“Його чекали вдома”: історія водія “Укрпошти” Єгора Істранова, якого вбив російський дрон

Єгора завжди з нетерпінням чекали вдома мама, сестричка, бабуся, вітчим, улюблені домашні тварини. Кожен його приїзд із небезпечних рейсів Херсонщиною був для сім’ї хвилюючою подією. Але 19 лютого 21-річний водій “Укрпошти” не повернувся…

Російський дрон влучив у кабіну вантажівки на останній точці маршруту – у Станіславі. Хлопець отримав тяжкі поранення, один з уламків влучив у голову. Операція, місяць у комі – і серце молодого чоловіка зупинилося. Не стало людини, яка була справжнім сонцем для своїх рідних і друзів.

Про життя невтомного оптиміста Єгора Істранова і про трагедію, яку принесла родині смертоносна росія, розповідають його мама Олександра Вікторівна та заступник начальника служби транспорту Миколаївського й Херсонського регіонів АТ “Укрпошта” Олександр Вікторович Зарецький.

Замість дому – підвал, замість юності – евакуація

“Ми родом з Антонівки, але вже два роки живемо у іншому селі Херсонщини. Після звільнення краю росіяни одразу почали обстрілювати Антонівку. 11 днів ми не виходили з підвалу, а потім почали евакуацію… Тепер нашого дому немає – туди було кілька влучань…” – згадує мама Єгора.

Жінка розповідає, якою світлою людиною був її син, як любили його рідні та друзі… Багато років поспіль Олександра займається розведенням племінних породистих собак, і ще з дитинства Єгор допомагав їй доглядати за ними. За словами матері, хлопець безмежно любив піклуватися про тварин.

У школі Єгор вчився добре, мав багато друзів, займався спортом, музикою і технікою, любив автомобілі. Тому 2024 року закінчив Херсонський політехнічний коледж , і в тому ж році вступив на другий курс Херсонського аграрного університету.

“Він обожнював автомобілі, мав хист до водіння та ремонту. На моїй “шістці” почав ганяти селом ще у 17 років, а вже у 18 отримав водійські права, і я подарувала йому авто – розповідає Олександра.

Мати пригадує, як кілька місяців тому, у грудні 2024 року, Єгор пішов на курси, щоб відкрити категорію С – мріяв стати далекобійником і пересісти на фуру. Вже після трьох уроків інструктор сказав здібному учневі: “Єгоре, з тебе досить. Можеш сміливо здавати!”. Іспит мав скласти за тиждень. Але не встиг…

Випереджаючи час

Олександра із захопленням перелічує таланти свого сина. Каже, що Єгор мав і музичний слух – чудово грав на піаніно та баяні, які освоїв самотужки. Навіть після евакуації з “червоної зони”, коли бували в Антонівці лише наїздами – забрати речі та нагодувати бездомних собак – хлопець сідав за піаніно і натхненно грав сучасну музику.

“Навколо лунали вибухи, а з нашого дому линули ритмічні мелодії. Це було красиво і моторошно водночас…”, – поринає у важкі роздуми мама загиблого.

Кожну мить, проведену з сином, Олександра Вікторівна називає святом. “Привіт, братанчик, як справи?” – так вони віталися. Олександра була для нього не лише мамою, а й найкращим другом.

Під час окупації разом волонтерили – доставляли хліб і воду, проїжджаючи ворожі блокпости. Хлопцеві було лише 18… Окупанти влаштовували перевірки, обшуки й не раз чіплялися до Єгора, але Бог оберігав їх у кожній поїздці, і біда обходила дім стороною.

Після визволення регіону Єгор допомагав рятувати тварин з обстрілюваної зони.

“У нас було вже 23 собаки, плюс кури, кози. Ми повертались у Антонівку п’ять разів – вивозили господарство до тимчасового дому. Єгор наполягав виїжджати далі. Але з таким “зоопарком” це було практично неможливо, і ми залишилися на Херсонщині”.

На новому місці хлопець захопився розведенням племінних кролів. Змайстрував для них клітки, багато дивився в інтернеті відео та читав матеріали про догляд за цими тваринами.

“Часто мені здавалося, що мій син — особлива, унікальна людина: дорослий і мудрий не за роками, з надзвичайно різноманітними захопленнями та вміннями. Мав пальці піаніста, але з легкістю ремонтував мопеди, які хлопці привозили на наше подвір’я. Добре закінчив школу, без жодних труднощів вступив до вишу, та обрав професію водія.  Але бентежило інше: він дуже поспішав жити. Багато працював, багато мріяв і, не сумніваюся, багато чого б досяг, якби…” – з розпачем каже Олександра.

Наймолодший водій у колективі

Жінка згадує, як син хотів влаштуватися на роботу. Родина довго відмовляла його від цієї ідеї: “Ти ще студент, встигнеш напрацюватися”, – радили рідні. Але цілеспрямований юнак мав власну думку. Спочатку спробував попрацювати водієм на продуктовій базі, а згодом звернувся до “Укрпошти”. Саме тут йому припала до душі і робота, і колектив.

Єгор влаштувався змінним водієм і працював на різних маршрутах Херсонської та Миколаївської областей.

“Він прийшов до нас у листопаді 2024-го. Без досвіду, зовсім юний. Але коли ми випробували його на маршрутах і побачили в роботі, приємно здивувалися. Багато досвідчених водіїв не тримають кермо так упевнено, як Єгор. Він був чудовим водієм”, – розповідає про наймолодшого працівника в команді заступник начальника служби транспорту Миколаївського і Херсонського регіону АТ “Укрпошта” Олександр Вікторович Зарецький. За ті чотири місяці, що Єгор працював, не виникало жодних нарікань. Відповідальний, приємний, чесний і дуже позитивний…

“Я не думав, що такі бувають!” – відгукується про молодого водія керівник.

Єгор їздив на всіх видах автівок. На легковиках та бусах працював у пересувних екіпажах – разом із начальником екіпажу доставляв пенсії та посилки, а на вантажівках виконував внутрішні регіональні рейси, довозячи вантажі до стаціонарних відділень.

Останній маршрут

У той день він їхав на вантажівці Isuzu AB за маршрутом: Дар’ївка – Зеленівка – Комишани – Білозерка, і остання точка – Станіслав. Звідти мав повертатися на базу в Херсон.

“Ми були постійно на зв’язку. Після Білозерки Єгор зателефонував керівництву Станіслава та запитав про безпекову ситуацію. Це вже стало звичною практикою, бо обстріли змушують змінювати маршрути. Та тоді небо було чисте, що підтверджували й військові. А вже через 14 хвилин, об 11:14, почався обстріл. За вантажівкою “гналися” дрони. На GPS ми побачили, що автівка зупинилася за кілька кварталів від Станіславського відділення. Єгор не відповідав на дзвінки. Начальниця відділення Оксана Подолян вийшла назустріч і побачила палаючий автомобіль”, – розповідає Олександр Вікторович.

Єгор устиг вискочити. Оксана одразу помітила, що у нього поранена нога. Дронова атака тривала, але разом з чоловіком вона встигла перетягнути пораненого до напівзруйнованого гаража з бетонною стіною. Оксана відчайдушно шукала допомоги, але ніхто не наважувався на евакуацію під обстрілами. Зрештою один із місцевих жителів на “Таврії” вивіз Єгора до Лиманів, звідки швидка Червоного Хреста повезла його у лікарню в Миколаїв.

“Того дня, 19 лютого, я почувалася зле, думала – захворіла. А тепер розумію: це серце відчувало біду. Ми зідзвонилися об 11-й, він сказав, що набере, коли доїде до Станіслава. Я відчула страх у його голосі. Об 11:30 я вже телефонувала йому сама. Не могла дочекатися. Телефон мовчав, і хоч намагалася заспокоїтись, душу вже охоплювала паніка…” – згадує мама Єгора.

Коли вони з бабусею, Вірою Вікторівною, приїхали до лікарні, хлопець був у свідомості.  Пам’ятав усе, розповідав, як це сталося. Автівка згоріла повністю, телефон був прошитий уламками, документи вціліли лише тому, що були в кишені куртки.

Єгорові посікло уламками тіло, він мав травму стегна, але ці поранення не були смертельними. Лікарі не відразу помітили крихітний уламок у голові хлопця.  Після КТ зробили операцію, та витягти уламок не змогли – він був у критичному місці. Тож давали надію, що уламок капсулізується. Але 25 лютого, після сильного головного болю, Єгор впав у кому і через місяць, 29 березня, помер, не приходячи до тями.

Життя без нього

“Я досі не можу повірити, що його немає. Коли я падала у розпач через небезпеку, обстріли, руйнування, він завжди заспокоював: “Мамо, це не найстрашніше”. Тепер я знаю, що найстрашніше. Це жити без своєї дитини. Все оберталося навколо нього. Бабуся у відчаї, важко донці Вікторії… Нам усім його не вистачає. А я тепер хапаюся за відремонтовану ним “шістку”, доглядаю його кролів, вигулюю собак, яких він так любив… Але це не допомагає!”, – з болем у серці зізнається Олександра.

“Раніше нам щастило. Так, багато автівок пошкоджено, деякі – безнадійно. Але всі водії були живі!” – додає Олександр Вікторович.

За його словами, водії АТ “Укрпошта” в Херсонській області – відважні й висококваліфіковані.

“Ось нещодавно у Херсоні дрон влетів у зупинку за 30 метрів від авто. Її обсипало уламками, але екіпаж “Укрпошти” відійшов від шоку і продовжив роботу на маршруті. За тиждень до трагедії з Єгором дрон влучив у двері ще однієї нашої вантажівки, на щастя, водій залишився неушкодженим. А Єгор… він був наймолодшим у нашому колективі. Щирий, світлий, життєлюбний хлопець…” – каже керівник.

Під часто розмови мама Єгора, Олександра Вікторівна, раптом згадує: “Він мені наснився. Шукав свою сумку, ту, що згоріла в машині. Дуже поспішав… А знаєте, він і в житті завжди поспішав. Куди? Навіщо…”

Світла пам’ять загиблому, життя якого забрала фашистська росія.

Ірина Квітка