До 24 лютого Інна Канцеварова з Кізомису мала звичне розмірене життя – затишну оселю з охайним квітником, улюблену роботу в школі, радість спілкування з маленькою онукою та іншими рідними, які мешкали поруч. Сьогодні вчителька початкових класів знаходиться за 1700 кілометрів від дому, у польському місті Познань. Там вона не чує звуків вибухів, не бачить руйнувань та розпачу односельців, але її серце не знає спокою через переживання за рідне село та його мешканців.
Рятуючи найдорожче
Ніхто добровільно не хоче покидати власний будинок, кожен куточок якого наповнений теплом і затишком, залишати місце, де ти по-справжньому відчуваєш себе щасливим. Але коли ти стоїш перед вибором, триматися за матеріальні речі або врятувати життя своїх дітей, ти швидко збираєш валізи і вирушаєш у дорогу. Перед таким вибором постала й Інна Василівна. Окрім ризиків окупації у родини виникла проблема зі спеціальним харчуванням для семимісячної онуки жінки. Знайти безлактозну суміш для немовля в той період було дуже важко.
Більш того, напередодні виїзду Інна потрапила під обстріл касетними снарядами. В той момент вона разом з онукою та двома малолітніми племінницями знаходилися в її будинку. Почувши звуки вибухів, жінка схопила дітей і побігла до ванни.
«Від звуків снарядів, що розривалися, серце вискакувало із грудей, діти кричали не своїм голосом, я вся тремтіла від страху і молилася, щоб ми вижили, – згадує жінка, – Потім «прилетів» зять і вивіз нас у сусіднє село. А через п’ять днів я повернулася додому і побачила, як у стінах будинку позастрягало дрібне залізяччя. Більш того, на городі лежав нерозірваний касетний снаряд, який потім підірвали окупанти».
Розуміючи усі ризики, разом із донькою Катею вони вирішили виїхати до Польщі, де живе і працює рідна сестра та старший син Інни. Окрім маленької онуки жінка евакуювала ще двох своїх племінниць – шестирічну Аліну та одинадцятирічну Лізу.
Справжнім янголом-охоронцем для родини стала волонтерка Аліна з Херсону, яка допомогла їм безкоштовно виїхати з окупації.
Дорога до волі була дуже важкою, адже в той час пройшли дощі, які перетворили польові шляхи на суцільне болото. Старенький волонтерський мікроавтобус ледь витримував навантаження, але відчайдушний герой-водій доклав максимум зусиль, аби не застрягти у багнюці та випадково не наїхати на заміноване узбіччя.
Видихнути пасажирам вдалося лише на вільній території. Сльози радості від зустрічі з українськими військовими, усміхнені обличчя дівчаток, які постійно махали з автівки нашим захисникам, сповнювали Інну надією на перемогу і повернення до рідного Кізомису.
«Пані» за кермом навантажувача
Поляки добре зустрічають українців, надають гуманітарну допомогу, але вони не в змозі вирішити усі проблеми біженців. Та й Інна не з тих, хто звик жити за чужий рахунок. Жінка вже має досвід заробітків у цій країні, адже їздила сюди двічі, під час літніх канікул у школі.
Цього разу вона пішла на роботу у цех з пакування одягу, а потім влаштувалася на автомобільний завод «Volkswagen». Інна працює на навантажувачі, а також розкладає деталі до машин.
«У Польщі всі жінки «пані», навіть ті, що мають робітничу професію, – посміхається вчителька, – І коли до мене так звертаються, я згадую, що справжньою пані я була вдома, коли йшла на улюблену роботу, до своїх маленьких учнів. А тут я звичайна робітниця зі скромною зарплатнею. Проте дякувати Богові, що мої рідні у безпеці».
Щоб заробити на життя у Польщі, доводиться наполегливо працювати. Часто Інна повертається додому зовсім виснажена, але все одно знаходить час, щоб приготувати рідним щось смачненьке. Діти та онуки – сенс її життя.
Сьогодні у двокімнатній квартирі сина живе вся родина, а це вісім чоловік, п’ятеро з яких – дорослі. Знімати окреме житло для Інни дуже дорого. А вдома залишився великий затишний будинок із сучасним ремонтом…
Від звільнення – до перемоги
Інна була впевнена, що правобережжя Херсонщини буде звільнено восени. Ця історична подія сталася у день незалежності Польщі, тож свято вийшло подвійним.
Після новини про деокупацію жінка почала збирати валізи на Україну, щоб вивезти з Кізомису 73-річну неньку. Поки Інни не було у селі, мамою опікувалися рідні, за що жінка глибоко їм вдячна. Навіть один день вдома зарядив вчительку неймовірною енергією та додав впевненості, що вони обов’язково повернуться назад.
Інна відвезла маму до рідних на Хмельниччину і повернулася до Польщі з непохитною вірою у перемогу.
«У мене немає жодного сумніву у перемозі України, я відчувала, що Херсон буде звільнений восени, так само відчуваю, що ми повернемося додому. Мої валізи завжди зібрані», – говорить пані Інна.
Наталія Свирида
