, але сама робота, мужність людей — заворожували. І мені це запало”, — згадує він.

Після школи Олександр вступив до Черкаського інституту пожежної безпеки. Далі — служба: спочатку в Херсоні, у частині при нафтопереробному заводі, потім у рятувальному загоні. З 2019 року — начальник караулу 5-ї ДПРЧ 1 ДПРЗ у Білозерці.

“До війни була одна робота. Зараз — все по-іншому”, — говорить він.

Раніше більшість викликів були побутовими: пожежі в будинках, господарських спорудах, узимку — через несправне пічне опалення, влітку — через загоряння сухої трави.

“Тепер половина — після обстрілів, ще половина — побутові пожежі. Але гасіння ускладнює постійна небезпека — дрони і артилерія з лівого берега”, — каже Олександр.

Буває так, що під час добового чергування виклики не припиняються.

“Прийшов — і поїхав. А далі знову й знову. І так до ранку. Звісно, є і спокійніші дні, але зараз їх усе менше”.

Окупація і тиск

Евакуювавши дружину та сина, він залишився в окупованій Білозерці і працював до вересня 2022 року.

“Спочатку було просто небезпечно. Їдеш на виклик — і не знаєш, чи не наїдеш на міну”, — згадує рятувальник.

Згодом почався тиск окупантів.

“Спочатку ще нічого: думали, що хтось купиться на їхні обіцянки — пальне, забезпечення… А потім уже прямо: або переходите, або на підвал”.

У вересні разом із колегою виїхали через Василівку. Дорога тривала три доби. Працювали у Чорноморській ДПРЧ. А після деокупації повернулися до своєї частини.

“Коли ми виїхали, окупанти навіть створили свою “пожежку”, набрали місцевих, працювали на нашій техніці. Але недовго — потім так тікали!” — каже він.

Пожежі під дронами

Після деокупації Херсонщини стало ще небезпечніше.

“Пам’ятаю будинок у Кізомисі після обстрілу. Ми гасили, а над нами літав розвіддрон. Через кілька хвилин почала працювати артилерія”.

Вони тоді дивом встигли відійти.

“Снаряд влучив у будинок, осколки пробили стіни, а до нас не долетіли. Це й врятувало. Людей в хаті не було — виїхали раніше. Але коли ми відходили — по нас знову почали працювати. Слава Богу, всі залишилися живі”.

Були й прямі влучання в техніку.

“Якось прилетіло в кабіну машини. Водій був поруч. Обійшлося. Але техніка не раз зазнавала пошкоджень”.

Зараз у прибережні села, куди ще їздили у 2024–2025 роках, майже не виїжджають — надто небезпечно.

“Найстрашніше — це крик”

За роки служби він бачив багато. Ще у Херсоні, працюючи в рятувальному загоні, не раз виїжджав на ДТП — витягували людей із понівечених автівок.

“Було дуже важко. Пам’ятаю випадок — загинула вагітна і ще троє людей. Таке врізається в пам’ять назавжди”.

Він ненадовго замовкає, а тоді додає:

“… А найстрашніший звук — це крик людей, яких треба рятувати, — і додає: — А ще є крик тиші. Коли стоять пусті хати, покинуті двори… і тільки дрони над ними”.

Історія, яку хочеться пам’ятати

Серед усіх викликів є один, про який він згадує з усмішкою.

У Широкій Балці семирічний хлопчик засунув руку в дупло дерева — хотів дістати гроші, які там сховав — і не зміг витягнути.

“Перше, що він у мене запитав: “Ви мені руку відріжете?” — і почав плакати”, — згадує Олександр.

Рятувальники обережно звільнили дитину з пастки. А у дуплі знайшли 20 гривень.

“Ми ще дали йому грошей і попросили більше так не робити”.

Страх є. Але це робота

Він не приховує: страшно буває.

“Страшно не повернутися. Не побачити своїх рідних. Ще страшніше — що у небезпеці вони, — після короткої паузи — проста, але тверда фраза: — Але є робота. Треба рятувати людей. Відкидаєш емоції — і працюєш”.

У підпорядкуванні старшого зміни — шестеро рятувальників. Чергування — доба через три.

“Я відповідаю за кожного. Проводжу заняття, стежу за технікою і обладнанням. А на виїздах працюємо разом — як одна команда”.

Після кожного виклику вони детально розбирають усе:

“Що зробили правильно, що ні. Постійно вчимося і вдосконалюємося”.

“Білозерка — це все, що я маю!”

На початку повномасштабної війни він відправив дружину Юлію і сина Данила за кордон. Син сам вивчив польську і вступив до університету в Кракові.

“Я ним дуже пишаюся”, — каже батько.

Згодом дружина повернулася до Миколаєва, ближче до дому.

“Вона — моя опора. Ми постійно на зв’язку. Завжди заспокоїть, підтримає, зрозуміє”.

На роботу Олександр ходить пішки — до частини десять хвилин.

“Машиною небезпечно. Дрони полюють. А пішки — можна десь сховатися”.

Його будинок двічі пошкоджували обстріли.

“Вікна, балкон, дах… Вікна позабивали USB-плитами. У квартирі стало менше сонця. Але наше світло — попереду”, — твердо каже рятувальник.

Три слова

Описати свій день трьома словами він може без роздумів.

Перше — небезпека.

«Постійно слухаєш небо. Дрони гудуть і вдень, і вночі. Одного разу я йшов від зупинки до дому не сім хвилин, як зазвичай, а годину — зупинявся, заходив у двори, ховався під деревами, де тільки міг».

Каже, коли над головою гуде дрон, спів птахів ніби зникає — він є, але десь далеко, на другому плані. На першому — звук, від якого залежить життя.

Друге — підтримка.

“Сім’я — це сенс мого життя”.

І третє — надія.

“Інакше тут не можна. Живемо і працюємо з вірою у краще!”.

“Це моє місце”

Він міг виїхати. Але залишився.

“Мені треба бути в Білозерці. Це моє місце. Моя робота. Мій дім. Білозерка — це все, що я маю”.

Після війни Олександр мріє про доволі прості речі:

“Відремонтувати житло. Щоб усі рідні і друзі повернулися додому. І щоб ми жили ще краще. Бо раніше думали, що живемо не так, як хотілося б, а тепер розуміємо — скільки щастя мали!”.

До свята

Своє професійне свято – День пожежної охорони –  він зустріне у сімейному колі: разом із дружиною. Будуть дзвінки від колег. І його щирі слова для своєї команди:

“Я дякую кожному зі своєї частини. Ми разом і розуміємо своє покликання — рятувати. Дуже хочу, щоб усі мої хлопці повернулися додому. У мене в караулі двоє з Олешок… Вони мріють, щоб їхній дім звільнився від окупантів”.

Ці слова не звучать пафосно чи гучно. Але вони — міцні.

Як бронежилет.

Як мамина молитва.

Він бере їх у серце і йде туди, де небезпечно.

Туди, де на нього чекають.

Туди, де потрібен порятунок.

Ірина Квітка