Херсонщина – як серце у відкритій рані: нотатки польової психологині

Є місця, де життя щє пульсує… тух-тух, тух-тух, тух-тух… Бачили колись на екранах кадри з операційної, де пульсуюче серце у відкритій рані? Це наша Херсонщина...

Хто не знає, я – психологиня. Польова. Бо працюю у селах деокупованих п’яти громад Херсонщини. Села зʼєднані дорогами. По ним ми мали б добиратися до людей…

Але зараз наші дороги – це інтуїція. Оком кинув направлення і… полями-полями… От і весь маршрут. Польові стежки, що звиваються з боку в бік, зверху-вниз, між простором безкрайніх полів і щоденним ризиком…

Траси часто і густо – під ворожим контролем з неба. Часто це картинки з фільмів про апокаліпсис – на десятки км спалені скелети автівок, покошені та порвані останки магазинів і ринків вздовж узбіч з рештками уламків.

Тому колеса нашого авто часто торкаються землі стійких і незламних фермерів. Через поля і гаї, як говориться… Стараємося обирати землю, яка пам’ятає вибухи… Сьогодні ця земля тримала на собі тендітну красу – поодинокі червоні маки, ніби краплі з пульсуючого живого серця… Ви помітили, що маки квітнуть масово не щороку?

Останні тижні нас супроводжують безкраї жовті поля ріпаку, що розливаються під небом такого чистого блакитного-приблакитного кольору… Воно виглядає так, ніби не знає про війну… Ніби не вчора саме воно, небо здригнулося від КАБів

Ти їдеш щодня з дому по лінії між “я є” і “мене може не бути”. Інколи де є цивілізація – є сітки. Такі довгі довгі коридори з них. Протидронні. Часто – провислі, зламані вітрами й аномальним облідненням. Часто в цих “коридорах” немає стелі. Захист з неба – без “куполу”…

У багатьох місцях – стовби чекають черги тижнями, щоб їх вдягли у сітковину. Фури, що застрягли в них, як риби у неводі.

Військові, які виплутують свої РЕБи і незнайому мені техніку з цих “рибацьких снастей”. Виплутують, повилазивши на машини, як власну долю, обережно, вперто, мовчки. Адже все це треба комусь обслуговувати. Лагодити. Контролювати. Латати. Привʼязувати. Натягувати заново. Сотні км коридорів з сіток, які щодня приходять у негодність.

А ти їдеш далі. Життя не поставити на паузу. Перерви немає. І квітуча дика яблуня, яка засоромилася рожевим “обличчям” – доказ цьому. Війна війною, а життя і цикли в природі – за розкладом.

Мій день – це люди. Сьогодні – група. Багато людей. Різні люди. Очі, в яких біль перемішаний із силою. Голоси, що тремтять. Але говорять. Або – мовчать. І ти поруч із ними: питаєш, слухаєш, тримаєш, даєш простір бути…

Сьогодні пощастило… Побачила, як просто на моїх очах народилося щось дуже крихке і дуже сильне водночас… Серед десятків – вона інша, притягнула… Скутістю, зжатістю, закритістю, мовчазністю… Наприкінці зʼявилося щось, що казало про дозвіл бути живою… можливо розслабленість…

І ти повертаєшся втомлена, але наповнена, а по дорозі захоплюєшся відображенням неба у річці. Сьогодні пощастило і однообразні пейзажі змінилися скелями і змійкою річки. І хочеться дихати, дивлячись на цю красу. А ще розкинути руки і кружляти на вершині кручі. А може полетіти, як птах, що розкинув крила і тримається наді мною.

Гаряча кава в паперовому стаканчику пече губи. Шматок піци у цій красі здається святом. Вітер грається з пакетами в траві і твоїм волоссям…А ти – щаслива. По-справжньому. Бо ти на своєму місці. Бо ти жива. І дихаєш. І тиша тут… поки що принаймні…

І саме в цей момент приходить повідомлення. І ти ще не знаєш цього. А воно вже є.

Жінка. Втратила сина. Загинув. І світ всередині тебе обривається, коли через години ти зрозумієш, що в момент твого щастя хтось вмирав від горя… І ти вже не на кручі. Ти поруч із нею. Там де слова не мають сили знеболити. Де вони не тримаються і не тримають. Де тиша часто важча за крик.

А потім ти записуєш голосові. Тихі, спокійні, як дотик. Прості. Як дихання:

“Я поряд. Ти не одна. Дихай… просто дихай…І цього достатньо. Можна плакати. Можна відчувати порожнечу. Можна все. Сильною бути не обовʼязково. Дихати – вже достатньо. Видиииихааааай…”

І десь за сотні кілометрів вона слухає. І, можливо, плаче. І, можливо, засипає знесилена з цим аудіоповідомленням. І знаходить крихту опори в тому, що хтось витримує цей біль разом із нею. І коли знаходить сили поки що принаймі дзвонить. І каже: я вижила слухаючи твій голос…

А ти сидиш тут, вдома… Без дому. На Херсонщині. Між ковтком кави і війною. Між цінним сміхом на тренінгу і порожнечею від втрат і смертей…

Херсонщина, як старий покинутий дім із тріщинами: похилений, обвітрений, похилений. Таких тут десятки. Зруйнованих поки що принаймі сотні.

Вона – як трава, що проростає навіть там, де її не мало б бути.

Вона – як серце, яке болить від зрад, а все одно любить…

Тут радість – не розкіш, а форма супротиву.

Тут біль – це не слабкість, а доказ того, що життя є. І є місце любові.

Тут життя не просто є. Воно виборюється щодня.

І я люблю її таку. Розбиту і…живу. Понівечену і дихаючи. Втомлену і прекрасну.

Мою Херсонщину.

_{Використано фото Віктора Петрука}