«Коли йде така людина, зникає цілий світ»: трагічна історія Тетяни Голубко з Білозерки

Війна руйнує будинки, нівечить міста і села, забирає життя та ламає долі тисяч родин.

Чорним поступом вона прийшла у дім, де пахло квітами й смачним обідом, де діти сміялися, а мама-вчителька поспішала з уроків до родини. Вдерлася і забрала найдорожче — ту, навколо якої трималося і оберталося життя.

Це сталося у Білозерці — 24 лютого 2024 року, рівно через два роки після початку кровопролитної війни.

Серед мирної вулиці, в колі рідних і сусідів загинула Тетяна Голубко — чудова мама, дружина, подруга, вчителька англійської мови Білозерського ліцею № 1 імені О.Я.Печерського.

Людина світла, яка була теплом і затишком для інших.

Квітуча, вродлива, з вірою в очах … Тетяна лише трохи не дожила до свого 44-го дня народження.

Разом із чоловіком Сергієм вони щасливо прожили майже 25 років. Виховували двох дітей — сина Анатолія, якому нині 24, та донечку Машу – тепер дівчинці 10.

Подружжя пройшло шлях від юнацького знайомства до кохання і справжнього родинного партнерства. Тетяна родом зі Станіслава, а Сергій — із Білозерки. У розмові чоловік загиблої згадує: познайомилися вони випадково – він працював водієм автобуса, а Тетяна їздила до Херсона на навчання у педагогічний університет.

«Моя людина», — відчули тоді два серця молодих, щасливих херсонців. І врешті не помилилися. Їхнє кохання витримало все: навчання, переїзди, війну.

Одружилися ще під час студентських років, мешкали у Херсоні, а згодом переїхали в Білозерку — на батьківщину Сергія.

Учителька, подруга, янгол-охоронець

Тетянина  подруга й колега Наталя Григорян, учителька англійської мови Білозерського ліцею, знала її ще зі студентських років.

«Ми разом їздили на підготовчі курси до педінституту, а потім вступили на факультет іноземних мов, спеціальність англійська мова, зарубіжна література. П’ять років просиділи за однією партою. Тетяна була моєю приятелькою: спокійною, урівноваженою, дуже відповідальною й водночас активною — ця тендітна дівчина уміла відстояти свою думку», — згадує Наталя Володимирівна.

Коли Таня була на четвертому курсі, у подружжя народився первісток – Анатолій.

Свою учительську діяльність Тетяна Голубко починала у Дніпровській школі. А вже після декрету, восени, як і Наталя, прийшла працювати у Білозерську школу № 1 (нині ліцей).

Життєві обставини розвели подруг, але згодом вони знову опинилися поруч — в одній школі.

«У нас у ліцеї була дуже дружна кафедра іноземних мов. Ми ділилися власними розробками, підтримували одна одну. А Тетяна не один рік працювала ще й у профспілці школи — бо ж вона з роками стала вмілим організатором з активною життєвою позицією.

А ще Тетяна Олексіївна була чудовим класним керівником — моя донька навчалася в її класі. Уміла організувати і урочну, і позашкільну роботу, домовитися з батьками й знайти підхід до кожного учня», — згадує Наталя.

Тепло про Тетяну відгукується й її колега, керівниця кафедри англійської мови ліцею Алла Петрівна Пасенчук:

«Ми з Тетяною були класними керівниками двох паралельних класів: я вела 11-Б, вона — 11-А. Коли Тані не стало, класи об’єднали, і я стала класоводом і для її учнів. Але як вони сумували за своєю учителькою! Це постійно відчувалося. Якісь їхні слова, думки, дії — у всьому був її тихий, виважений слід. І Тетяна дуже любила своїх учнів. Стояла за них горою у будь-якій ситуації!».

Алла Петрівна пригадує, якою молодою й вродливою прийшла Таня вчителювати до школи. І такою залишилася назавжди — красивою й квітучою, як квіти, якими захоплювалася.

У шкільному колективі Тетяна була тією, хто підтримував, допомагав, гуртував. Часто ставала ведучою на шкільних святах. Дуже творча і водночас — тиха, ніжна, тонка натура.

Жінка з квітами, жінка у квітах, та, що садить квіти на кожному клаптику землі. Саме такою згадують її білозерчани.

«Знаєте, а вона уміла господарювати з душею… Не через те, що з обов’язку, а наче їй це приносило задоволення. У Тані була легка рука — усе, що саджала, приживалося.

Бувало, приїжджали з Сергієм до мене — привозили розсаду, в обмін викопували щось біля мого дому. Вони були такою гарною парою!» — з хвилюванням згадує подруга загиблої Наталя Григорян.

І додає, що Тетяна мала вишуканий смак і свій стиль в одязі. «Гарна, тендітна, завжди елегантно вбрана, стежила за модою», – говорить освітянка.

«Як шкода, що не стало такої чудової людини!» — ділиться мама одного з учнів Тетяни, Максима Питомця, Оксана Сергіївна. Тепер її син — студент Одеської юридичної академії.

«Професіонал, яких пошукати. Вела наших дітей із 5 класу. І в доньки моєї була класоводом. Усі знають, яку різносторонню, цікаву й справжню людину, яку ми, на жаль, втратили…» — підсумовує жінка.

«Ми прийняли це рішення разом»

Від початку повномасштабної війни родина Голубко залишилася в Білозерці.

«Ми прийняли це рішення разом, — згадує чоловік загиблої Сергій. — Нікуди не їхали… І в окупацію залишались, і після визволення. Бувало по-різному. І страшно, і моторошно. Роботи не було. Але ми трималися».

Після деокупації ворог почав обстрілювати селище з Лівобережжя. Спершу снаряди падали далеко, потім — ближче. Але родина не виїхала.

За словами подруг, Тетяна не могла залишити літніх хворих батьків у Станіславі. Старший брат помер, і вона була для них єдиною опорою. Це стало однією з причин залишатися.

«Вона була дуже домашня. Усе трималося на ній. Діти, школа, хата, квіти… Таня все встигала. Таня була для нас як янгол», — говорить Сергій.

Того дня ворог вкрив Білозерську артилерійським вогнем. Вибухом пошкодило електромережу — світло зникло. Люди вийшли на вулицю — подивитися, чи можна щось полагодити.

Прийшов електрик, заліз на стовп. Поряд стояли люди. Тетяна з Сергієм — серед них.

І ворог вдарив знову!

«Я навіть не зрозумів, що сталося. Усе було як у тумані», — згадує Сергій. Його самого поранило в живіт.

Тетяна стікала кров’ю — уламки влучили в голову й печінку. Вона ще була жива, але померла по дорозі до лікарні.

«Люди допомагали, хто чим міг. Але її вже не можна було врятувати», — ледве говорить Сергій.

Через той обстріл важко поранило електрика, сусідові перебило ногу. Але вони вижили.

«А вона — ні. Вона одна не повернулася додому», — тихо додає чоловік.

Після неї

«Востаннє ми говорили з Тетяною на Новий 2024 рік, — пригадує Наталя Григорян. — Вітали одна одну, висловлювали сподівання на закінчення цього лиха. Я просила Таню виїхати, бо сама з дітьми евакуювалася ще на початку повномасштабної війни. Але вона сказала: «Та ні, ми вже тут, до останнього, до перемоги».

Поховали Тетяну Голубко у Білозерці. Після трагедії Сергій із донечкою Марійкою та мамою переїхали до Херсона — живуть у Херсоні.

Родинний будинок у Білозерці майже не постраждав — лише уламками пошкоджено дах. Там досі ростуть квіти, посаджені дбайливими руками Тані.

Але без неї… це вже не дім. І рідні відчули це одразу, як Тетяни не стало.

Вона могла б жити, вирощувати квіти, вчити дітей, підтримувати рідних. Але війна її вбила. Як щодня вбиває сотні, тисячі таких же світлих людей. Війна не знає життя. Вона залишає після себе порожні будинки, сиріт і тишу. І пам’ять, яку не можна вбити. А ще — біль, що не згасає. Бо коли йде така людина, як Тетяна Голубко, зникає цілий квітучий світ.

Ірина Квітка