У кожної подружньої пари своя історія кохання, котра почалася з випадкової зустрічі, ніжного слова, теплого відчуття у серці… Справжнє щастя – знайти у житті свою половинку, яка завжди підтримає і зрозуміє тебе. З нагоди Дня закоханих ми поцікавилися у щасливих подружніх пар з Білозерської громади, як саме вони познайомилися.
Антоніна і Микола Дятли познайомились у ЦТДЮ (на той час Дім піонерів) у 1993 році. Приглядалися один до одного два роки. А потім зрозуміли, що їм удвох дуже добре. Разом пара вже 27 років, 23 з яких – в офіційному шлюбі. Антоніна і Микола – щасливі батьки двох дітей та успішні підприємці.
Наталія Василенко, с.Миролюбівка
Наша історія кохання почалася 8 років тому. Після закінчення університету я влаштовувалася на роботу і натрапила на давнього знайомого Олександра – брата мого майбутнього чоловіка Віктора, який і познайомив нас. Знайшовши мій профіль в соціальній мережі, Віктор написав мені: “Привіт! Давай познайомимося!” Зазвичай незнайомцям я не відповідаю, але, побачивши знайоме прізвище, подумала й вирішила, чому б і ні. А за декілька тижнів відбулася перша зустріч. Як у фільмі, я стою на сходах під будівлею, Віктор під’їжджає до мене на крутому байку, і я відчуваю легке дрижання у колінках (чого раніше ніколи не було). Ця перша зустріч тривала недовго, але поклала початок нашим відносинам. Ось це, напевне і є кохання з першого погляду, коли ти ніяковієш, і дивлячись в очі, не хочеш, щоб ця зустріч закінчувалася. Потім перше побачення, яке не забуду ніколи! А саме, пропозиція поїхати в кіно. Здавалося, що тут такого? Багато пар починають стосунки з поїздки у кіно, але Віктор з собою привіз квіти і… живу рибу, недавно зловлену його батьком, та уже очищену мамою. Так, я розумію, що всі перші побачення унікальні, але такого у мене ще не було. Далі, через декілька місяців – спільне проживання, пропозиція вийти за нього заміж прозвучала уже після того, як разом купили весільні обручки. А потім ще через 5 місяців – чарівне весілля. Таке весілля, що навіть бабусі танцювали, неначе востаннє. Потім народження двійки діток і щире кохання. Все так швидко розвивалося, але в той же час не покидало відчуття, що знайома з ним все життя. Для мене мій коханий – це найкращий друг, порадник, люблячий чоловік та турботливий батько наших дітей. Кохання – це коли маєш плече, на яке можна спертися, коли знаєш, що тебе вдома чекають, коли вам разом є про що поговорити, а особливо, коли є про що помовчати.
Сергій Шевейко і Валентина Майорова знають один одного більше 20 років. Якось Сергій прийшов до привітного майстра-перукаря Валентини, потім став її постійним клієнтом. Слово за слово, посмішки, жарти, спільні інтереси і погляди на життя, все це згодом переросло у справжнє кохання. Рішення узаконити стосунки було взаємним та виваженим, адже кожен мав дітей від попередніх шлюбів. Спільне життя почалося з 2015 року. За цей короткий період Сергій і Валентина відчули справжнє сімейне щастя. Вони мають успішний бізнес, постійно подорожують і просто насолоджуються життям.
Олександр і Лариса Гузь зустрілися невипадково. Їхні бабусі були подругами, жили і працювали в одному селищі Заможне. Бабусі Олександра дуже сподобалася Лариса, тож вона вирішила їх познайомити. Коли хлопець повернувся з армії, батьки вже спілкувалися з родиною дівчини, які були не лише їхніми односельцями, а й друзями дитинства. До речі, в Олександра і Лариси батьків звуть однаково – Віктор і Тетяна. Вперше Олександр побачив свою майбутню дружину на ярмарку, де вони з мамою продавали вирощену продукцію. Пара зустрічалася рік, побралися у 1996 році. Олександр і Лариса щасливі батьки трьох синів, разом і вдома, і на роботі. Родина – головна цінність їхнього життя.
Тетяна і Олег Колєснікові щасливі разом вже 16 років. Підтримуючи один одного, виховують двох донечок-красунь Дану і Крістіну. 12 років спільно розвивають сімейний бізнес. Історія їхнього знайомства цікава тим, що спершу вони не сподобалися один одному. Проте з часом зрозуміли, що в їхньому серці зародилися справжні почуття. День народження їхньої чудової сім’ї – 30 вересня 2006 року, в день Віри, Надії і Любові.
Світлана і Олександр Мішині одружені вже 41 рік. У 1978 році по закінченні Дніпропетровського технікуму автоматики та телемеханіки, як молодого спеціаліста, Світлану направили на роботу у м.Саратов на завод «Електроапарат» майстром цеху. На цьому ж заводі в іншому цеху працював і Олександр. «Дві половинки» знайшли одне одного на щотижневих тренінгах «Школа майстрів». З тих пір вони щасливі разом, ділять навпіл і радощі, і труднощі, мають чудових дітей Ксенію та Артема. Секрет сімейного щастя Мішиних – у взаємній повазі, вмінню йти на компроміси і підтримувати один одного у будь-яких ситуаціях. На їхньому життєвому шляху траплялося чимало випробувань, проте вони зуміли зберегти тепло сімейного вогнища.
Діна та Василь Ференц знають один одного дуже давно. Їхні почуття зародилися на весіллі у друзів, де вони були свідками. Яскрава іскорка в очах розпалила вогонь кохання у їхніх серцях. Молоді, щасливі, окрилені… Через чотири місяці після весілля друзів пара зіграла власне. Історія їхнього подружнього життя триває вже 33 роки. Ференци – щасливі батьки двох красенів-синів, успішні у професійній сфері, гарні господарі і шановані мешканці Станіславської громади, котрі дбають про розвиток спорту на селі.
Лариса РИБАЧУК, с. Миролюбівка
Кохання – це найсвітліше, найпрекрасніше, найсвітліше почуття, найбільший дар, який ми маємо. Воно змушує наше серце битися швидше, окриляє і надихає. А ще кохання – надзвичайно багатогранне, і всі ми розуміємо та відчуваємо його по-різному. Недарма, кожен рано чи пізно намагається дати собі відповідь на запитання: чим все ж таки є кохання? У коханні можуть поєднуватися найбільш різноманітні почуття: страждання й насолода, радість і смуток, страх і сміливість. Напередодні чудового свята Дня закоханих хочу розказати одну історію кохання довжиною в 45 років. Це історія моїх батьків, Тетяни Миколаївни та Віктора Павловича Рибачук. Ще маленькою дівчинкою я завжди допитувалася у мами про те, як же вони познайомилися з татом, як почалося їхнє кохання. Дорослі часто відмахувалися від таких запитань, а потім все ж таки розказали. Отож… В далекому (а, може, для когось і не дуже) 1974 році у Білозерській типографії працювала Тетяна. Робота в неї була дуже складна, відповідальна (адже треба скласти «макет» газети), але дуже цікава. Жила собі дівчина, не тужила, бігала на танці. Аж якось одного ранку побачила біля свого робочого місця високого красеня (а тато був під два метри зростом). Хлопець одразу впав в око мініатюрній Тетяні. На моє запитання, чим же так зачепив з самого початку, мама зі сміхом відповідала, що він цілий день ходив у темних окулярах, бо ховав синець під оком. Як з’ясувалося цього красеня звали Віктор, він щойно повернувся з армії і почав працювати водієм в редакції газети «Придніпровська зірка». Біля Тетяниного робочого місця було широке підвіконня, тож все частіше Віктора стали бачити саме там. А потім, через місяць після знайомства, молоді люди вирішили одружитися. Коли я в цьому місці розповіді робила «великі» очі (мовляв, чому так швидко?!), тато завжди говорив: «А чого тягнути? Свою людину відчуваєш одразу..» Так і пішли вони разом по життю, яке не завжди було солодким. Майже 45 років були підтримкою і опорою одне для одного. А тепер ніжно з небес тато оберігає свою лебідку, свою подругу життя… Ось таке кохання…..довжиною в ціле життя….
