“Господи, пронесе чи ні?”: як Білозерка стала мішенню на чужих екранах

Моє селище стирають. Стирають із карти, стирають із життя. І це не так, як стирають напис ластиком на папері. Це так, ніби хтось щодня відгризає по шматку землі, по шматку пам’яті, по шматку людських доль. Відгризає з мʼясом і кровʼю. Боляче. Рве шматки по живому!

Це коли сьогодні за годину прилітає чотири-п’ять-шість разів. І це навіть не “Гради”…

Коли повітря рветься, як стара тканина. Коли шалено тріщить шифер, бо десь горить будинок, і здається, що він уже в тебе на подвір’ї.

Коли в небо повзе чорний дим, густий, як погана люта звістка. А на голову сиплеться каміння від вибуху за три вулиці, хоча відчувається так, ніби прилетіло просто в тебе.

Це коли виходиш із дому і не знаєш, чи вже став чиєюсь міткою на екрані. Дрона не чути. Небо мовчить. Потім виявляється, що десь існує картинка, на якій ти вже є як мішень. Маленька жива цятка між будинками. Чиясь ціль. Чиясь статистика.

Це коли вранці п’єш каву зі знайомим, говориш про якісь дрібниці, про погоду, про життя. А в обід його вже везуть у реанімацію. І день розламується навпіл: на “ще був і балакав” і на “вже сталося і Боксер забрав у реанімацію”.

Це коли залишаєш літню маму саму буквально на годинку, і саме в цю хвилину в будинок прилітає. І половину даху злизує так, наче його ніколи не було. І вікон немає, а мамуля є. Ззовні спокійна як титан! А що там всередині душі – один Бог знає.

Це коли чуєш вихід і машинально стискаєшся всім тілом. Не думаєш, а просто стискаєшся і втягуєш голову у плечі. Наче хочеш стати меншим за уламок, меншим за війну, меншим за смерть. В голові тільки одне: “Господи, пронесе чи не пронесе?”

Потім – бах- вибух.

І ти ще кілька секунд не розумієш, чи живий. Пронесло? Не пронесло? А тоді приходить усвідомлення: тебе пронесло. Впало трохи далі. Але не пронесло тих, кому впало.

І від цього не стає легше.

Це коли біжиш між поштою і аптекою, рахуючи секунди між вильотами, наївно сподіваючись, що вивчив їх тактику і в тебе є час до наступного “виходу”. Але то все туфта. Тактика змінена. Тепер стріляють одразу з двох місць. І тієї фори, до якої всі звикли, більше немає. Просто безперервно гатять!

Це коли до обіднього столу тато приносить не апетитну полуницю на початку літа, а гострий з 5 кутків, ще гарячий осколок… Який прилетів на подвірʼя. І, не знайшовши своєї жертви, сиротливо впав.

Війна ніби пришвидшилася. Вона вже не стукає у двері. Вона ходить нашими кімнатами.

Боюся, що Білозерка починає ричати. Як поранений звір, який уже не має сил мовчати. Ричати від болю. Від злості. Від утоми.

І найстрашніше – ми потроху звикаємо до того, до чого людина не повинна звикати ніколи, що знову треба бігти! Бігти в невідомість. В нікуди.

Кожного дня все менше сміху в цьому селищі, все порожніші вулиці, все менше обличч. Люди ідуть.

А покращення я, на жаль, не відчуваю.

Тримаємося усім чим можна за все що можна… А вітер змін забирає надії…