“Хто захистить Україну, якщо не я?” – історія Героя Бузкового парку з Надеждівки Миколи Гончара

1 березня 2022 року світ облетіла звістка про трагедію у Бузковому парку. Саме тоді на захист Херсона стали звичайні чоловіки з ТрО Білозерщини – колишні аграрії, техніки, охоронці, будівельники. На жаль, багато хто з патріотів поліг у нерівному бою з ворогом…

Микола Гончар

Серед мужніх оборонців міста був і 55-річний Микола Анатолійович Гончар. Більша частина його життя була пов’язана з Надеждівкою. Про свого земляка нашому виданню розповів староста Надеждівського округу Олександр Івченко.

Микола Гончар віддано служив Україні

“Микола переїхав до нашого села вже після служби у Радянській армії – тут жила його сестра Тетяна. Сам він з Вінниччини, з села Рівного.

У нас він працював у радгоспі «Червоний прапор» спочатку, а потім перейшов на роботу у школу, будівельником”, – згадує староста.

У 1992 році Микола Гончар одружився на місцевій дівчині Валентині. Невдовзі у пари народилася донечка Вікторія.

Микола Гончар в АТО

Микола був дуже щирим та відповідальним, завжди приходив на допомогу людям. Коли почалася війна з Росією у 2014 році, його мобілізували. Надеждівець рік прослужив артилеристом на РСЗВ “Град”, його цінували за професіоналізм, потім демобілізувався. Проте двічі на рік проходив військову перепідготовку. У 2020 році підписав контракт зі 124-ю окремою бригадою 194 батальйону ТрО Херсонської області.

“24 лютого 2022 року Микола одразу пішов до воєнкомату. Невдовзі хлопці поїхали захищати Херсон. Ми збирали їм допомогу, продукти возили. Згодом ми побачили у соцмережах відео, де наші хлопці лежали загиблі у Бузковому парку. Один із них був схожий на Миколу, але ми не вірили до останнього, намагалися йому додзвонитися. На жаль, найгірші очікування виявилися правдою…”, – згадує Олександр Івченко.

Пізніше дружина Миколи Гончара, Валентина, змогла вивезти тіло чоловіка з Херсона та доправити до рідної Надеждівки. Коханого поховали на місцевому цвинтарі. Пані Валентина і досі лишається у селі, аби мати можливість провідувати могилу найріднішої людини.

Чоловік у перший день великої війни пішов до військкомату

Валентина Гончар і досі не може оговтатися після смерті чоловіка. Подружжя гармонійно прожило в шлюбі майже 30 років.

“Ми з донькою Вікторією були просто шоковані, коли дізналися, що він загинув. Після процедури опізнання везли його тіло через ворожі блокпости… Окупантам говорили, що помер від коронавірусу. Один із орків пів години дивився на свідоцтво про смерть, що він там хотів побачити – не знаю, але відпустив”, – згадує про важкі випробування Валентина.

Ще один стрес родині довелося пережити під час самого поховання 7 квітня. Саме в цей час повз ритуальний кортеж проїжджала колона окупантів на бронемашинах “Тигр”. Старості вдалося переконати окупантів, що покійний помер від коронавірусу.

Могила Героя Бузкового Парку Миколи Гончара у Надеждівці

Табличка на могилі Миколи Гончара

“Дякувати Богові, все пройшло добре. Хоча табличку з могили ми зняли. Наступного дня місцеві колаборанти вже показали росіянам, де тут поховані АТОвці та військові. Але, на щастя, на цьому все і закінчилося”, – говорить Валентина.

У період окупації російські загарбники часто ходили Надеждівкою з рейдами. Одного разу “завітали” і до Гончарів. На той момент донька та онучка Валентини та Миколи виїхали з окупації, тож жінка залишилася сама.

“Я сховала фотографії чоловіка з АТО та нагороди у трилітрову банку, закатала її, загорнула у плівку та закопала на городі, бо знала, що окупанти переслідують родини військових. Дуже боялася, що пліснявою покриються і не збережу пам’ять, але, слава Богу, все вціліло”, – згадує дружина Героя.

За словами Валентини, чоловік завжди був непохитним у бажанні захищати Україну.

“Коли почалася повномасштабна війна, він сказав рідним: «Хто, як не я, піду країну захищати? Інакше як буду людям в очі дивитися? Хочу, щоб онучка мною пишалася”.

Микола поїхав у Білозерку 24 лютого і навіть нічого не повідомив рідним. Потім на своє “виправдання” пообіцяв дружині незабаром повернутися…

“Спочатку наші хлопці знаходилися у Велетенському. Страшно, що зброї особливо й не було – на 500 людей дали 100 автоматів. Та ще коктейлі Молотова”, – говорить Валентина.

Коли дідусь пішов на війну, рідні сказали онучці, що він на рибалці. На що Маша відповідала: “Скільки ж діду треба тієї риби?”.

“Микола телефонував нам у переддень своєї загибелі, всім. Навіть зятя назвав синком, чого раніше ніколи не робив. Сказав йому – тобі ще дівчат піднімати. А зять каже – ви що, прощаєтеся з нами?”, – згадує дружина тероборонівця.

1 березня 2022 року став найчорнішим днем у житті Валентини. На світанку вона зателефонувала чоловікові і не впізнала його голос.

“Я набирала його вранці, а голос у нього такий дивний був, з придиханням. Я йому кажу: «Коля, ти що, захворів?». А він мені дуже повільно відповідає: «У… мене… все… добре…» – і відключився. Напевно, він тоді вже був смертельно поранений, але знайшов сили мені відповісти”, – згадує Валентина.

Украдене війною щастя

Валентина з Миколою прожили разом майже 30 років. По суті, 24/7 знаходилися поруч – і в школі, де працювали, і вдома.

“Ми ніколи не сварилися. Він взагалі був дуже веселою людиною, любив пожартувати, пісень заспівати. Не пив, був завжди на позитиві, дуже працелюбним, хорошим будівельником, робив людям ремонти. В процесі роботи часто щось наспівував”, – згадує жінка.

Микола Гончар

Микола Гончар захоплювався риболовлею. До війни часто їздив із кумом на “промисел” у Велетенське, ловив рибу і на лимані. Понад усе надеждівець любив онучку Машу. Дідусь із бабусею мріяли, як куплять дівчинці велику іграшку та букет квітів, щоб привітати із початком навчання у школі. Але в цей день Маша принесла квіти на могилу дідуся…

Микола Гончар з онучкою

Наразі онучці Миколи Гончара вже сім років, вона ходить у другий клас. Донька Вікторія повернулася жити до Надеждівки.

“Батько знав, що повернеться на війну, відчував це. Пам’ятаю, як він приїхав додому після служби в АТО. Кажуть у нас в селі – військовий йде, у формі. А я ще не бачила, але відчула, що це він. Вибігла на вулицю – і точно, батько! Я тоді йому сказала, що дуже боюся, щоб його знову на фронт не забрали…”, – ділиться донька Миколи Вікторія.

Микола Гончар

Згодом надеждівець все ж таки хотів повернутися на службу, але народилася онучка і родина вмовила його залишитися вдома.

«28 лютого 2022 року я казала: татку, ти своє відвоював! Але він обіцяв повернутися….

Нам дуже важко з мамою без нього. Ми увесь цей час збирали документи, щоб довести, що батько захищав Херсон. Дуже вдячні Юлії Олегівні Іванчук з Херсонської МВА, яка допомогла нам у цьому питанні. Також татовому товаришу Костянтину Козаку, вони разом були у Бузковому парку. Він один із перших почав документи збирати, щоб довести, що хлопці дійсно були там 1 березня», – говорить Вікторія.

Наразі процес визнання подвигу тероборонівців Херсона зрушив з мертвої точки. Хоча, звісно, дуже дивно, що рідні загиблих самі доводять причетність батьків та чоловіків до захисту України, а не військова частина, де вони служили…

“1 березня цього року нам у Херсонській МВА вручили батьків орден «За мужність» III ступеню. Потім у вересні, до Дня Херсона, йому надали звання Почесного громадянина Херсонської громади.

На щастя, знайшли той зошит, де були записані прізвища героїв Бузкового парку, інакше б ми ще довго цим займалися”, – згадує донька тероборонівця.

Також пані Вікторія згадала у розмові про татових побратимів, з якими вони виконували бойові завдання на сході України. На жаль, більшості АТОвців сьогодні немає серед живих.

“Разом із татом служив Віктор Апостолюк, тоді йому тільки 23 роки виповнилося. Він його називав  «синок», дуже теплі були стосунки. Я дзвонила Віті, коли батько загинув, для нього ця смерть стала справжньою трагедією. Віктор теж воював, а потім зник безвісти. Ми намагалися щось дізнатися, але марно… А тоді, ще в АТО, його з батьком нагородили відзнакою, як артилеристів високого рівня, як екіпаж. Мій батько у всьому був найкращим!”, – ділиться Вікторія. 

Подвиг, про який мають пам’ятати

Донька одного з Героїв Бузкового парку Олена Фролова створила електронну петицію, щоб присвоїти 19 героям, які захищали Херсон у високе звання “Герой України” (посмертно).

Петицію можна підписати тут.

Станом на сьогодні зібрано 20246 голосів з 25 тисяч необхідних. До закінчення збору залишилося 23 дні. Приєднуйтеся до підписання петиції про вшанування пам’яті наших героїчних земляків!

Олена Бджола