Історія одного хреста

Кожен, кому доводиться бувати на цвинтарі у Киселівці, не оминає увагою величезного залізного хреста, який височіє посеред кладовища. З усього видно, що стоїть він дуже давно, бо іржа добряче понівечила його і насвіжа фарба не в змозі приховати давні “рани”. Навколо розкидані невеликі, зализані вітром горбочки, очевидно, теж чиїсь поховання. Подейкують, начебто біля хреста була й маленька капличка, зараз її вже немає, і що нібито колись на цьому місці похований “якийсь батюшка”…
На околиці Киселівки, недалеко від станції Чеховичі, проживала велика родина Осадченків. Батьки Василь Михайлович і Марія Іванівна дали життя і виростили тринадцятеро дітей: Олімпіаду, Варвару, Марію, Євдокію, Олександра, Прокопа, Гната, Лева, двох Григоріїв, Михайла, Єпіфана і Сидора.
Сім’я була дуже релігійна. У великій срібній купелі з п’ятьма підсвічниками хрестили всіх новонароджених дітей. У хаті було багато ікон, великий срібний хрест, дерев’яний хрест з розп’яттям Ісуса Христа на повний зріст, велике Євангеліє, оздоблене сріблом, багато духовної і художньої літератури.
Змалку діти привчалися до праці, адже сім’я мала велике господарство (коні, корови, вівці, свині, більше сотні овець, багато птиці) і обходили його власними силами. Тішив око великий доглянутий сад, виноградник, щедро родила нива, був навіть викопаний власноруч і зариблений ставок. Дорослі чоловіки працювали у полі, а також шили у власній майстерні хромові чоботи, шкіряні куртки, кожухи. Дівчата виготовляли дуже гарні ватяні ковдри, оздоблювали їх вишивкою, обшивали всю сім’ю і приймали замовлення від знайомих і односельців.
Двох синів батьки втратили ще за свого життя. Найменший, 18-річний Михайло, трагічно загинув під час ремонту локомобіля. Ховали його всім селом. Олександр пропав безвісти під час громадянської війни.
У 1922 році помирає голова сімейства Василь Михайлович Осадченко. За життя батька одружився лише старший Григорій на чорноокій статній красуні Ганні Захарівні Савун. Після смерті батька всі клопоти по господарству лягли на плечі Григорія і його молодої дружини. Працювали, не покладаючи рук, у хаті й на подвір’ї був достаток, мали все для довгого і безбідного життя.
Але на початку 30-х років розпочалась масова колективізація і розкуркулення. Усе майно Осадченків, рухоме й нерухоме, перейшло до колгоспу ім. Т. Шевченка. Забрали і щойно обмолочене зерно. Всю ніч возили його підводами до станції Чеховичі. Завантажили чотири вагони по 30 тонн, а в хромових чоботях і шкірянках “від Осадченків” ще довго хизувалися місцеві керівники.
За вперте небажання вступати до колгоспу Григорія Осадченка жорстоко побили і напівживого відправили до Степанівської психіатричної лікарні, звідти він уже не повернувся. Дружині сказали, що Григорій втік і невідомо де перебуває, швидше за все, його вже немає в живих. Залишилася Ганна у Киселівці з двома малими дітьми, обібрана до нитки. Один із начальників пропонував їй стати коханкою, мовляв, тоді її не чіпатимуть, а ні – то вишлють до Сибіру разом із сім’єю. Попередивши рідних чоловіка і прихопивши лише декілька вузликів з речами, жінка з дітьми вирушила пішки до Херсона.
Пізніше, у монастирі, знайшли своє пристанище Єпіфан, Прокіп, Варвара, Марія, Олімпіада. Сидір подався у Крим, Лев – на Кавказ.
Після зникнення чоловіка Ганну переслідували як дружину куркуля, погрожували: спробуєш куди піти – під землею знайдемо.
У голодний 33-й помер Гаврюша, ще раніше – Аня й Наталя. Забравши Никифора, Ганна втекла на віддалений хутір Арламівка Миколаївської області, де в землянках жили переселенці. Згодом вийшла заміж за тракториста Степана Матвієнка, народила дочку Євдокію. У сім’ї зростало трійко дітей: син Степана Дмитро, син Ганни Никифор і маленька Дуся.

Одного дня, коли донечці було півроку, Степан поїхав до міста продавати корову, а Ганна поклала дітей спати і поралася по господарству. Сусіди бачили, як вона доїла корів, готувала на базар молоко. Вночі діти прокинулись від якогось шуму і тупоту людських ніг. Двері в землянку відчинились, невідомі кинули щось на підлогу і швидко пішли. Діти злякались і принишкли, а коли розвиднилось – побачили на підлозі мертву матір із мотузкою на шиї. Було їй 28 років.
А тепер повернемось до початку розповіді. Під тим великим залізним хрестом знайшов вічний спочинок глава великої родини Осадченків Василь Михайлович. Викував хреста його син Григорій, вправний коваль і майстер на всі руки. У сорок першому його разом з іншими хворими психіатричної лікарні розстріляли німці. Поруч поховані й інші члени цієї родини.
Я особисто ніколи не знала цих людей. Події, про які розповіла, відбулися дуже давно. Чому ж так щемливо стискається серце за безвинно загублені душі і зріє впевненість у тому, що подібні трагедії ніколи не повинні повторюватись?…

Ольга ЄМЦОВА
“Придніпровська зірка”, №21 від 25 травня 2018 року