У незламній Чорнобаївці проростає життя. На зболеній війною землі знову розцвітають квіти. Виплекані працьовитими руками й щирим серцем місцевих господинь, попри щоденні тривоги та небезпеку, у теплицях і на клумбах розкривають пелюстки петунії, півонії, троянди, чорнобривці…
Квітники — майже на кожному подвір’ї у прифронтовому селі, що сьогодні відоме всьому світу. Попри гуркіт війни тут залишаються люди — і вони продовжують жити.
До вашої уваги – історія про двох жінок із Чорнобаївки, для яких вирощування квітів стало більше ніж хобі. Бо тепер кожна клумба – не лише про красу, а й про силу духу, спробу зберегти звичайне життя серед незвичайних обставин.
Коли серце – з фронтом, а душа – у квітнику
33-річна Надія Князь — професійна ландшафтна дизайнерка. Три роки навчання на спеціалізованих курсах в Херсоні стали фундаментом її справи. Так колишня перукарка-візажистка перекваліфікувалася на садівницю. У мирному житті вона займалася озелененням, створювала ландшафтні композиції, планувала й втілювала дизайн присадибних ділянок — з газонами, деревами, кущами і клумбами.
Родом із Музиківки, Надія переїхала з чоловіком до Чорнобаївки ще до повномасштабного вторгнення — шукала спокою, але водночас хотіла бути ближче до Херсона.
Подружжя оселилося в найманому будинку. Згодом Надіїні вазони заполонили підвіконня, з’явилася перша розсада. Квітів ставало дедалі більше: підсвітки, десятки висіяних власноруч сортів… Захоплення поступово перетворилося на цілий світ.
«Коли мої рослини не було вже де вмістити, чоловік зробив невеличку теплицю. Це було ще перед війною, у 2021-му. Спочатку квіти там росли поруч із помідорами, а тепер витіснили овочі — усюди переважає цвіт», — усміхається жінка.
Початок повномасштабної війни подружжя зустріло в Чорнобаївці. Коли навколо лунали вибухи, Надія йшла до своєї теплиці. Виїжджати не збиралася. Каже: «Хіба могла покинути те, що посадила?!»
«Мені не було страшно. Чим більше гриміло — тим більше я сіяла, черенкувала, доглядала розсаду на підвіконні й у теплиці… Це було як мантра — повертати красу, яку хочуть знищити. Якщо раніше квіти були просто захопленням, то під час війни це стало порятунком. До того ж теплиця — єдине місце, де можна сховатися від усього, що коїться навколо!», — щиро ділиться Надія.
Тоді поруч із нею були найрідніші — чоловік Олександр і брат Олег. Утрьох вони доглядали ділянки тих, хто виїхав. Разом навіть їздили на роботу до Херсона, оминаючи ворожі блокпости.
Але у травні 2022 року «Град» влучив просто на ділянку, де працювали. Один із уламків поранив брата в живіт. Він пережив складні операції. А Надію врятувала… компостна яма, за яку вона встигла сховатися.
Невдовзі росіяни дізналися, що її Олександр — колишній військовий. Почалися переслідування. Все закінчилося підвалом — до нього потрапили і чоловік Надії, і її брат…
Хлопців побили, відібрали автівку, але невдовзі, ледь живих, нічого не довідавшись, таки відпустили додому. А от машину Надія відвоювала в окупантів та їхніх посіпак сама — попри вмовляння чоловіків пішла до захопленої ворогом сільради й повернулася з автівкою.
«Може, це і не зовсім нормально, але я ніколи не відчувала страху перед обстрілами. І не боялася окупантів. А після того, що сталося, почала хвилюватися… Не за себе — за своїх хлопців. Як виявилося, це був лише початок», — ділиться Надія.
Після деокупації Херсонщини її мирні помічники, один за одним, зібралися до війська. Майже одночасно пішли служити чоловік, брат і батько.
Сьогодні Олександр воює на Донеччині, Олег — під Куп’янськом, батько — на Херсонщині. А вона залишилася з квітами. Вона – чекає…
Хвилювань побільшало, як і роботи, яку раніше ділила з рідними.
«Бувають моменти, коли зовсім немає сил… Якось Олександр разом із побратимами потрапили під прицільний вогонь ворога й не могли вийти з позиції 48 діб. Без води, їжі… Потім він допоміг пораненим побратимам і вони дісталися своїх. Та й сам був поранений… У мене почалася депресія. Я просто сиділа й дивилася YouTube: як хтось доглядає сад, вирощує розсаду… А мої квіти страждали — їм було важко без догляду!», — щиро ділиться Надія.
Її ділянка — 18 соток: 2,5 з них відведені під город, але навіть там жінка перекопує місце під хризантеми. Решта — квітники, газон, теплиця.
Жінка особливо полюбляє екзотичні квіти та рідкісні рослини — тому постійно досліджує нові сорти в інтернеті, мріє випробувати щось нове, незвичне.
Надія також захоплюється вирощуванням квітів для букетів, які створює власноруч. У її композиціях — піони, анемони, лютики, левкой, лаванда, нігела, м’ята, а ще лимонний базилік із ніжним ароматом.
«Це не просто квіти — це мої антидепресанти», — зізнається вона. — Цього року насіяла й насадила вже стільки, що це стало досить дороговартісним заняттям. Але зупинитися не можу!».
Переважно Надія вирощує квіти для себе. Але надлишки, щоб мати кошти на догляд за рослинами, продає в Чорнобаївці, іноді — в Херсоні.
Одного дня, коли працювала в теплиці, черенкувала квіти, раптом відчула за спиною знайомі кроки. Обернулася — і побачила свого коханого Олександра. Приїхав у відпустку без попередження. Одразу взявся до справи: обладнав магістраль, зробив полив, аби дружині було легше з її квітковим господарством.
Навколо Надії — буяння кольору, різнобарв’я цвіту. Та себе вона асоціює не з трояндою, а з кактусом.
«Я така ж колюча, але теж цвіту. Рідко — зате гарно», — усміхається жінка.
Вирощуючи красу й засіваючи землю, вона чекає своїх хлопців з фронту. І вірить: Господь допоможе здолати біду. А Україна обов’язково відродиться — і зацвіте, як нові ростки в її парнику.
Де впали уламки снаряда, знову розквітли троянди
Ще донедавна Поліна Воронова працювала вчителькою хімії та біології у Чорнобаївській санаторній школі-інтернаті. На пенсію пішла вже під час війни — у червні 2022 року, і відтоді повністю присвятила себе улюбленій справі.
«Скільки себе пам’ятаю, у мене завжди були квіти: кімнатні рослини, фіалки в шкільному кабінеті, для яких мій чоловік, інженер-механік, зробив гарну металеву конструкцію. На подвір’ї — парничок, де спочатку висаджувала квіти, а потім – овочі. А війна лише примножила моє бажання заквітчати землю. Бо квіти – це символ того, що навіть на попелищі може відродитися життя!», — хвилююче говорить жінка.
Поліні – 63, але, здається, вік її не торкнувся і не має значення: усміхнена жінка невтомно працює на своїй ділянці.
«З початку війни ми з чоловіком по-різному переживаємо цю тяжку реальність: він — читаючи новини з фронту, а я — сіючи. Спершу Олександр казав, що мої квіти не на часі. Та коли вони розквітли — зрозумів: краси багато не буває. І вона таки має велику рятівну силу!» — з усмішкою ділиться квіткарка.
Подружжя Воронових навіть під час окупації не полишали свого дому. Хоч із власного подвір’я старалися тоді зайвий раз не виходити — аби не зустрічатися з ворогом, що топче рідну землю.
Розпочинала Поліна з вирощування рослин з насіння. У спеціальних стелажах, зроблених дбайливими руками чоловіка, зуміла виростити петунії — саме ці квіти припали їй до душі найбільше.
А після деокупації здійснилася її мрія — разом з чоловіком вони з’їздили до села Чишки у Львівській області, де жінка познайомилася з квіткарями з фірми «Плантпол». Про них вона дізналася від блогерів у соцмережах.
«Коли у Чишках дізналися, що ми з Чорнобаївки, приймали нас, як найдорожчих гостей, — пригадує Поліна. — А згодом навіть зарезервували для мене гарні сорти моєї улюбленої петунії. Я розсадила їх біля дому у великі вазони, у підвісні кашпо, міксуючи кольори. Особливо люблю, коли квітнуть сині й жовті — це надихає і мене, і тих, хто приходить за квітами!».
Поліна надає перевагу однорічникам: петуніям, лабелії, сальвіям, циніям, калібрахоа, газаніям, біденсу, геліотропу, немезії, бакопі… І, звісно, дуже любить пеларгонії — особливо розкішні зональні. Вона вирощує квіти з насіння й розмножує живцями. Щороку оформлює клумби по-новому, змінюючи сорти та дизайн.
«Коли гуде, я виходжу в сад і спостерігаю, як росте природа, як вона відновлюється — попри все!» — ділиться жінка.
У квітні 2022-го «Ураган» влучив у сусідній двір, і частина боєприпасу впала просто серед троянд у Поліниному квітнику. Військові дістали снаряд лише нещодавно — і в душі чуттєвої жінки стало трохи світліше.
Квіти вона вирощує для душі, але іноді й продає — місцеві жителі приходять просто до неї додому.
«Ось нещодавно приходили віряни з нашої церкви — взяли петунії на підвісах. Тримають їх у руках, а в очах — стільки світла! Люблю, коли люди йдуть від мене з усмішкою», — ділиться Поліна із захопленням.
Насіння, а інколи й живці нових сортів вона замовляє. А от зрізаних квітів не любить: сумно дивитися, як вони в’януть. «Якщо ж дарують щось, що можна посадити — радію, мов дитина», – зізнається щиро.
На своїй невеликій ділянці в десять соток — де вмістилися і будинок, і гараж, і сонячні панелі — знайшлося місце для двох парників та численних клумб. Це її палітра краси й особисте місце сили. Саме тут, попри війну, народжується Полінина мрія — заквітчати рідну Україну.
Квіти від Надії Князь та Поліни Воронової — не просто рослини. Це спосіб жити всупереч війні, створювати оазис миру серед буденності лихоліття. У кожному черенку, у кожній насінині тремтить часточка стійкості й надії. І, можливо, саме з таких садиб почнеться відродження Херсонщини. Росток за ростком. Квітка за квіткою.
