“Хоч у собачій будці, але вдома”: історія шевця і художника зі Станіслава, який втратив усе, але не бажання повернутися

— Я фактично виріс на воді, — каже Павло Григорович Петренко. У голосі — і сум, і  тепло спогадів.

Він родом із села Станіслав на Херсонщині — там, де Дніпро-Бузький лиман починається буквально за 250 метрів від його дому. І тут минуло понад 70 років його життя.

Швець, якого знали далеко за межами громади. Комбайнер із 38-річним стажем. Художник, який малює пейзажі й портрети. І рибалка, що з дитинства не уявляв себе без лиману.

Та війнa змусила залишити все.

Разом із дружиною він виїхав із рідного дому, коли російські FPV-дрони почали масово атакувати село, а життя в підвалі — без світла, зв’язку і тепла — стало нестерпним.

Ми зв’язалися з Павлом Григоровичем, і він розповів свою історію — про працю і ремесло, про втрати, які не вимірюються речами, і про дім, що навіть після руйнування залишається єдиним місцем, куди хочеться повернутися.

Шило, фарби і комбайн

Павло Петренко народився у Станіславі. Після школи вступив до будинку народної творчості в Херсоні — навчався на художника-оформлювача. Малювати любив змалку і мав до цього неабиякий хист, хоча в його великій родині митців не було.

— Я хотів вступити в мореходку, навіть документи подав, але батько не дозволив, — згадує Павло Григорович.

Він одружився, певний час жив у Білорусі, де працював художником-оформлювачем. Та життя з першою дружиною не склалося. Після розлучення повернувся у Станіслав — батько покликав додому і віддав половину землі, на якій Павло збудувався.

Його основна професія — комбайнер. 38 років він кермував “Славутичем”, “John Deere”. Спочатку працював в агрофірмі, згодом — у фермерів.

— Платили небагато, але мене притягував степ — цей сонячний простір. Я його потім і малював. Приходив додому чорний від куряви, і здавалося, що весь пахну зерном. Навіть зараз через роки можу відчути цей запах, — каже він.

Паралельно Павло мав іще одну справу — ту, що прийшла з дитинства.

— Мій батько, Григорій Іванович, був відомим чоботарем. До нього їхали люди із сусідніх сіл — Широкої Балки, Олександрівки, навіть з Херсона. А я малим сидів поруч, дивився на кожен рух його рук і вчився.

Певний час після армії Павло Григорович навіть працював у будинку побуту, але заробітки були мізерні. Тож ремонт взуття залишився для нього підробітком, але фактично на все життя.

 — Батько казав: працюй так, щоб люди дякували і знову до тебе приходили. Я це запам’ятав.

Життя просте і зрозуміле

Рибалити Павло почав ще в першому класі.

— Батько зробив мені вудочку з комишів. Замість ліски — сапожна нитка. Гачок на гайці — так бичків і ловив, — пригадує чоловік.

Згодом почав ловити вже більшу рибу — окунів, лящів, щук, карасів, линів. Захоплення риболовлею, як і любов до малювання та чоботарське ремесло, він проніс через усе життя.

У свій час встиг попрацювати рибалкою і професійно — у селі Рибальче Голопристанського району, в рибколгоспі. Ловив бичків та іншу рибу на Кінбурнській косі, звідки улов відправляли на рибкомбінат у Херсон.

— У нас у Станіславі жив прославлений рибак — дядя Вася. Дуже досвідчений чоловік, я багато чого в нього навчився. Давно його вже немає, а пам’ять жива… Добрих і хороших людей треба пам’ятати, — каже Павло Григорович.

До повномасштабної війни його будні були простими й зрозумілими. Не без труднощів, але зі звичним ритмом і тихими радощами.

Друга дружина, Анна Петрівна, працювала лаборанткою у Станіславській лікарні. Її доньку Олену він виховав як рідну. Зараз вона, попри небезпеку, живе і працює в Херсоні.

Син від першого шлюбу, Денис, був учасником АТО і загинув у 2015 році на Луганщині. Тоді Павло Григорович уперше відчув, яке горе несе війна.

А його молодший брат і нині воює. Загалом у родині Петренків було четверо дітей: троє братів і сестра. Один із братів уже помер, сестра живе в Миколаєві. У мирному часі усе в херсонському селі трималося на звичних речах: город, теплиця, господарство.

— Садили огірки, помідори, часник, перець…

І, звісно, малювання. Він багато працював із фарбами та олівцем — писав пейзажі, натюрморти, міг легко намалювати портрети за фотографіями. Тепер увесь довоєнний мистецький доробок залишається на фото…

Окупація і хвороба

Повномасштабна війна стала для Павла Григоровича шоком і досі залишається незагойною раною. Під час окупації, пригадує він, російські військові лише спершу поводилися стриманіше. А з часом показали свою окупантську сутність: пиячили, їздити селом на бронетехніці, нищити інфраструктуру.

— Їдуть на БТРах — по десять чоловік зверху, з автоматами… Налітають на електроопори, руйнують усе на своєму шляху. Біля лиману поставили “зенітки” та “сушки”. До рідного берега не підійти… Але найбільше  я боявся, щоб людей не чіпали, — розповідає чоловік.

5 жовтня 2022 року, у свій день народження, Павло пережив мікроінсульт.

— Тиск піднявся. Спочатку взагалі не міг говорити.

Півтора місяці він провів у лікарнях — спочатку в Білозерці, потім у Херсоні. Відтоді постійно приймає ліки.

— Розумію, це все від нервів… від тих проклятих окупантів! — емоційно додає він.

Дрони над лиманом і евакуація

Після деокупації здавалося, що найгірше позаду. Але невдовзі обстріли посилилися.

— Спочатку 5–6 дронів, потім більше і більше… Тепер над лиманом — рій.

Село фактично опинилося під постійною загрозою FPV-дронів. Подружжя дедалі частіше ховалося в підвалі — без світла, без зв’язку, в холоді й напрузі.

— Щоб подзвонити, я вилазив на горище — ловив хоч якийсь сигнал, — згадує Павло.

8 січня 2024 року вони зважилися на виїзд. Із влаштуванням на новому місці допоміг давній знайомий, колишній директор Станіславського ліцею Роман Белінський — запросив їх на Хмельниччину. Виїжджали на світанку, поспіхом.

— Без чемоданів — у нас їх ніколи не було. Дорогою нас супроводжували дрони…

Втрата дому

У грудні 2025 року Павло Григорович отримав від знайомих фото того, що залишилося від його дому — оселі, яку він зводив власними руками.

— Лише обгорілі стіни… і більше нічого, нічого… — каже він, і голос помітно тремтить.

Згоріло все: десятки картин, речі, техніка, інструменти. Дивом вціліли лише літня кухня і сарай.

І човен, кажуть односельці, залишився.

— Стоїть під парканом. Мене чекає…— тихо додає чоловік.

Нове життя на Хмельниччині

Після евакуації подружжя оселилося у гуртожитку в селищі Гриців на Хмельниччині. У невеликій кімнаті є базові умови для життя, а з найнеобхіднішим допомогли місцеві жителі та волонтери.

— Добрі люди, волонтери подбали про нашу безпеку. Вже рік і чотири місяці ми живемо тут, у селі. Люди тут хороші — стали для нас майже рідними. А головне — поруч зі мною завжди моя супутниця і дружина Анна Петрівна та донька Оленка, — каже Павло Григорович.

Проте, чоботар¸ митець, працьовитий господар не звик сидіти без діла, тож невдовзі почав відновлювати свою справу і творчість.

— З дому я привіз сапожний ніж, шила, віск… Донька докупила трохи інструментів і передала. Так по крупинці все й зібрав.

Тепер він знову ремонтує взуття — для місцевих людей. І малює.

— Натхнення приходить хвилями — з’являється і зникає…

Та попри все, внутрішня потреба творити нікуди не зникла — руки самі тягнуться до пензля. Так з’являються нові роботи: пейзажі Хмельниччини, портрети односельців, а також відомих українців — співаків, політиків, волонтерів.

А коли дозволяє погода — йде на риболовлю.

— Гарні місця, багато річок і ставків. Але риба не така, як у нашому лимані — менша, більш болотяна…

“Я тут 50 на 50…“

Павло Григорович із дружиною подали документи на компенсацію за зруйноване житло, але процес виявився складним — потрібні додаткові фото, підтвердження.

Та навіть коли отримають сертифікат, кошти виплачуватимуть частинами. А продавці, каже чоловік, чекати не готові. Людям, які не знали життя у підвалі зі свічкою та в холоді, важко до кінця зрозуміти вимушених переселенців. Попри це, він не впевнений, що залишиться тут назавжди.

— Я тут на 50 на 50, — зізнається Павло.

Його дім — там, у Станіславі. Навіть якщо від нього залишилися лише обгорілі стіни.

— Я готовий сапою відшкрябувати ту копоть, відновлювати, будувати заново… Ми чекаємо, коли скінчиться це пекло. Вірю, що повернемося в рідне село. І знаю, що мої земляки думають так само.

І якщо з’явиться хоча б коротке затишшя, хоч найменша надія на мир — він повернеться.

Бо для себе вже давно вирішив:

— Хоч у собачій будці жити. Але вдома!