Херсонська душа: як дівчина з Велетенського підкорює Київ і мріє заспівати у рідному селі

У її голосі — степовий вітер, теплі вечори над Дніпром і щось дуже рідне, херсонське. Анастасія Беркута виросла у селі Велетенське Білозерської громади. Там вперше заспівала — спочатку для своїх, а згодом і для сцени.

Рідні та друзі давно називають її зіркою. І не лише через вокал — у ній є ті особливі щирість і світло, яким неможливо навчити. Навіть переїхавши до Києва й працюючи бухгалтеркою у логістичній компанії, Настя не відпускає пісню — навпаки, тримається за неї, як за частину себе.

Колись їй аплодувала Білозерка — там вона здобула гран-прі фестивалю-конкурсу “Нова хвиля”. У студенські роки разом із танцювальним колективом “Кураж” дівчина об’їздила усю Херсонщину.

Сьогодні її шлях складніший — у ньому є війна, втрати й туга за домом. Але і віра. У людей. У музику. У те, що одного дня вона обов’язково заспіває там, де все почалося — у рідному Велетенському.

Річка, вишні і херсонські кавуни

Анастасія говорить про Велетенське так, ніби ніколи й не виїжджала звідти. У її спогадах — кожна вулиця, кожен звук, кожен запах. Вони живі, теплі й дуже близькі.

—  …Через хату — мій дитячий садочок, через три — школа, а далі рукою подати до будинку культури… Я така вдячна всім, хто був поруч, хто помітив мої здібності й запросив на сцену», — щиро каже Настя.

І одразу згадує особливу людину:

— А знаєте, у дитячому садку музичним керівником був мій хрещений — Руслан Миколайович Синчук. Зараз він боронить Україну в ЗСУ…

У цих словах — і вдячність, і ніжність, і тривога.

Її дитинство — це маленька річка з крихітним пляжем і безкраї соняшникові поля, де можна було бігти, не зупиняючись, поки вистачить дихання.

— А стрибки з місточка у воду… Ну що ще треба для щастя? — усміхається вона.

На окремій поличці пам’яті лежать запахи, які неможливо сплутати ні з чим.

— Весна… У кожному дворі на нашій вулиці Мирній квітнуть вишні, гудуть бджоли… Хтось біжить до школи, хтось їде велосипедом із вудками до річки… Або ж серпень… Сік зі смачнючого кавуна тече по підборіддю, липне до рук — і сонце одразу його висушує…

Голос у спадок

Любов до музики в Анастасії — родинна. А її голос — це не випадковість.

Дівчинка росла з бабусею і дідусем — у домі, де вечори нерідко були людними. Її дід, Платон Іванович Конічук, знаний у селі тракторист і заслужений працівник сільського господарства, любив життя просте і щире. Мама Ірина Платонівна і бабуся Надія Демидівна гарно співали — і, здається, саме з їхніх голосів усе почалося.

— Мене часто питають, у кого я така. А я розумію… Бо згадую наш дім, де майже щодня були гості. Вечорами усі сідали разом — і починали співати народні пісні…

Маленька Настя тоді не співала — вона слухала.

— Я сиділа тихенько, і вбирала це все в себе… Здавалося, пісні просто наливалися в мою душу», — каже вона.

І з легкою усмішкою, ніби повертаючись в дитинство, додає:

— Мої це називали просто: “Любимо почудити”.

Але саме в тих домашніх вечорах, без сцени й мікрофонів, народжувався її голос — щирий, теплий і дуже справжній. У школі цей голос почули. Вчителька української мови та літератури Людмила Дмитрівна Фаринюк відвела Настю до сільського будинку культури.

— Директорка БК Ольга Белінська подивилася на мене і сказала: “Ця дівчинка — наша”.

З того часу сцена стала частиною її життя.

— Я співала, танцювала… А в дев’ятому класі вперше спробувала себе в ролі ведучої — і з того часу вже вела всі концерти, — розповідає Настя.

Після школи вона вступила до Херсонського державного університету — на факультет історії і правознавства. Але сцена не відпустила. Півтора року Настя виступала з хореографічним колективом “Кураж”, об’їздила з концертами всю Херсонщину. А у 2015 здобула головну перемогу на районному фестивалі молодих виконавців “Нова хвиля” в Білозерці.

— За три тижні до конкурсу померла моя бабуся… Я не хотіла виходити на сцену. Здавалося, що не зможу.

Але поруч були люди, які не дали їй зупинитися.

— Мене вмовили директорка будинку культури Ольга Михайлівна Белінська і керівниця “Куражу” Марина Вікторівна Чміль.

Настя вийшла. І заспівала — вже не лише для глядачів.

— Я думала тільки про одне: бабуся завжди раділа моїм виступам… Вона б цього хотіла! Вона б мною пишалася!.

І сам момент нагородження врізався в пам’ять назавжди.

— Стою на сцені. Всім вручають дипломи — а мені нічого. І я вже думаю: ну все… А потім раптом оголошують моє ім’я — гран-прі. Це було як грім серед ясного неба… Я навіть не одразу повірила.

Ту нагороду вона привезла до Києва і зберігає досі — не як доказ перемоги. Як нагадування про дім. І про тих, для кого звучить її голос.

Київський вайб

Ще два роки ефектна й творча Анастасія працювала у Білозерському відділі ДРАЦС — і час від часу проводила церемонії розпису. Саме тоді відчула: їй легко тримати увагу людей і проживати з ними важливі моменти.

А згодом — наважилася на більше. Поїхала до Києва — шукати можливості, себе і своє місце.

Минуло вже вісім років, відколи вона живе у столиці. Але каже чесно: повністю “київською” так і не стала. Бо думки про рідне село не відпускають.

— Будинок бабусі й дідуся у Велетенському зруйнований… Як і багато інших. Родина розкидана війною: частина продовжує жити в Херсоні, частина – на Вінничині.

 А я… Де б не була, завжди казала:  я з Херсонської області. А після повномасштабного вторгнення це тільки посилилося. У мені більше Херсона, ніж Києва!

Невдовзі Настя знайшла роботу в логістичній компанії, але довго не розуміла, як реалізувати себе творчо. Пошук був непростим. Вона пробувала різне — брала участь у “Караоке на Майдані”, навіть пройшла кастинг на “Х-Фактор”. Але якось не складалося…

— Мабуть, тому що я сама до кінця не розуміла, як дівчині з Херсонщини знайти себе тут, — додає відверто.

А відповідь прийшла несподівано.

Це сталося у 2023 році — під час повномасштабної війни.

— Родичі покликали мене провести весілля. Я одразу погодилася, бо дуже скучила за виступами. Сіла писати сценарій — і наче пірнула у своє!

Того дня вона вийшла до людей — і більше не сумнівалася.

Після весілля гості питали у молодят: “Де ви взяли таку ведучу?” А ті сміялися: “Це перше весілля, яке Настя провела!”. Люди не вірили.

Далі все пішло природно — без реклами, без планів, але дуже щиро.

— Спрацювало сарафанне радіо. Родичі радили мене родичам, знайомі — знайомим. Херсонці зараз розкидані по всій Україні, тому довелося вирушати в різні області — проводити весілля, дні народження. Поки що –  переважно для своїх.

— Але я відчуваю, що це може стати чимось більшим. Мені здається, я вже стала на свій шлях…. Я бачу, як люди посміхаються. Як навіть мужні чоловіки не стримують сліз. Як у них горять очі… Коли ти можеш запалити інших і подарувати їм хоча б краплю щастя — це неймовірне відчуття! — каже Анастасія.

Додому

Вона була вдома на Різдво — у 2022, перед великою війною.

— Сніг випав, будинки світяться, собаки гавкають… Захожу в магазин — питають: “Як там столиця? Червону ікру ложками їсте?” Такий рідний колорит села, — усміхаючись, згадує Анастасія.

Цей спогад теплий, як ковток гарячого чаю. А наступний — зовсім інший.

Восени 2023-го вона знову поїхала додому — попрощатися з другом дитинства Дмитром Вознюком із Ромашкового, який загинув на війні.

— Я побачила стелу “Херсонська область” — і не могла стримати сліз. Розгорнула прапор і кричала: “Я вдома!”

У Велетенському рідні зустріли її обіймами. Тоді у хаті дідуся, який помер за два роки до повномасштабного вторгнення, жили українські військові.

— Я зайшла — і побачила свого ведмедика, подарованого колись тим самим другом… Попросила його забрати.

А далі — страх і перший досвід справжньої війни.

— Вночі — тріск! Тьотя каже: нас обстрілюють. Дивлюся у вікно — фосфор, пів села горить. Наступного дня — знову. Вихід… І приліт. Один, другий, третій… Снаряд влучив у будинок. Пів хати розтрощило. Я на адреналіні розбирала завали, – пригадує Настя.

Ще один обстріл стався вже в Білозерці, куди навідалася до друзів. Лише коли поверталася з Херсонщини і врешті побачила стелу “Київська область” — дихати стало легше.

На війні Анастасія втратила рідну людину.

— Мій брат Руслан Беркута загинув під Авдіївкою. На початку війни він повернувся з-за кордону і пішов добровольцем.

Це стало ще одним внутрішнім обов’язком — жити далі.

— Ми все дитинство були разом. А тепер… Я живу за себе і за нього. І не маю права здаватися. Тому співаю. Всюди — вдома, в машині. Навіть коли важко. Це моя віддушина. Божий дар, що допомагає жити, — говорить дівчина.

Вона усміхається для людей, але зізнається: за зачиненими дверима може плакати.

— Коли бачу, як росія вбиває маленьких дітей, як хлопці намагаються встати на протези замість ніг… — мені важко стримуватися. І найболючішим залишається те, що вже пʼятий рік не можу відвідати могилки рідних мені людей… Але я хочу давати світло, бо його зараз дуже мало.

“Настю, співай!”

Анастасія Беркута впевнена: зруйнувати можна не все.

Будинки — так. Але не пам’ять роду. Не душу. І не пісню.

Вона каже, що у херсонців особлива душа. Вона в простих речах: у людяності, жартах, у звичці впізнавати своїх у великому місті, навіть у вмінні вирощувати і квасити найсмачніші кавуни та готувати рибу так, що смак залишається у серці.

Попереду — плани, які вже починають ставати реальністю.

Анастасія не лише виступає та веде заходи — вона активно розвиває свої соцмережі, веде TikTok та Instagram, ділиться піснями, митями життя і поступово збирає власну аудиторію.

— Я ваш майбутній блогер-мільйонник, — щиро каже Настя своїм підписникам.

Її відео дивляться й підтримують, особливо земляки, розкидані по всій Україні.

— Мені пишуть: “Настю, співай, співай ще”. І це окриляє, дає голосу силу!

Але головне — попереду.

— Я хочу пов’язати життя зі сценою. Я хочу співати для військових — у реабілітаційних центрах, у лісі, на полі, будь-де!

Та є мрія, яка звучить особливо.

— Тут, у Києві, я все одно залишаюся дівчиною із херсонського села. Я дуже хочу заспівати у рідному Велетенському. І плакати там — від щастя та перемоги.

І у цьому бажанні — велика сила: бути справжньою, запалювати інших і тримати зв’язок із тим місцем, де все почалося. А зраненне війною Велетенське чекає. І одного тихого дня обов’язково почує її пісню знову.

Ірина Квітка