“Хай хоч каміння з неба, а ми сьогодні людям хліб привеземо” — історія незламних рятувальників зі Станіслава

Ще рік тому хлопці з місцевої пожежної охорони Станіславської громади займалися своєю прямою справою — гасили пожежі. Наприкінці 2025 року це стало неможливим. Така робота тепер вартує життя. Втім, команда не зупинилася і продовжує ризикувати.

Привезти хліб, воду й ліки, забрати людину, надати першу допомогу, передати пораненого медикам, розібрати завали… Так сьогодні виглядає щоденна робота МПО Станіславської громади на Херсонщині.

Через постійні ворожі обстріли до Станіслава, де залишається близько 400 людей, важко заїхати і ще важче виїхати. Дороги прострілюються, у небі майже постійно висять FPV-дрони. У селі не працює жоден магазин і аптека. Тут кже понад рік немає електроенергії.

“2025 став для нас особливо важким, — розповідає Білозерка.info керівник комунальної установи “Місцева пожежна охорона” Станіславської сільської ради Анатолій Петрушак. — І з кожним днем ситуація лише ускладнюється. Вдень FPV-дрони чатують постійно, не даючи людям навіть вийти на власне подвір’я. Тож допомагати мешканцям села ми можемо переважно у вечірній, а інколи й у нічний час”.

Анатолій Миколайович каже: команда МПО майже завжди перебуває в селі. Увечері хлопці завозять гуманітарну допомогу — хліб, воду, побутову хімію, дизпаливо. Двічі на місяць за допомогою генераторів качають воду зі свердловин. Ще один постійний напрямок роботи — евакуація людей з-під обстрілів.

“Підвезти гуманітарку чи вивезти людину — це зараз великий ризик. І мене проймає гордість, що маю таку команду!” — щиро говорить керівник МПО.

І дійсно, колектив Станіславської МПО попри важку ризиковану роботу вражає стабільністю — за рік його склад не змінився. Разом працюють брати Анатолій та Олександр Петрушаки, пожежний-рятувальник Володимир Петренко, водій Олександр Теребило. Після поранення до роботи повернувся Андрій Доскочинський. Раніше він був електриком дільниці, але ремонтувати світло в селі вже давно неможливо. Тепер Андрій разом з іншими розвозить гуманітарну допомогу й бере участь в евакуаціях. Із командою працює й водій сільської ради Анатолій Роделецький.

 “Наші обов’язки за останній рік справді суттєво змінилися, — пояснює керівник МПО. — Тепер ми фактично не можемо гасити пожежі. Після того, як кілька машин потрапили під атаки дронів, а хлопці дивом врятувалися, нам заборонили такі виїзди. Це стало занадто небезпечно”.

У селі людям роздали вогнегасники, і вони намагаються боротися з вогнем самотужки. Та найчастіше — без шансів і з величезним ризиком для життя.

У Станіславі повністю згоріли понад десять будинків. Один із них — самого Анатолія Петрушака.

“У жовтні 2024-го по моїй хаті вдарив дрон “Молнія”. Росіяни прозвітували, що знешкодили “пункт управління ЗСУ”.  Добре, що там нікого не було — я завчасно вивіз сім’ю. А сам залишився. У мене і в моїх хлопців така робота”.

Обстріли в Станіславі — майже щодня. Буває, що за день над селом фіксують до пів сотні FPV-дронів.

“Буває, проїжджаєш повз згорілі стіни свого дому, і такий відчай бере! Навіть на рідне подвір’я через тих орків зайти не можу!”, — каже Анатолій Миколайович.

І хоча працівники МПО офіційно мають два вихідні — суботу й неділю, евакуації трапляються будь-коли.

“Слава Богу, всі наші рятувальники живі й неушкоджені. А от серед цивільних, на жаль, багато поранених, є й загиблі. Нам доводилося вивозити і “200-х”, — розповідає керівник МПО.

Ще торік команда пройшла спеціальні курси з надання першої домедичної допомоги — їх організували фахівці Херсонської обласної адміністрації. Тепер ці знання використовують постійно: стабілізують людей і передають медикам, домовляються зі “швидкими”, які під’їжджають настільки близько, наскільки дозволяє безпекова ситуація.

“Але чому люди не виїжджають із такої небезпеки?” — запитуємо Анатолія Миколайовича.

Відповідь проста й дуже земна — обмаль грошей.

У Станіславі переважно залишилися літні люди. Пенсії у них — 3–4 тисячі гривень. Водночас оренда навіть найдешевшої квартири в Миколаєві стартує від 4,5 тисяч гривень, плюс комунальні. Для багатьох це непідйомно.

Є й ті, хто, попри важкі реалії, вперто не хоче покидати свій дім. Люди тримаються за нього до останнього і не втрачають віри, що це безглуздя закінчиться.

За словами Анатолія Петрушака, команда МПО працює у тісній співпраці з волонтерами, керівництвом Станіславської сільської військової адміністрації та старостами сусідніх сіл.

“З евакуацією людей нам часто допомагає Андрій Боксер. Якщо відстань до місця, куди потрібно доправити людей, більша — звертаємося до Червоного Хреста. Благодійна організація GEM, коли привозить продуктові набори, інколи на зворотному шляху забирає людей”, — розповідає Анатолій Миколайович.

Постійно на зв’язку зі службою — начальник Станіславської СВА Олександр Бабуцький та його заступник Сергій Смутченко. Обоє неодноразово приїжджали в село й особисто допомагали людям.

Техніка в МПО є: волонтери передали вогнеборцям Toyota Pickup, Volkswagen Amarok, адміністрація надала броньовану “швидку”. Та нині хлопці намагаються працювати на менших авто — щоб швидко, не привертаючи зайвої уваги ворога, заїхати, зробити свою роботу і виїхати. Адже автівки МПО — постійна ціль ворога.

Нещодавно під Олександрівкою дрон знищив автомобіль команди — “Форд”. Хлопці ледь встигли вискочити з машини.

“Не скажу, що не боюся, — чесно говорить Анатолій Петрушак. — Бо не боїться лише той, у кого з головою проблеми. Але найстрашніше для мене інше — що настане хвилина, коли я не зможу заїхати у Станіслав і допомогти людям”.

Станіславцям він радить лише одне — евакуюватися. Навіть тим, хто каже, що вже старий і нікому не потрібний.

“Ви нам потрібні живими. Ваша мудрість ще знадобиться, щоб відбудовувати край. Ми не хочемо, щоб ви гинули”.

Та доки у Станіславі залишаються люди, залишається і команда МПО.

“Ми працюємо не для галочки і не “для влади”, а для свого села. Між собою завжди говоримо так: або ти тут, або ти у війську. Хлопцям на передовій важче. Тож тримаємося один за одного. Старости, волонтери, адміністрація — кожен робить свій внесок у спільну, дуже непросту справу”, — каже Анатолій Миколайович.

Адже в темряві, без світла, під звуки дронів у селі чекають — на хліб, на машину з водою, на вечірній приїзд тих, хто, попри все, не залишає людей напризволяще.

“Хай хоч каміння з неба, а ми сьогодні людям хліб привеземо”, — каже Анатолій Петрушак, завершуючи розмову й поспішаючи в дорогу.

Ірина Квітка

Цей матеріал став можливим завдяки проєкту «Голоси України», який є частиною програми SAFE, що реалізується Європейським центром свободи преси та медіа (ECPMF) у партнерстві з ЛЖСІ в рамках Ініціативи Ганни Арендт та за підтримки Федерального міністерства закордонних справ Німеччини. Партнери програми не впливають на зміст публікацій редакції та не несуть за нього відповідальності.