Історія боротьби та стійкості Херсонщини на прикладі Надіївки

Він не залишив село – ні на початку повномасштабної війни, ні під час окупації, ні після того, як пройшов через російську катівню, витримав тортури й переніс дві складні операції.

І це, мабуть, найточніше характеризує старосту Надіївського старостинського округу Білозерської селищної ради Олександра Івченка.

За фахом він – учитель історії. Колись у школі рідного села Олександр Олександрович пояснював учням складні сторінки минулого, вчив розуміти причини війн і те, що імперії рано чи пізно падають.

Тоді це були слова з уроку. Тепер – його власний досвід.

Коли війна прийшла в Україну і в його село, він ніби сам опинився серед героїв ще ненаписаного підручника історії.

Ми говоримо з Олександром Івченком про життя до війни, окупацію, людей, які трималися одне за одного, про рішення, які доводилося приймати щодня і на межі, і про сьогоднішню Надіївку.

Але наша розмова – не лише про роботу старости у воєнний час. Вона про людину, яка сама стала частиною героїчного супротиву українців.

Коріння відповідальності

Власна історія Олександра Івченка нерозривно пов’язана з життям рідної Надіївки.

Він виріс у родині, де освіта й відповідальність не були порожніми словами. Батько Олександр Іванович багато років очолював Надіївську школу, мама Валентина Федорівна працювала бухгалтером у радгоспі. Їхня освіченість, щоденна праця і відповідальність за людей, каже Олександр, означали для нього дуже багато – і зрештою визначили його життєвий і професійний шлях.

Після школи він відслужив строкову службу. Потрапив до омріяних повітрянодесантних військ, а вже згодом повернувся до цивільного життя, вступив на історичний факультет Миколаївського державного університету і пішов працювати до школи.

Починав учителем фізкультури. Згодом викладав всесвітню історію та історію України, став заступником директора з виховної роботи, очолював профспілку освітян.

У школі він провів понад два десятки років.

“Любив уроки. Любив говорити з дітьми. Ми запрошували на зустрічі військових, ветеранів, АТОвців. Хотілося, щоб діти знали історію не лише з книжок, а розуміли, що її творять люди”, – говорить він.

Його учні це запам’ятали.

Один із них – Володимир Івашко. У 2014 році він пішов захищати Україну і потрапив у полон. Ще один учень Івченка – тихий і скромний Віталій Ясентюк – сьогодні боронить Україну на фронті. Має нагороди, отримує їх із рук Головнокомандувача.

Таких історій у нього багато. І про кожного учня він може говорити довго. Але згодом учитель історії став старостою і замість уроків почав тримати громаду.

Довіра людей

У 2015 році Олександра Івченка обрали сільським головою. Коли Надеждівка, Зорівка та Знам’янка приєдналися до Білозерської громади, він став старостою Надеждівського старостату (нині Надіївського) – і знову за рішенням людей.

До великої війни на території старостату мешкало близько 1500 людей. Села жили тихим, впорядкованим життям: після реорганізації радгоспу мешканці отримали паї. Хтось обробляв землю власноруч, вирощуючи зернові та овочі, хтось довіряв поля фермерам, ті засівали їх пшеницею, ячменем, рапсом.

Олександру Олександровичу приємно згадати, як за допомогою меценатів займалися благоустроєм центру Надіївки: облаштовували бордюри, викладали плитку перед дитячим садком. Освітні заклади тут завжди були предметом особливої гордості.

“Щороку, починаючи з 2016-го року, 30 вересня, на свято Віри, Надії, Любові та їхньої матері Софії ми відзначали День села. Збиралася вся Надіївка, нагороджували найкращих, організовували велику концертну програму. Пам’ятаю, як одного разу вручив працівнику комунального підприємства «Надія», депутату сільради Олександру Крецелу велосипед. Тепер наш Саша став на захист України…”, – згадує староста.

Село має свою історію, відображену навіть у назві. Колись воно було Надеждівкою – з російським звучанням, спадком імперського минулого.

За легендою, пан Волос подарував село донці Надії. У 2025 році громада повернула українську форму – Надіївка. Вулиці Комунарів та Пролетарська у Зорівці стали відповідно Центральною та імені Володимира Вдовиченка – на честь Героя Бузкового парку.

“Це вже про своє. Про те, хто ми є”, – каже Олександр Івченко.

Староста говорить, що ще задовго до повномасштабної війни відчував: росія не відступить від України.

“Аналізуючи минуле, я ще у 2008-му казав: ніхто на нас не піде, крім росії. Але все одно не вірилося, що це станеться”, – ділиться керівник.

Випробування війною

Історія, яка розгорнулася в Надіївському старостаті під час повномасштабної війни, була сповнена страху у голосах людей, російської бронетехніки на вулицях і рішень, які Олександру Івченку доводилося ухвалювати миттєво.

Він намагався згуртувати людей, підтримати і заспокоїти односельців. Люди виходили в центр села, розгублені від невідомості, чекаючи хоч якихось новин.

“Треба було їх заспокоювати. Просто говорити. Як на уроці. Коли ми збиралися, зустрічали корів, місцева активістка Олена Вашина дуже впевнено переконувала присутніх, що наші обов’язково прийдуть. Вона, Світлана Гарбулінська і, звісно, моя дружина Наталія мені дуже допомагали. Разом з Сергієм Войцеховським, за допомогою голови ГО “Білозерський центр регіонального розвитку»”Елли Петренко невдовзі організовували і привозили для людей продукти та допомогу”, – згадує Івченко.

Він і не думав залишати Надіївку. За ним були села і люди.

“Як я поїду? А люди?” – повторював рідним, які завжди були поруч.

І село трималося. Староста організував місцевих чоловіків для охорони та допомоги українським військовим. Пізніше, під носом у окупантів, разом із хлопцями вони ховали чотирьох односельців, які героїчно загинули у Бузковому парку.

У квітні російські війська зайшли в Надіївку. Олександр вийшов назустріч сам.

“Я представився: староста села…”, – розповідає він. – Окупанти хотіли зайняти школу і дитсадок, але Івченко не пускав. “Не чіпайте! Діти сюди повернуться”, – говорив він. – 9 квітня 2022 року ворог вдарив по селу. Кілька людей були поранені. Серед них – 15-річна дівчина. Володимир Фільченко разом із Дмитром Тищенком та Іваном Петровичем Круглієм, попри ворожі блокпости, змогли доправити її до Білозерської лікарні – і цим врятували життя. Хлопця зі Знам’янки, Сергія Шиляєва, росіяни жорстоко побили й поранили. Ми всім селом зібрали для нього гроші, а Олена Вашина купила ліки і змогла завезти його до лікарні. Так ми рятували одне одного і трималися разом”, – згадує Олександр Олександрович.

Під час обшуків він ходив за окупантами слідом і пояснював: тут живуть пенсіонери, а ось тут мирні, працьовиті люди. А щоб російські військові не займали порожні будинки, разом із людьми навіть придумали хитрість – розвішували у дворах випраний одяг, ніби господарі вдома.

“Я їм казав: сторонні тут тільки ви!” – пригадує староста.

Мовчання тоді було безпечнішим, але Івченко стриматися не міг. Він розповідав окупантам історію – про Київську Русь, про суверенну Україну. Від російської “гуманітарки” категорично відмовлявся: Казав: “У нас все є, нам вашого не треба”.

Усвідомлював, що перетинає межу, але не міг дозволити собі бути слабким. На нього дивилися односельці, учні, громада.

21 вересня за Івченком приїхав чорний бус. Далі був підвал: дев’ять днів побиття, тортури струмом і допити. Потім його викинули просто на дорозі – врятували випадкові люди.

Після полону Олександр переніс дві складні операції. Двічі йому встановлювали шунт у голову, щоб зменшити набряк мозку. Перша операція виявилася невдалою, на другу гроші для старости збирали усім селом.

За час відсутності старости його роботу взяли на свої плечі адміністратор ЦНАПу Валентина Вікторівна Круглій, директор КП “Надія” Наталія Євгенівна Скавка та інспектор Василь Васильович Тишенко.

Від своїх односельців Івченко, який лише оговтувався після російської катівні, дізнався, як 10 листопада 2022 року Надіївка зустрічала визволителів – приймали, годували, допомагали воїнам чим тільки могли. Скільки було сліз, щастя, щирих емоцій!

А вже з червня 2023 року, після операцій та лікування, староста Олександр Івченко повернувся до виконання своїх обов’язків.

Відродження і стійкість

Роботи в поранених війною селах було чимало. Разом із місцевим зварювальником Павлом Вашиною та односельцями він взявся ремонтувати пошкоджений обстрілами газопровід.

У Надіївці одна хата зруйнована повністю, ще понад 47 пошкоджені. Від вибухової хвилі понівечена і школа: вибиті вікна та двері. Ворожими обстрілами зруйнувало місцеву церкву – дах і куполи впали.

“Ми прибрали, підняли куполи, накрили брезентом храм”, – розповідає староста.

У селах старостату, до яких під час війни додалися Черешеньки,  зараз живе близько 900 людей. Частина виїхала, а хтось, попри небезпеку, повернувся додому. Є й внутрішньо переміщені мешканці – понад 200 людей із прибережних сіл, де обстріли не припиняються.

Олександр Івченко організовує для громади допомогу: продуктові набори, виплати від міжнародних організацій, дрова, будівельні матеріали.

“Але я люблю справедливість. Перш за все – сім’ям загиблих і старшим людям”, – додає він.

Восьмеро жителів старостату віддали свої життя за Україну під час повномасштабної війни. У Надіївці бережуть пам’ять про кожного з них.

Людям допомагають ЮНІСЕФ, благодійна організація “Джем”, “12 квітня”,  а також Білозерська військова адміністрація на чолі з Ігорем Миколайовичем Острівним.

Також Олександр Івченко пригадує, як заступник начальника СВА Олексій Андрійович Журавленко обстежив і організував захист трансформаторів та іншого обладнання від ворожих дронів.

У старостаті працюють пункти незламності, діє комунальне підприємство “Надія”.

Після обстрілів місцеві чоловіки – Сергій Іванович Тимко, Юрій Сергійович Заруба та Віктор Вікторович Садовий – самотужки ремонтують пориви електромереж, щоб у домівках знову з’являлося світло.

У Надіївці продовжує працювати талановитий скульптор Павло Іванович Жебровський. Він створив стелу з українськими воїнами різних епох – її встановили на південній околиці села. А на північній височіє ще одна його робота – постать Ісуса Христа. Також до другої річниці визволення Білозерки митець створив монумент жінки-українки.

Окрема історія – потужна допомога армії. У Надіївці є група жінок, які плетуть маскувальні сітки та шиють “кікімори”.

“Такі роблять, що танки накривають. Замовлень багато, але матеріалів не вистачає”, – каже Івченко, закликаючи допомагати і донатити на ЗСУ.

Про ворога він спокійно говорить: “Росія впаде так, що більше ніколи не підніметься, – і вже емоційніше додає: – Тільки б швидше… Швидше! Щоб наші хлопці повернулися додому!”.

Біля будинків селян пробиваються перші квіти, шкільне подвір’я дихає весною, чекаючи повернення дітей. Церква стоїть під брезентом, але попри все тут звучить молитва, яка не дає впасти надії.

Село оживає. Відроджується віра в людей, у громаду, у майбутнє. Тут і зараз пишеться історія боротьби та стійкості Херсонщини. Ці сторінки ще стануть кращими розділами її нового підручника. І в ньому обов’язково буде Надіївка – село, яке разом зі своїм старостою вистояло, втрималося і продовжує жити.

Ірина Квітка

Матеріал підготовлений у межах проєкту “Імпульс”, що реалізовується Міжнародним фондом “Відродження” та Фондом Східна Європа за фінансування Норвегії (Norad) та Швеції (Sida). Зміст матеріалу не обов’язково відображає позицію Міжнародного фонду “Відродження”, Фонду Східна Європа, Уряду Норвегії та Уряду Швеції.