Хлібороб із Барвінка

На півночі нашого району розташоване маленьке село з чарівною назвою – Барвінок. Це територія Киселівської сільської ради. Історія цього мальовничого куточка пов’язана з прізвищем Смутченко.
На початку 30-х років молода пара – Олександра і Тимофій – разом із великою родиною (адже в сім’ях тоді було по 7–9 дітей), отримавши земельний наділ, виїхали за 15 кілометрів від Музиківки в степ, де були родючі землі.
Там разом з іншими родичами заснували чітко сплановані, чепурні, а головне – озеленені села з поетичними назвами – Барвінок і Зелений Гай.
У дуже охайній пристеповій хаті народилися в Смутченків троє дітей: донька Валентина, сини Леонід та Іван. Діти зростали, переймали у батьків хліборобську майстерність, спочатку на 0,5 га присадибної ділянки, а потім з батьком у полі. На той час вирощували хліб, бавовник, овочі, баштанні культури.

Степові простори вабили дітей багатством, щедрими врожаями та добрими статками у сільських родинах. Проте батьки завжди мріяли, щоб діти були освіченими. Незважаючи на певні труднощі, навчалися в різних школах, а згодом – у Херсонському сільськогосподарському інституті. Леонід став вченим агрономом, Іван отримав диплом зоотехніка, Валентина обрала найжіночнішу професію – бути дружиною і матір’ю. Мало хто повірить у те, що Тимофій Іванович і Олександра Федорівна – звичайні сільські люди родом з Музиківки – дали своїм дітям путівку у велике життя. Не знали вони тоді, що ім’я їхнього сина Леоніда буде вписане у золоту сторінку історії Станіслава. Прославила його велика любов до землі і людей. Пройшовши шлях від головного агронома до керівника господарств на Херсонщині та Миколаївщині, восени 1964 року випускник Херсонського сільгоспінституту став директором “Лиманського” у Станіславі. Молодий та завзятий керівник працював над зміною економіки радгоспу.

За господарством було закріплено 8298 га землі, в тому числі 7014 га ріллі, під зрошенням знаходилося 1282 га. За 10 років кількість зрошуваних земель збільшилась до 3168 га. Розширилися посівні площі під технічні культури (соняшник, соя, ріпак). З 20 до 280 га збільшилася площа під картоплею, кормові культури займали 2100 га. Все це сприяло тому, що вже у 1980 році радгосп виробив 9625 тонн зерна, 6925 тонн овочів, 3065 тонн картоплі. Значно зросло виробництво плодів та винограду. Завдяки міцній кормовій базі – тільки одних багаторічних трав на понад 500 га – збільшилося поголів’я великої рогатої худоби, свиней та птиці. На фермах утримувалось 3990 голів великої рогатої худоби, в тому числі 1350 корів, більше 5000 свиней, понад 5000 голів птиці. Усе це дозволило тваринникам щороку виробляти та реалізовувати 3380 тонн молока, 886 тонн м’яса, до 80 000 яєць. Найсприятливішим для лиманців видався 1980 рік. Тоді виробили 16 390 тонн зерна, 9703 тонн овочів, 4500 тонн картоплі, 5012 тонн молока та 1000 тонн м’яса. Саме завдяки збільшенню обсягів виробництва сільськогосподарської продукції, реалізації її державі та переробці на місцевих заводах (консервний, винний, ковбасний, цех розливу мінеральної води тощо) зміцнилася економіка господарства. Це дало можливість придбати сільськогосподарську техніку, автомобілі, засоби для підвищення родючості ґрунтів і захисту рослин від хвороб та шкідників.

Значна увага приділялася соціальній сфері. Не кожному господарству району було під силу звести за рік до 50 будинків для переселенців, величезну школу, тепличний комбінат, консервний завод, їдальню на два поверхи, зразковий автомобільний гараж на 120 автомобілів, майстерню, спеціалізований критий тік, де зберігалося до 8 тис. тонн зерна, сільські споруди, сінажні башти. У радгоспі були одні з найкращих в районі умови для роботи виробничих підрозділів. Адже тут вирішувалися всі господарські питання. Для працівників створили всі умови для високопродуктивної праці. До переліченого слід додати і допоміжні виробничі підрозділи – цех із виробництва панчіх, овочевої пластикової тари, навіть кришечок для консервування овочів та плодів.
Середньорічна кількість працівників була стабільна – 1500 осіб. Також щороку на збирання городини, винограду та плодів запрошувалося до 300 студентів, для них створили чудові умови праці і відпочинку. Найкраще студмістечко діяло на березі Дніпро-Бузького лиману. І це ще не повний перелік здобутків господарства та його керівника.

Завдяки Леоніду Тимофійовичу збудований асфальтний завод. Це дало можливість заасфальтувати вулиці села і дороги до тваринницьких ферм. До речі, за останнє керівник мав сувору догану на колегії Міністерства меліорації та водного господарства: “За те, що доярки ходять по асфальту”. Леонід Тимофійович – першопроходець у питанні газифікації. Тільки завдяки його надзвичайній наполегливості, прийнятті неординарних рішень разом зі спеціалістом з Тюменської області та за підтримки керівництва нашої області вдалося прокласти газопровід до села. Потім почалася газифікація району. Безумовно, на сторінках газети неможливо розповісти про все, що зроблено за період керівни.
Крім господарської діяльності, Леоніду Тимофійовичу вистачало часу на добросовісне виконання обов’язків депутата обласної та районної рад, активну участь у житті села, підтримання тісного зв’язку з навчальними закладами обласного центру, зокрема, зі студентами та викладачами Херсонського сільськогосподарського інституту.
Це його альма-матер. До речі, питанню освіти він приділяв особливу увагу. Прибутки господарства давали можливість відраховувати кошти у фонд заохочення. За згодою профспілки їх спрямовували на оплату за навчання студентів, батьки яких працювали в радгоспі. Крім того, кошти виділяли на матеріальне заохочення працівників. Тринадцята зарплата у господарстві була звичною. Щороку працівників, які мали високі показники роботи, преміювали безкоштовними поїздками за кордон – до Угорщини, Болгарії, Греції та ін. Л. Т. Смутченко мав звання почесного професора Херсонського сільськогосподарського інституту, кілька років поспіль очолював екзаменаційну комісію. Його портрет і досі висить на Дошці пошани у виші. Леонід Тимофійович мав велику організаторську здатність впроваджувати передовий досвід у виробництво. Був дуже вимогливий у підборі фахівців, повністю довіряв галузевим спеціалістам. Радгосп “Лиманський” став школою передового досвіду як районного, так і обласного рівня.

Спеціалістам створили всі умови для проживання. Крім того, їх забезпечили автомобільним транспортом, надавалися інші пільги. Маючи 4 – 5 років стажу у “Лиманському” та рекомендації Леоніда Тимофійовича, фахівці йшли на керівні посади обласного і районного значення.
Велика ерудиція, знання передових методів роботи різних галузей сільськогосподарського виробництва дали можливість Леоніду Тимофійовичу по праву називатися одним із найкращих аграріїв району і області. Він заслужено носив звання лауреата Державної премії, був відзначений високими нагородами, найбільша з яких – повага односельців. На цвинтарі, де похований Леонід Тимофійович, на його могилі стоїть пам’ятник з викарбуваними словами: “Леоніду Тимофійовичу Смутченку від вдячних односельців”. Погодьтеся, не кожна людина має таку вдячність…
У Леоніда Тимофійовича були знайомі не тільки на теренах району, області, а й тодішньої держави в цілому. Я по-доброму заздрив його дружбі з Барильником Тимофієм Григоровичем та генерал-лейтенантом Гаркушею Іваном Никифоровичем, дитинство і юність якого пройшли в Станіславі.
Радощі та негаразди Леоніду Тимофійовичу довелось ділити навпіл з дружиною Лідією Михайлівною. Разом вони прожили понад 42 роки. В родині народилися два сини – Віталій та Сергій. Діти виросли, отримали освіту, знайшли дорогу в житті, одружилися. У Смутченків-старших зростають троє онуків та двоє правнуків. Не довелося Леоніду Тимофійовичу порадіти останнім, але як люблячий дідусь він насолоджувався життям малечі.
У день смерті Леоніда Тимофійовича старшій онучці Ілоні виповнилося 18 років. Тепер свій день народження Ілона майже не святкує…

На схилі років ми все частіше згадуємо про пережите, злети і падіння. Хорошого було більше. Серце зігрівають радість від кожного прожитого дня, кожної зустрічі з рідними, товаришами та спогади про людей, які залишили по собі світлу пам’ять.

Станіслав Толочний
“Придніпорвська зірка” №10 від 6 березня 2015 року