Херсонська лікарка-реабілітологиня Аліна Максімова: “Поки заводимо будильник на завтра – рухаємося далі й віримо у краще!”

Війна не запитувала в українців, чи готові вони міняти свої плани й мрії. Ворог просто перекреслив усе – однією жирною лінією, різко й без пояснень. І те, що ще вчора здавалося зрозумілим маршрутом життя, для мільйонів людей в одну мить розсипалося на уламки.

Для лікарки-реабілітологині Аліни Максімової повномасштабне вторгнення стало тією межею, після якої довелося не просто переїхати подалі від рідної Херсонщини, а й вчитися жити і працювати по-новому. Врешті змінилося все: адреса, ритм, відчуття безпеки. Але не зникло головне – внутрішня потреба бути корисною й допомагати вистояти іншим.

Сьогодні Аліна разом зі своїм чоловіком Валентином, теж лікарем-реабілітологом, мешкають у Києві. Вони працюють з людьми, які так само втратили опору – лиш фізичну, психологічну, життєву. З тими, для кого шлях до відновлення починається з болю, страху й невпевненості у завтрашньому дні.

Про те, як улюблена справа під час війни втримала на ногах і допомогла йти далі, для Білозерка.info розповідає наша землячка Аліна Максімова.

“Я точно знала, що буду в медицині“

Аліна родом із Томиної Балки Білозерської громади. Про медицину вона мріяла ще з дитинства. Каже, що це від мами, яка багато років працювала фельдшеркою сільського ФАПу.

“Я змалку крутилася поруч, знала назви усіх таблеток і їх призначення. Це було звичною частиною мого дитячого життя”, – згадує Аліна.

Водночас дівчина не мала чіткого уявлення, ким саме стане – кардіологом, хірургом чи іншим фахівцем. Медичний університет тоді здавався недосяжною мрією, тож першим кроком став медичний коледж.

Вступила сама, на бюджет. Отримувала підвищену стипендію і закінчила коледж з червоним дипломом, та роль медсестри їй не підходила.

“Бо якою б вправною не була, медична сестра лише виконує призначення лікаря. А я хотіла все вирішувати сама”, – пояснює Аліна.

У 16 років дівчині вистачило впертості і наполегливості поїхати жити до бабусі в сусідню Новодмитрівку.

“Мама в мене з бойовим характером, тримала нас із братом у строгості. А у бабусі було більше простору. Та я на все життя запам’ятала її мудрі слова: “Роби, дитино, що хочеш, але щоб голова на плечах була”, – згадує Аліна.

Із головою на плечах вона, 19-річною, кинулася у самостійне життя в Херсоні. Саме тоді факультет природознавства і здоров’я людини у Херсонському державному університеті реформували у факультет реабілітації, а невдовзі ця спеціальність перейшла в медичну.

 “Я буквально заскочила в останній вагон. Реабілітація стала новим лікарським напрямком. Я вступила на фізичного реабілітолога, на бюджет, і знову отримувала підвищену стипендію – цілих дві тисячі!” – сміється Аліна. І додає серйозніше: “Тоді я вперше відчула, що знайшла своє. Реабілітація для мене була дуже цікавою і водночас – зовсім незрозумілою. Але сподобалося те, що тут немає чітких протоколів і стандартних схем. З кожним пацієнтом ти працюєш індивідуально, на результат”.

Після магістратури Аліна отримала омріяну медичну спеціальність. Вона починала в приватному медичному центрі в Херсоні. Саме там познайомилася зі своїм чоловіком – фізичним реабілітологом Валентином.

“Він був таким крутим лікарем, що я не встояла!” – щиро сміється Аліна.

“Емоції потрібно вимикати, інакше хворим не допоможеш!“

Згодом молода лікарка взяла для себе новий напрям – сенсорну інтеграцію дітей з РАС, РДУГ, мовленнєвими та психо-мовленнєвими затримками. Працювати з такими дітьми було непросто.

“Пам’ятаю свого першого пацієнта. Після нього цілий вечір ридала в подушку. Але з часом зрозуміла: емоції треба вимикати, інакше не допоможеш”, – ділиться вона.

Були все: дитячі крики, агресія, подряпини, укуси.

“Такі діти дуже тактильні. Траплялося і побита ходила, і обцілована. Але коли бачиш результат – усе інше відступає”, – щиро каже Аліна.

У Херсоні тоді на 350 тисяч населення працювало всього п’ять лікарів такої спеціалізації, а потреба була величезна: терапія за допомогою методу сенсорної інтеграції була життєво необхідна дітям із аутизмом, гіперактивністю, ДЦП.

Після півтора року роботи у центрі Аліна відкрила власний кабінет: орендувала приміщення, закупила обладнання і почала свою практику з нуля.

Початок справи виявився вдалим. Практикувала у співпраці з лікарями-партнерами – дефектологами, психіатрами, спеціалістами з нейрокорекції. Перед повномасштабною війною Аліна планувала оформила ФОП, але не встигла.

 “Я мріяла відкрити медичний центр із кількома філіями й працювати в Херсоні. Але війна перекреслила все”, – з сумом каже лікарка.

“Ми запросили друзів, щоб 24 лютого відсвяткувати День народження чоловіка…“

У Аліниного чоловіка Валентина День народження 24 лютого. Попри тривожні новини, вони запросили друзів і збиралися святкувати. Але замість подарунків і застілля довелося швидко збиратися в небезпечну дорогу. Подружжя вирішило їхати до батьків Валентина — у Правдине.

Проте зовсім скоро село опинилося в епіцентрі бойових дій. Росіяни стояли в полях і стріляли на Миколаїв, наші відповідали. Невдовзі в селі не стало ні світла, ні води.

“А далі орки почали розстрілювати цивільних. Сім’ю, яка везла хвору дитину до лікарні в Миколаїв, розстріляли і переїхали танком. Вбили чоловіка, який вийшов подалі від дому… І охоронців ферми, які працювали вахтовим методом, а мама Валентина носила їм їжу…”, — з болем згадує Аліна.

Після цього родина зрозуміла: залишатися небезпечно. Аліна з Валентином повернулися у Херсон, а батьки вирушили на Кіровоградщину.

“І недарма! Через кілька днів після від’їзду до будинку батьків в Правдиному приїхав танк, розтрощив погріб, літню кухню. Хтось зі своїх навів…” – сумно каже Аліна.

Молоде подружжя затрималося в окупованому Херсоні не надовго. Аліна намагалася працювати далі – батьки дітей телефонували постійно, адже пацієнти потребували корекції. Але 9 травня її кабінет у центрі Херсона, біля ОДА, оточили окупанти. Сказали: “У вас три хвилини – або йдете ні з чим, або працюєте на нас”. Вона не встигла нічого забрати, окрім нової масажної кушетки, яку, замотавши у пакети, вдалося винести до таксі.

“Орки мій кабінет просто віджали. Я не знаю, що з ним зараз”, – з болем у голосі говорить Аліна.

12 травня їм вдалося виїхати з окупованого Херсона.

“Могли б через Крим вирушити за кордон, але такого варіанту не розглядали: “Чим ми там будемо корисні, окрім донатів? Наша професія потрібна тут. Ми зможемо допомагати людям”, – згадує Аліна їхнє спільне рішення.

Спочатку подружжя опинилося на Кіровоградщині, а далі інститутський товариш Аліни запросив їх до Києва – його мама виїхала, квартира звільнилася.

“Ще в інституті я мріяла про лікарську практику в Києві. Але й не думала, що все повернеться саме так. Правду кажуть: бійся своїх мрій!” – усміхаючись, говорить Аліна.

Київ і нова професійна реальність

У Києві успішному фізичному терапевту Валентину Максімову  запропонували роботу вже за кілька днів. Аліна розіслала своє резюме – і невдовзі розпочала лікарську практику в приватній клініці.

Сьогодні Валентин працює у центрі реабілітації ветеранів, зокрема з військовими, звільненими з полону. Аліна – фізична терапевтка у приватній клініці. Вона надає реабілітаційну допомогу військовими з грижами, після операцій з видалення та після ендопротезування – встановлення внутрішніх протезів після заміни суглобів.

У своїй роботі Аліна застосовує кінезіотерапію, лімфодренаж, голковколювання методом сухої голки та сучасні фізіотерапевтичні методики.

“За час війни я стала більш прагматичною, – каже Аліна. – Раніше хотіла допомогти всьому світу і готова була звернути гори. Тепер розумію: навіть маленький результат має величезне значення. Коли людина пів року не може спати від болю, а потім встає і каже: “Невже я це зробив?” – це неймовірно круто”.

“Я залишаюся Аліною з Херсона“

Її молодший брат Андрій воює. Між ними п’ять років різниці, фактично Аліна його виростила.

“Коли приїжджає у відпустку, братик завжди зупиняється у мене. І ми не можемо наговоритися на кухні!” – сміється вона.

Батьки залишаються в Томиній Балці. Бабуся після удару дрона біля самого дому виїхала і тепер живе в Білій Церкві. З рідними подружжя спілкується постійно і дуже сумує – і за батьками, і за домом.

“Коли я кажу про дім, завжди маю на увазі Херсонщину. Звісно, те, що було в Херсоні, залишилося там. Але я – Аліна з Херсона. Ніде не куштувала таких смачних кавунів, як у Херсоні, таких соковитих персиків, як у Білозерці. Південь із мене нікуди не дівся, і його сонце досі гріє душу”, – з ностальгією каже вона.

Про майбутнє 29-річна лікарка думає обережно, але з планами. Колись вона мріяла відкрити центр у Херсоні. Тепер – у Києві.

Та найголовніше для амбітної реабілітологині – не зупинятися.

“Зараз багато хто каже: живемо одним днем. Але щовечора ми лягаємо спати і заводимо будильник на завтра. Незважаючи на обстріли, відсутність світла, втому – ми все одно заводимо будильник, щоб прокинутися, піти на роботу, допомагати підвестися іншим. І поки ми це робимо – рухаємося далі і віримо у краще!” – впевнено каже Аліна Максімова.

Ірина Квітка