“Кавуни пустили коріння, а я ні” – фермер з Херсонщини Валерій Чупилко, який разом з дітьми почав все спочатку на Львівщині

На полі неподалік Бродів можна побачити цілий баштан. Там на сонці гріють боки великі, смугасті, налиті стиглістю кавуни. Діти підхоплюють їх один за одним і передають з рук у руки. Так родина Чупилків збирає свій перший по-справжньому великий урожай на Львівщині. Для Валерія Чупилка баштан – не просто сезонна робота.

Він вирощував кавуни все своє життя – у Костогризовому на Херсонщині, де мав чотири гектари землі, сільськогосподарську техніку, господарство і дім. А потім на його землю прийшла війна, і довелося пережити те, чого не бачив й у найстрашнішому сні – окупація, мішок на голові, підвал, погрози забрати дітей і втеча з рідного села через Росію та Європу.

У Бродах він почав все спочатку. Коли вирішив посадити кавуни на Львівщині, місцеві дивувалися: чи виростуть вони тут? Земля не така, клімат не той. А впертий херсонець відповідав:

“Раз я тут, значить, і кавуни будуть”.

І вони є. Але Валерій розповідає нам неймовірно важку, трагічну й разом із тим світлу історію своєї родини.

Наталя хотіла захистити весь світ

До повномасштабної війни Валерій був фермером. У Костогризовому вирощував кавуни, картоплю, перець, кабачки, огірки, баклажани. Зібране продавав на оптовому ринку у Великих Копанях. Умів обробляти землю, власноруч ремонтував техніку і, як каже, дуже любив цю справу, але те, до чого насправді прикипів серцем, було не лише на полі.

У Валерія та Наталі було двоє власних дітей – Настя та Іван. Та дружина давно жила з думкою прийняти у свою сім’ю дітей, яким потрібен дім.

“Така вона була людина. Якби могла, увесь світ прихистила б!” – говорить Валерій.

Одного дня Наталя прочитала в газеті про землетрус у Вірменії, де загинули діти. Показала чоловікові ту статтю і сказала:

“Бачиш, як вони страждають. Треба нам взяти діток додому”.

Тоді Валерій дружину відмовив. Але вона не відступала. Носила цю думку в собі, знову й знову повертаючись до неї. А коли їхні рідні діти виросли й стали студентами, подружжя нарешті наважилося.

У 2010 році вони взяли до родини чотирьох братів-хлопчиків, які залишилися сиротами. Одного з них, Толіка, через тяжку хворобу згодом забрали. Троє залишилися. Із часом будинок довелося перебудовувати й розширювати. І зрештою площа сягнула 150 квадратних метрів.

“Ось у нас уже умови хороші, місця більше. Можна нам ще діток взяти”, – сказала якось Наталя чоловікові.

Так дітей у родині ставало дедалі більше. Бувало, що Чупилки виховували до тринадцяти. Спочатку подружжя хотіло усиновити дітей. У службі їм пояснили, що можуть стати прийомними батьками й отримувати державну підтримку. Згодом, коли у родині вже було восьмеро вихованців, Чупилки створили дитячий будинок сімейного типу.

“Турботу про діток ми ділили на двох. Але все-таки дружині було важче – всіх обійти, нагодувати. Діти різні. Але якщо ми й стресували, то перші місяць-два, а потім вони ставали нам рідними”, – згадує Валерій.

А потім Наталі не стало… У 2021 році у жінки стався інсульт. Наступного дня опинилася в лікарні. Десять днів була в комі, ще два тижні лікарі боролися за її життя. Але ні… Валерій залишився сам із вісьмома дітьми.

“Було дуже важко. Та діти мене і підняли. Навіть думки, щоб їх покинути, не було. Навпаки, мені треба було все робити, щоб вони були нагодовані, щоб мали все, що потрібно”.

До війни йому допомагала теща, яка жила разом із родиною. Сам Валерій працював без упину: доїв корів, доглядав свиней, обробляв землю. Діти теж допомагали по господарству. Тоді він ще не знав, що зовсім скоро втратить і все, що роками будував та вирощував на рідній землі.

“Росіяни могли відібрати дітей”

Після початку повномасштабного вторгнення родина залишилася в Костогризовому. Валерій не уявляв, як виїхати з такою великою сім’єю. Залишався з надією, що багатодітного батька росіяни не чіпатимуть. Між тим Валерій допомагав українським військовим. За це його здали свої – сусіди, навіть родичі.

“Окупанти прийшли у дім. Мішок на голову – і повезли на підвал. Там зі мною добре “попрацювали”. І пригрозили, що заберуть дітей”, – розповідає чоловік.

Коли Валерія після допиту викинули на вулицю з погрозами, він уже знав: залишатися не можна. Потрібно рятувати дітей і вибиратися з окупації.

12 серпня 2023 року родині вдалося виїхати.

Маріуполь, Ростов, Москва, Литва, Польща – і Україна! Це був той небезпечний шлях із дому, коли не знаєш, що чекає попереду. Але вони мали точку кінцевої зупинки. Львівщина. Там уже жили старші рідні діти Валерія.

У Костогризовому залишилося все. Земля, будинок, техніка. Господарство, яке Валерій створював роками.

“Тепер там уже нічого немає. Все покрали”, – із жалем каже він.

Будинки родини досі стоять, але що з ним буде і хто колись там житиме – невідомо. Згорів сарай сина разом та літньою кухнею. За словами Валерія, близько 30 відсотків села вже немає. Та йому болить навіть не втрачене майно. Адже втратити землю – це одне, а повернутися туди, де тебе зрадили ті, кого вважав своїми, – зовсім інше.

Нове життя почалося з пів гектара.

Спочатку родина жила у старших дітей. Потім винаймала квартиру у Бродах. А 12 грудня 2024 року Чупилки отримали ключі від нового житла для дитячого будинку сімейного типу – триповерхового будинку площею 220 квадратних метрів.

Але довго сидіти без роботи Валерій не зміг. Перші пів року після переїзду мріяв завести корів і свиней. Та згодом придивився до місцевої землі.

Тутешній священник Михайло, який також займався фермерством, дав йому перші пів гектара. Посадили картоплю. Потім Валерій узяв кредит, купив трактор і все необхідне до нього – культиватор, копалку, косарку. Почав брати землю в оренду у сусідів. Так поступово назбиралося два гектари.

Земля тут зовсім не така, як на півдні. На одному кілометрі може бути і глина, і чорнозем, і пісок. На Херсонщині у Валерія переважно був пісок, а для кавунів, каже, кращого й не треба. Та від справи, яку знав і любив усе життя, він відмовлятися не збирався.

“Просто треба народитися в Херсоні з кавунами”

Перший досвід із кавунами виявився невдалим – підвело насіння. Торік посадили невелику ділянку, лише для себе, а цього року вперше вирішили вирощувати на продаж. Із двох гектарів під баштан відвели близько 30 соток. На решті ростуть картопля та інші овочі.

Щоб кавуни встигли дозріти в західному кліматі, Валерій використовує плівку. Для висадки розсади має спеціальне пристосування – “крабик”. Цьогоріч урожай його порадував. Росте кілька сортів: одні плоди вже можна збирати, інші ще достигають. Загалом очікують зібрати до десяти тонн. Найбільші кавуни виросли до 12 кілограмів.

“Звісно, до херсонських не дотягнули. Вдома я вирощував кавуни по 15–18 кілограмів. А найбільший був 28!”

Стиглість кавуна Валерій може визначити за звуком. Жартує, що цьому навіть не треба вчитися.

“Просто треба народитися в Херсоні з кавунами”.

Коли перший бродівський урожай дали скуштувати місцевим знайомим, ті навіть не повірили. Розрізали кавун, спробували й запитали:

– А де ти такий взяв? З Херсону передали?

– Та ні, тут, на городі!

Не повірили. Довелося показувати город.

Сам Валерій до свого врожаю ставиться значно прискіпливіше.

“Я знаю, що херсонський кавун смачніший. Хоча вже не пам’ятаю його смаку…” – з сумом у голосі каже чоловік.

“В житті треба уміти все!”

Сьогодні Валерій сам веде господарство і виховує дітей.

Із ним живуть Ростислав, якому 20 років, 16-річний Дмитро, 15-річний Валерій, 14-річна Тетяна, 12-річний Анатолій, 8-річний Михайло, 7-річна Ангеліна та 5-річний Євгеній.

Ще дві дівчини – Жанна та Ілона – вже дорослі й мешкають за кордоном: одна у Словаччині, інша в Данії. Їхня історія особливо болюча. До родини вони потрапили у 12 і 13 років після смерті рідної мами, а через кілька років втратили й Наталю, яку вже встигли назвати мамою.

У домі Чупилків щодня є робота. Валерій встає близько 5:30, готує сніданок. Якщо не встигає – усміхається:

“В хід ідуть яйця з ковбасою”.

Потім – господарство і поле. Окрім трактора, у родини є квадроцикл із кузовом, два мопеди та понад десять велосипедів.

Діти допомагають батькові садити, збирати й продавати врожай. Картоплю копають трактором: виходять рано-вранці й до одинадцятої вже можуть упоратися. А коли настає пора збирати кавуни, передають їх один одному з рук у руки.

У цій роботі Валерію важливий не лише врожай. Він бачить, як дорослішають його діти.

“Хлопці можуть стати трактористами або водіями. Вони вже вміють керувати трактором, – розповідає батько. – Ростик навчається на кінолога в Одесі, але зараз удома і допомагає мені збирати та продавати врожай. Я намагаюся навчити дітей усього, чого сам умію. Тому що життя – така штука: ти маєш уміти все”

Земля не чекає

Після переїзду на Львівщину і Валерію, і дітям було нелегко. Вони говорили з херсонським суржиком – зі своїми словами, вимовою, звичками. Те, що для них було мовою дому, тут одразу вирізняло їх серед інших.

“У нас балакають, а тут розмовляють. У нас красне, а тут червоне”, – усміхається чоловік.

Дітям у школі часом було непросто. З міської школи родина згодом перейшла до сільської. Тепер семеро дітей їздять туди автобусом, а найменший відвідує садочок. Поступово вони звикли. А Валерій побачив: на новому місці теж чимало щирих людей, готових допомогти й підтримати.

Діти, здається, пустили коріння тут швидко…

Дітям треба рости. А йому – пам’ятати. Свою Наталю. Свій дім. Землю, яку обробляв роками. Життя, яке залишилося там, за сотні кілометрів.

Валерій каже, що і його кавуни пустили коріння у львівську землю. А він – ні. І все ж назад, туди, де його зрадили свої, повертатися не хоче.

Йому досі сниться дім. Та тепер він знає тільки те, що може зробити сьогодні. Посадити. Доглянути. Виростити. Зібрати. Передати дітям свої уміння і досвід. Тому завтра знову встане о пів на шосту і піде працювати.

Бо дітей потрібно кликати до сніданку і збирати у школу. Бо земля не чекає…

Ірина Квітка

Цей матеріал став можливим за підтримки програми “Голоси України” / SAFE, що координується Європейським центром свободи преси та медіа спільно з Лабораторією журналістики суспільного інтересу. “Голоси України” / SAFE реалізується в рамках ініціативи Ганни Арендт за підтримки Федерального міністерства закордонних справ Німеччини. Програма не впливає на редакційну політику, а даний матеріал містить виключно погляди та інформацію, отриману редакцією.